Для історії — це знахідка. Ви мені тепер допоможіть оцю штуку забрати для музею.
— Постараюсь. Тільки знайте, що це майже неможливо. Коли вже трохи випили, проголосили тост за здоров'я іменинника, Дмитро Іванович підсів поближче до Скиби і почав з ним розмову. Мовляв, не всі люди усвідомлюють велике значення музею для розвитку культури.
— У мене тут, здається, немає таких речей, які підійшли б для музею,— ухильно сказав Скиба.
— Як немає! А ось цей таріль!
— Ви жартуєте, Дмитре Івановичу. Це ж родова річ, вона з покоління в покоління переходить. Ні, я ніколи цього тареля не винесу з хати, нікому не віддам ні за які гроші!
— Гм, чому ж це так категорично?
— А тому, що коли віддам таріль, то на цьому весь наш рід обірветься. Отакий у нас заповіт предків. Тим-то бережу його, як родову святиню, як золото.
— Ви кажете, що зберігаєте, як золото. А я вбачаю цінність не в золоті, а в історії цього тареля. Розумієте, він має бути здобутком громадськості, в музеї для нього місце, а не тут.
Піп Скиба стояв на своєму і нізащо не погоджувався. Не допомогли ніякі умовляння.
Після добрячої вечері, під час якої священики охоче припадали до чарки, всі лягли спати. Не спалося лише Яворницькому. Йому не давав спокою знайдений скарб. Ще до схід сонця він підвівся з свого ліжка, взяв таріль, вийшов з будинку, звелів негайно запрягти тарантаса.
В Катеринославі, не заїжджаючи до музею, він попрямував до редакції місцевої газети. Редактор ласкаво зустрів професора, запросив сісти і спитав його:
— Щось цікаве принесли нам, Дмитре Івановичу, показуйте. Може, про запорожців якусь статтю написали?
— Майже вгадали. Мова й справді про запорожців. Тут ось в чому справа. Я привіз показати вам запорозький таріль. Його довго зберігав сільський священик Іван Скиба. А ось зараз він розщедрився і подарував цю річ для нашого музею. Але Скиба дуже просив, щоб про це вся єпархія знала.
Редактор взяв таріль, помилувався ним і поздоровив Дмитра Івановича з таким коштовним історичним здобутком.
— Так що ж ви хочете, Дмитре Івановичу?
— Піп Скиба дуже просив, щоб у газеті помістили об'яву у формі подяки. Мовляв, запорозький таріль подаровано для музею за бажанням його власника.
— Ну що ж, це можна.
Другого дня в газеті появилась невеличка інформація про те, що священик Іван Скиба подарував музею запорозький таріль, за що дирекція музею і вся громадськість міста висловлюють йому щиру подяку.
Дмитро Іванович підійшов до газетного кіоска, придбав кілька примірників свіжої газети і відразу ж попрямував до архієрея. Привітавшись, витяг з кишені газети і подав архієреєві.
— Прочитайте, будь ласка, оцю замітку.
Архієрей надів окуляри в золотій оправі, уважно прочитав і сказав:
— Ну що ж, хвалю отця за добрий вчинок. Отець Іван від цього не обідніє, а музей збагатиться значним історичним експонатом. Та й нам честь.
— От і добре. Тоді я прошу вас,— черкніть Скибі пару слів. Він буде радий, що ви благословляєте путь цьому тарелеві в музей.
— Добре, сьогодні ж напишу.
З канцелярії архієрея Дмитро Іванович вийшов в чудовому настрої. Попрямував до музею. Взяв перо і написав ось такого листа попові Скибі:
"Здоровенькі були, панотче!
Дуже вдячний за Вашу гостинність. Пробачте мені за несподіваний від'їзд. Я встав дуже рано, коли ще всі спали. Мені жаль було Вас будити і порушувати міцний сон після доброї вечері, та ще й з оковитою.
Сьогодні був у Вашого архієрея. Розповів йому про іменини і показав запорозький таріль. Він цілком згоден зі мною і сказав, що йому місце в музеї. А коли прочитав газету, в якій згадується про Ваш дарунок, архієрей похвально відгукнувся про Вас і молить бога, щоб Ви й далі були здорові та щедрі.
Посилаю Вам газету з подякою. Прочитайте. Знаменитий таріль тепер виставлено в музеї. Його побачать всі, хто цікавиться культурою народу. Спасибі Вам, що Ви його так довго зберігали. Ви боялись, що коли зникне таріль, то й рід ваш обірветься. Раджу Вам не вірити в талісмани. Ви ж людина начитана і написана.
З щирою пошаною — Дм. Яворницький
Днів через п'ять священик Скиба прислав Дмитру Івановичу відповідь. У своєму листі він жодним словом не обмовився про таріль. Його турбувало інше; чи не розгнівався часом архієрей, що на іменинах попи прикладалися до зеленого змія і добре перепилися? Чи не обславили вони цим вчинком свого духовного сану? А то, чого доброго, скишкають з парафії. Та обійшлось все гаразд. А коли Скиба прочитав замітку Яворницького в присланій газеті, відразу повеселішав. Адже яка честь! Яка слава! Тепер вся єпархія буде знати, все духовенство прочитає, що священик Скиба зробив для музею таке добре діло.
Показуючи цей експонат у музеї, Дмитро Іванович говорив:
— Оцей таріль, як рідкісну й цінну для науки річ, я взяв у священика без його згоди. Взяв і не повернув. Може, це трохи й негарно, хтось подумає — злочинство! А я вважаю злочинством те, коли такі речі ховають по скринях. І лежать вони там віками без будь-якої користі. А ось тепер всі бачать, всі милуються нею. От і судіть, хто тут правий, а хто винуватий!
З ЖИВОГО ГОЛОСУ
На одному літературному вечорі я познайомився з нашим місцевим композитором Олександром Сергійовичем Соловйовим. З дружньої розмови я довідався, що Олександр Сергійович добре знав Яворницького, часто бував у нього вдома.
Знайомство з ученим відбулося 1920 року. Непосидючий Дмитро Іванович пішов по Катеринославу шукати установу, яка б допомогла йому залучити до музею цінні панські речі. Вченому порадили зайти до відділу народної освіти Катеринославського повіту.
Співробітники відділу знали професора Яворницького, вони привітно зустріли його. Дмитро Іванович зняв капелюха, повісив його на свій ціпок і сів у крісло.
— В якій ви справі, Дмитре Івановичу, завітали до нас? — спитав Соловйов, який тоді працював у відділі народної освіти.
— В дуже важливій і невідкладній. Уже минуло кілька років, як панів витурили з міста. А чи знаєте ви, що в їхніх хоромах лишилися без догляду великі бібліотеки, цінні картини, рідкісні статуї?
Співробітники поклали свої пера.
— Так що ж вас хвилює, Дмитре Івановичу?
— Як що? Я зайшов до вас, щоб дізнатися, чи вжито заходів по охороні цінностей, чи все залишено напризволяще?
— Вжито. Ось вам наказ губнаросвіти, а ось інструкція про охорону.— "Хто про що, а Яворницький про музей!" — подумав Соловйов.
Дмитро Іванович глянув поверх окулярів на Соловйова.
— Наказ бачу, це добре. А чи знають про нього ті, що виламують двері й вікна та знищують цінні речі? Мабуть, не знають або удають, що не знають. Я прийшов, щоб ви дали мені інспектора та міліціонера, і ми разом пройдемося по панських палацах. Мені відомо, в кого були цінні старовинні речі.
Прохання Дмитра Івановича задовольнили. На другий день він десь роздобув воза, взяв з собою сторожа музею Івана Попова та його десятирічну дочку Марію і вирушив по скарби до панських палаців.
— До кого ж ми спершу поїдемо? — спитав сторож.
— До дворянки Євецької. Вона десь чкурнула, а добро її залишилося в палаці напризволяще...
Сторож з дівчинкою сидів на возі і правив конячкою, а біля воза чимчикував Яворницький.
У нагірному районі, що його овіває чисте дніпровське повітря, біля парку Шевченка і досі красується двоповерховий будинок готичного стилю. Тепер у ньому розмістився дитячий садок, а до 1918 року цей будинок належав багатій дворянці І. П. Євецькій. Дмитро Іванович не раз бував у ньому і знав, що там е.
Чарівна красуня пані Євецька перед тим, як тікати за кордон, забігла до музею.
— Милий Дмитре Івановичу! — благала вона, хвилюючись.— Ось вам ключі від мого дому. Довіряю вам оці ключі, дім і все, що в ньому е. Благаю вас, прибережіть, я скоро повернусь...
Яворницький узяв ключі, а сам подумав: "Ні, не вертатися вже тобі до свого палацу!"
І ось Дмитро Іванович, мов справжній господар, витяг з кишені передані йому на схованку ключі, відчинив двері палацу, зайшов туди з своїми помічниками. Сторож і Яворницький двічі навантажували воза статуями, картинами, книгами і перевозили їх до музею. За останнім рейсом захопили й старовинний клавесин.
Ще раз Дмитро Іванович обійшов кімнати. Він помітив альбом, палітурки якого були оздоблені сріблом. У них був вправлений коштовний діамант.
— Бери, Маріє, оцю штукенцію,— сказав професор дівчинці,— і неси до воза. Та гляди ж не впади з нею, бо це дуже дорога річ. А будеш падати — хапайся за землю.
Підвода, вщерть навантажена рідкісними скарбами, загуркотіла до музею.
Друга зустріч, яка назавжди зблизила цих людей, відбулася 1924 року. Тоді О. С. Соловйов працював у трудових школах викладачем співу. До нього підійшла дружина Яворницького — вчителька Серафима Дмитрівна — і спитала:
— Скажіть, Олександре Сергійовичу, чи ви змогли б з голосу записати українські народні пісні?
— А чому ж? З великою охотою зроблю запис. А з чийого я; голосу записувати?
Дружина розповіла, що Дмитро Іванович дуже любить народні пісні, зібрав їх близько тисячі, багато знає на голос. Найулюбленіші пісні він часто співає і хоче, щоб вони збереглися. Серафима Дмитрівна запросила Соловйова завітати до них додому, ближче познайомитись з професором-етнографом.
Дмитро Іванович зустрів гостя дуже ласкаво. Він почав з ним розмовляти російською мовою, але Соловйов, хоч сам і москвич, розумів українську мову, тому він сказав:
— Ви, Дмитре Івановичу, розмовляйте зі мною українською мовою. До речі, це мені пригодиться, бо саме тепер я відвідую курси української мови.
Дмитро Іванович був дуже радий, коли дізнався, що Соловйов працював у 1907—1912 роках у Чернігові, особисто знав Михайла Коцюбинського. Професорові було приємно почути й про те, що Павло Тичина і Григорій Верьовка були його учнями в Чернігівській семінарії.
— Дмитро Іванович,— згадує Соловйов,— вибирав якусь історичну пісню, розкривав її зміст і казав, як треба її виконувати.
Дмитрові Івановичу було тоді сімдесят років. Але він без будь-якої натуги виводив пісні. Після того, як він проспівував якусь пісню двічі-тричі, Соловйов записував її так, щоб не пропустити динамічних відтінків, темпу й характеру виконання.
— Слід зазначити,— казав Олександр Сергійович,— що Дмитро Іванович надзвичайно вдало й точно передавав народні пісні.