Придивлявся до народів, які населяють великі країни, і до народів, що мешкають на незначних територіях. Це дало мені можливість довідатися, що батьківщину люблять не тому, що вона велика, а тому, що вона рідна. Стара істина говорить, що морю не треба добавляти води.
— Однак повноводі ріки завжди віддають свої води морю. Без цього могло б і море пересохнути...
— У ваших дотепах я завжди відчуваю народну мудрість. Я заздрю вам. Ви працею живете. Мені часом хочеться скинути з себе генеральський мундир, одягнути просту свиту і стояти непомітно десь поруч з багатьма людьми, щоб пізнати самого себе. Для цього не розмальовані футляри потрібні, а... Ми перетворилися в знаряддя, в додаток до законів, здійснюючи право сильного над безсильними. А це є найбільше безправ'я — зверхність рабів над рабами.
Микола Григорович замовк, підійшов до столу, розкрив альбом. Серед інших малюнків тут був малюнок акторки Преженковської в ролі Наталки Полтавки. Це вразило Івана Петровича.
— Вас хвилює цей малюнок? — запитав Рєпнін. — Хвилює він і мене, коли я дивлюся на нього, скинувши губернаторський мундир. Він заважав мені по-справжньому дивитися і на вашу п'єсу... А малюнок цей зроблено так, що й сама акторка не знає про нього.
— Такою я хотів би завжди бачити її... Це ж вона виконує пісню "Віють вітри".
Іван Петрович узяв у руки малюнок, пильно вдивлявся. Скорботою спогадів виповнилися його очі.
— На знак моєї поваги до вас з радістю дарую вам цей малюнок. —
— Я дуже вдячний... Велике спасибі, — ніяковіючи, дякував Іван Петрович.: — Це дорога пам'ять.
Прощався Рєпнін так з Котляревським, ніби це було розставання на довгі роки.
— Працюйте для рідного краю, — говорив Микола Григорович, — тисячі разів виставляйте "Наталку Полтавку". Хай у ній пізнає народ самого себе...
— Так, мова і пісня неподільні. З ними народ, як ті троянці, вирушив у мандрівку століть...
Після цієї зустрічі Іван Петрович поринув у вир щоденних справ по службі. До нього доходили чутки, що губернатор потрапив у опалу і має намір виїхати за кордон із своєю сім'єю.
47
Кожен день народжувався, несучи турботи. Тепер їх стало більше, бо відкривалися нові лікарні й притулки. Навіть організація вистав відійшла на другий план.
Біль за втратою друзів затамовували щоденні клопоти за хворими, немічними. Попечитель часто обходив кімнати, де лежали хворі, провідував безнадійних. Багато чув від них скарг на лиху долю, розпитував про їх походження, вникаючи в найдрібніші деталі. Всюди лагідно розмовляв, давав поради. На такі зустрічі і розмови завжди чекали хворі, вели з своїм попечителем найсердечніші, відверті бесіди.
Одного разу під час чергового обходу його увагу привернула хвора, знесилена жінка. Сів біля її ліжка, запитав:
— Це ви та, що не пригадує свого роду? Жінка пильно подивилася і, зітхнувши, відповіла, — слова її виривалися з тяжким подихом:
— Ні... не та я, що не пригадує свого роду. Пригадую... То я тільки говорила так, бо доля навчила. А справді не загубила свого роду на тих стежечках-доріжках, якими водила мене лиха недоля... Якщо мої уста говорили про безрідність, то серце вимовляло інакше. Кажуть люди: який дід, такий і рід. А я знаю, що дід мій у походи ходив, невільників визволяв, свою дівчину-невільничку в турецьких гаремах шукав... Мати розповідала казки, співала пісні і померла від горювання за втраченою волею... Носила я у тяжких мандрах і горювання своєї матері, і згадки діда... Ні, я не безрідна мандрівниця-жебрачка... Ще я носила з собою дорогі мені пісні, які...
Жінка замовкла, взяла рушничок у руки. Червоні кетяги калини і чорним шиті листочки спліталися віночком на ньому... Збираючи сили, хвора тихо продовжувала:
— Жила я довго в монастирі черницею. Ігуменя наказала мені двадцять літ бути співачкою монастирського хору і двадцять літ кожну ніч проти суботи та в новорічну ніч стояти на колінах і замолювати гріхи. "А через двадцять літ, — говорила ігуменя, — настане полегшення і побачиш ти перед своїми очима ясним ангелом того, хто привітав тебе і сказав добре слово у твоєму страдному житті..." Молилась я... довго молилася... Минули двадцять літ... А полегшення не приходило... Не з'являвся ангел-утішитель... Я зневірилась і кажу ігумені: "Мабуть, даремно б'ю поклони..." Розгнівалась вона... Ти, мовляв, утратила віру, і царство небесне для тебе закрите... Відлучаю, говорить, тебе від сестер монастиря... Забираю назад черниче ім'я Феофанії... Іди собі, як і прийшла сюди, з своїм гріховним ім'ям Наталії, що не пам'ятає роду... Ото й пішла бродити по світу, як безрідна. Носила з собою ті пісні та надію...
Слухаючи розповідь, Іван Петрович пильно придивлявся до жебрачки. В її голосі й очах він вловив далекий відтінок того, що запам'ятав, коли в молоді роки зустрів кріпачку Наталю, вивезену з маєтку решетилівського поміщика Попова... Взяв суху руку хворої. Тяжкі роздуми-спогади нахилили його голову над ліжком знесиленої жінки, а серце щеміло від невимовного жалю.
Жебрачка вдивлялася в обличчя попечителя, розглядала сиве волосся, високий лоб... Ніби з туману виринали здогади. В очах промайнув згасаючий вогник тихої радості...
А через кілька днів похоронили безталанну. На цей раз за труною покійниці йшов аж до кладовища сам попечитель. Знаючи добре Івана Петровича, жителі міста зупинялися, багато з них приєднувалися до похоронної процесії. Жандармський офіцер, що їхав з Кременчука в колясці з своєю огрядною дружиною, зупинився. Це була літня людина в мундирі підполковника, з-під якого можна було помітити покалічене плече. Він покликав городового, запитав:
— Кого це так урочисто хоронять?
— Не можу сказати, ваше благородіє... Кажуть, якусь жебрачку...
— Дивні діла тут творяться... Беззаконня якісь повелися, прости господи.
— Якась мужичка... і стільки людей, — промовила його дружина і відвернулася.
Іван Петрович не глянув у бік жандармського офіцера. Та хоч би й глянув, то чи міг би впізнати в його тлустій, мов огірок, постаті того негідника Вербицького, що в нього стріляв за зневажання честі людини. А в особі огрядної пані чи впізнав би колишню вродливу дочку золотоніського поміщика? Та, мабуть, і ім'я її витруїли з пам'яті роки мандрівок, турбот і переживань...
Покійницю поховали поруч з могилою матері Івана Петровича. Ще довго залишався він біля свіжої могилки. Уже сутеніло, почав накрапати дощ, зволожуючи свіжонагорнуту землю. Здавалося, що дрібні краплини падають перлами невиплаканих сліз і своїм тихим плескотом розносять мелодію невільницького плачу, яку не вимовити словами.
48
Михайло Васильович Остроградський після навчання за кордоном та недовгої праці в столиці, де він набув ім'я видатного математика, приїхав у Полтаву, щоб звідси вирушити у рідні села Пашенне та Говтву. Він завітав до свого улюбленого вихователя Котляревського саме тоді, коли той лагодився теж у подорож в Обухівку до Олексія Васильовича Капніста. Іван Петрович мав намір побувати на Пслі, хотів уклонитися могилі старого Капніста Василя Васильовича, що недавно помер.
Збирався і Семен Битий, який занудився, живучи в місті.
— Коли гляну на шляхи полтавськії, — говорив він, — то хочеться разом з вітром помандрувати ними. Дивлюсь, як далеко понеслась курява шляхом, і хочеться наздогнати ту куряву, побрататися з нею. Дарма що одна нога в мене шкутильгає, а все-таки я можу ще добре ходити.
— Помандруємо всі разом, — обізвався Остроградський. — За мною вислали з рідного села добрих коней і простору бричку. Розмістимося всі в ній і поїдемо. Та нарешті, Іване Петровичу, час уже виконати обіцянку побувати у наших краях. Пригадуєте, як я розповідав про намальовану мадонну, за яку зазнав покарання від законовчителя?
— Добре пригадую ту шкільну подію. Але це не зовсім буде зручно для вас... Де Обухівка, а де Говтва?
— Нічого... Я охоче заїду в Обухівку до свого приятеля Олексія Капніста. Ще студентом приятелював з ним.
— Добре, — відповів Іван Петрович і звернувся до Семена: — Це ж, Семене, той самий Мишко Остроградський, що про нього ми колись розмовляли, як ще навчався він у Полтаві...
До схід сонця запряжена у добру бричку пара коней трюхикала шляхом. Поганяв вусатий кремезний чоловік. Сидячи в бричці, Остроградський розповідав про свою подорож за кордон, про життя в Парижі. Розмова переходила на жваві дотепи. Котляревський розповідав нові анекдоти. Іноді вставляв і Семен своє, як він говорив, слово з перцем.
Видався весняний тихий день. Повітря ледве коливалося, п'янило мандрівників. Розкішна земля, ніби пишна вродливиця, зачаровано мліла, вбираючи на повні груди сонячні щедроти та переливаючи їх у кожну билинку. Непомітно переїхали через Говтву і ще до заходу сонця були в Обухівці.
— Люблю оцю старосвітську, криту соломою хату, — кинув Остроградський, коли бричка зупинилася біля порога.
Гостей зустрів Олексій Капніст і повів на свіжу могилу свого батька, що височіла на крутому березі над Пслом, звідки відкривалися неосяжні простори, в сивизні яких потонули села, хутори, діброви. Сонце, лягаючи за гору, торкалося дерев, і вони горіли.
Іван Петрович став біля могили. Вітер куйовдив волосся на голові.
— Ніколи не повинна заростати бур'янами ця могила. А якщо якимись бурями її буде зруйновано, то наші нащадки відшукають цю кручу над Пслом і шануватимуть пам'ять поета-громадянина, автора "Оды на рабство", славетного онука грецького ватажка повстання проти гнобителів.
Гостинно привітала гостей простора хата. Олексій Васильович розповідав про своє ув'язнення в Петропавловській фортеці за участь у декабристській групі.
— Це ж так недавно тут за столом ми сиділи разом з тими, що зазнали тяжких покарань, — промовив Іван Петрович.
— Шкода Сергія Муравйова-Апостола — людини з ніжною, як у дитини, душею і мужнім серцем. А брата Матвія довічно заслано в Сибір...
— Я чув, що їх старенька мати ще жива. Може, завітаємо до неї у Хомутець?
— Не треба тривожити стару. Я недавно був там. Запустів колись гостинний дім, заріс навколо бур'яном. А вечорами моторошно виють сови...
Тривожно ятрилося серце Олексія Васильовича, і він тихо, ніби сам до себе, продовжував:
— Я не сидів у Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці.