Мати зберігає давню традицію. Молиться чи ні? Кого во-на бачить за мальованими ликами? Про що їй каже суворий сивий Саваоф? Може, в тому образі дивиться на неї батько її, або дід, або пращур? І дякує вона рідні предковічній за життя і турботи, за любов свою і горе, за все те неповторне й химерне, що передали їй предки з минулих віків через лона матерів божих — матерів людських. Куди веде той шлях? Де скінчиться?
Скрипнули двері. В хату всунувся батько, грюкаючи важкими чобітьми. Війнуло неповторним запахом кузні — вугільним димком. Обнялися батько з сином — просто, щиро.
— Пробач, я прямо з кузні, не вмивався. Руки чорні…
— Що руки, тату? їхня чорнота ясніша за деяку чистоту…
— По-книжному говорити навчився, — усміхнувся батько, смикнувши сивого вуса. — А проте — правду сказав. Ну, сідай, вип’ємо, розкажеш, як та що. Зараз родичі прийдуть — дядько Харко, тітки, ще хтось там з сусідів. Зажди, я тільки руки одшарую — бач, як вугіль в’ївся…
Батько вийшов з хати, зупинився біля вмивальника, взяв великий шмат господарського мила, почав ми-лити вузлуваті руки. Михайло став на ґанку, дивився на його похилу постать. Постарів коваль Кузьма, постарів. І понижчав. Колись був славний козарлюга, ставний, високий. Чорний вус, карі очі, кучерявий чуб. Як прохо-див вулицею — тини тріщали. Добра ж бо пара комусь судилася! От і зітхали дівчата, червоніли, коли падав на них погляд молодого коваленка.
Вибрав Кузьма мовчазну дівку Мокрину. Поселився у батьківській хаті край села, став ковалювати. А як з’явився колгосп — пішов у колгоспну кузню. Скільки того залізяччя перейшло через його руки? Хто полічить?
Батько скінчив умивання, втерся рушником. У хвіртку вбігла мати, несучи четвертину горілки. Передала батькові.
— Неси, став на столі. Я розпалю примус під комином, посмажу яєшеньку та вишкварок. А холодець у мене є, з линів. Добрий холодець. Та гурочків нашукаю, помідорчиків. Добра закуска буде. Там люди йдуть, хай заходять до хати. А я — зараз…
Вона шаснула на город, зігнулася над гудиною, вишукувала огірки. На подвір’я зайшов сусід Клим з жі-нкою. Вони поздоровкалися з Михайлом, почали питати про погоду в Києві, про ціни на картоплю, на м’ясо. Батько одніс четвертину в хату, запросив гостей. Вернулася з городу мати, висипала з пелени десятків два туге-ньких огірочків на лаву. Хутенько розпалила примус, поставила сковороду. Зашипіло синє полум’я, зашкварча-ло сало. Мати почала бити в сковороду яйця.
Прийшов дядько Харко, мірошник. Зняв сірий піджак, пожартував:
— Що не одягай — все одно біле буде. Так я вже в одному піджаку ходжу. Як умру, витрусите мене — підвода борошна набереться…
— Таке скажеш, — мовила мати, помішуючи яєчню. — Аж страшно слухати…
— Чого там страшно? — сміявся Харко, пригладжуючи руді патли. — Ну де ти там, Михайле? Йди сюди, почоломкаємося. Не одцурався ще рідні?
— Як бачите, — відповів Михайло, вітаючись з дядьком.
— Нічого, славний козарлюга. Тільки змарнів. Змарнів, брате! Чого б то? Мо’, зірки так засушують?
— Зірки ж не дівчата, — жартував Клим.
— Клопоти, — неохоче сказав Михайло.
Мати пильно глянула на сина, заметушилася біля столу, примовляючи:
— Ну то сідайте та повечеряємо. Кузьма, ти ж виставляй там чарки. Мишку, сідай на покуті. От добре, ось і кума Марина йде. Прошу вас, якраз вчасно. Мишко ж приїхав…
Приходили ще люди, дядьки, тітки, сестри та двоюрідні брати. Сідали довкола широкого дідівського стола. Дивилися на Михайла, оцінювали, прислухалися.
Меркли барви дня. Сутеніло. Грав багрянцем захід. Батько ввімкнув електричну лампочку. Заіскрилися в тому сяйві шати богів, замерехтів у четвертині сивий первак, заблищали принадні помідори. Старий коваль по-чав розливати в чарки. Запанувала урочиста тиша.
— Мокрино, йди ж до столу. Чого ти там, у кочергах?
— Та, може ж, подати що…
— Все є, — загукали гості. — Матір до сина. Мокрино, не огинайся. Вип’єш з усіма…
— Ну, будьмо, — сказав батько.
— Щоб не остання, — додав сусіда Клим, сяючи повним червоним видом. — 3 добрими людьми випити — і не треба нічого!
— За Михайла, — мовив дядько Харко, дмухаючи на чарку. — За його зоряну науку!
— Та за матір, що виростила такого сина, — озвалася кума Марина, повертаючи кругловиде обличчя до Мокрини. — І наше село прославиться ученими. Не тільки гречкосії, а й он які люди виросли!
— Таке скажеш! — докірливо мовив коваль. — Хіба гречкосії — злодії, чи що? Годують же всіх гречко-сії!
— Так-то воно так, а все ж гречкосіїв багато, а учених мало. Ти, Кузьма, не прибіднюйся, син у тебе сла-вний!
— Хіба він один? Багато з села учителів, та інженерів, та механіків. І поет є, і в міністерство он Варфо-ломеїв Симон добрався!
— То вип’ємо ж, — забідкалася мати, — а то засперечалися, аж руки потерпнуть!
— Солодша буде, — засміявся Харко. — Будьмо!
Випили. Захрумтіли огірки на зубах. Смачно зачавкали щелепи, перемелюючи помідори, холодець, яєч-ню. Налили по другій. Випили, пом’янувши далеких і близьких покійних родичів, царство їм небесне. Ніс у Клима набряк, налився бурячковою синявою. Він підняв товстого пальця вгору, одкашлявся і сказав:
— Ти оце, Марино, сказала — царство небесне! А де воно, те царство? Пусте слово, еге ж!
— Так примовляли діди, батьки, — чемно відповіла кума Марина, обтираючи краєчком хустки губи. — Так і нам заповіли. А воно таки і є. Кудись же дівається душа людська після смерті?
— Яка там душа? — зареготався Клим. — Пара, дим. Ху — і нема. Що таке людина? Все’дно, як кабан. Зарізали, здох, нема. Так і ми. Спустив дух, упав, закопали. Черви з’їдять. Оце тільки й нашого — четвертина на столі, горілка в ній. Ото наша душа. Ха-ха-ха! Пий, гуляй — тільки й нашого. Як ти гадаєш, Михайле! Прав-да ж? Ти учений чоловік, скажи!
Присутні гості обурилися, напали на Клима, жінки почали його соромити.
— Як це так — людину із свинею порівнювати? — сплеснула руками кума Марина. — Де ж таки — то звір, а то божа душа!
— Однаково, — захоплено ревів Клим, наливаючи нову чарку. — Розріж кабана, точно все, як в людини: кишки, серце, печінка!
— Тоді сиди в сажку, — сердито сказала жінка Клима, смикаючи його за рукав. — Раз однаково, що сви-ня, що людина, — лізь у свинюшник і хрюкай!
Гості зареготалися. А Клим, перехиливши ще чарку, теж гиготів разом з ними.
— А я не проти, га-га-га! Аби мені їсти носили. Носитимеш, га? Пійла якогось, дерті замішаєш. А то в колгосп ходити, трудодні ви-виробляти! Надокучає. Готовий лежати в сажку, жінко! Га-га-га!
— Так з тебе толку нема! Ні на сало, ні на чоботи!
Родичі іржали від захоплення, а Михайлові було невесело. Чимось нагадував Клим Лігосова, він ніби був його погіршеним виданням, кривою копією. Невже така жорстока, гола правда? Фізіологічний апарат, машина, що поглинає їжу, сито гикає від задоволення, спить і потім вмирає від старості або нещасного випадку? Чому ж тоді така розмаїтість? З одного боку, психіка, яка дорівнює шимпанзе, а з іншого — невимовно тонка духовна квітка, яка розквітла на тому ж самому людському древі. Страшна, проклята загадка!
Випита горілка, міцна й пекуча, вдарила в мозок, моторошно-солодкою хвилею прокотилася до ніг. По-вернулася назад. Гойднулася лампа, обличчя гостей. Клим, тикаючи пальцем через стіл у груди Михайлові, ре-петував, бризкав слиною.
— Ні, ти скажи… скажи! Прав я чи ні! Прав чи ні?
— Неправда, є душа в людини, — твердо сказав Михайло. — Яка це людина — без душі? Бездушними звуть дуже поганих людей, злих…
— Слово!.. Слово!.. Ти до діла скажи, до діла! Я сам читав брошуру, сам читав… Чорним по білому на-писано — нема душі… Га? А "душа" — то слово… Еге, ти мене не спіймаєш! Га-га-га!
— Ніщо не пропадає, — сказав Михайло. — Все передається далі й далі. Добро і зло, наука, знання. Так і ми залишимося в ділах наших, в дітях…
— Еге, таке ми чули! Так то ж не душа!..
— Душа, — вперто заперечив Михайло. — А все інше щезає. Живе тільки пісня, казка, знання…
— Де воно в чорта живе! — гукнув Клим. — Колись он які були козаки! Самому луциперу в очі плюва-ли, татарві та ляхам страху наганяли, а їхні діти — самогон дудлять та всякі, як їх — твісти викобенюють! Га-га-га! От тобі й живе!..
— Правду каже Михайло, в пісні народна душа, — розчулено озвався дядько Харко. — Заспіваймо на-шої, старовинної. Мокрино, починай, а ми — підтягнемо…
Мати одкашлялась, тихесенько, проникливо заспівала, тримаючись рукою за щоку:
— Повій, вітре буйнесенький,
Та з глибокого яру…
Посмутніли обличчя гостей, схилилися додолу голови.
— Ой прибудь, прибудь, моя миленька,
Та з далекого краю.
Ой та як мені повівати —
Яри глибокії.
Ой та як мені прибувати —
Краї далекії.
Хилітеся, густі лози,
Та куди вітер віє,
Ой дивітеся, карі очі,
Відки милий їде.
Хилилися густі лози
Та вже перестали,
Дивилися карі очі
Та й плакати стали…
Туга стисла серце Михайла безжалісною рукою. Покотилися сльози з очей. Життя моє, Ганнусю, чому так рано пішла від мене? Навіщо покинула серед пустки, під порожнім небом?..
Він налив собі велику склянку перваку, винив, аж забило дух. Мати смикнула за сорочку, благально прошепотіла:
— Не треба, синочку… Синочку, не треба…
— Хай п’є, Мокрино! — Басом заревів Кпим, бликаючи налитими кров’ю очицями. — Тільки й нашого! Хай п’є! Учений чи товчений — га-га-га! — всі люблять горілку… бо вона, голубонька, гріє душу… чи то пак, нема душі! Заплутався я, ну та біс з ним! Наливай і мені. Та горілку жінкам не давай, хай їм… ик!.. наливка! Пісню, кумонько!. Пісню!
Кума Марина охоче поклала ложку і почала виводити високим дзвінким голосом:
— Віє вітер, віє буйний,
Дуба нагинає.
Сидить козак на могилі
Та й вітра питає:
"Скажи, вітре, скажи, буйний,
Де козацька доля?
Де надія, де гетьмани,
Де слава і воля?"
Йому вітер одвічає:
"Знаю, козак, знаю.
Твоя доля козацькая
В зеленому гаю…"
Перед очима Михайла пливли розмаїті кола, але він ще тримався річища свідомості, намагався піймати думку пісні. Віками, десятками віків плине сумна скарга лицарів… Шукачів… Де вона — доля? Де знайти її? Чи є вона? А може, лиш міраж, насмішка над бідними ляльками, створеними для гри примхливою природою?
— …Затоптана, заорана
Сірими волами…
Схиливсь козак та й заплакав
Дрібними сльозами…
А чоловічі баси гнівно скаржилися, дорікали покійним матерям і пращурам:
— Породила мене мати
В зеленому просі,
Дала мені гірку долю,
Горюю я й досі.
Породила мене мати
В зеленому житі,
Дала мені злую долю,
Тяжко з нею жити…
Сусіда Клим з дзенькотом поставив склянку на стіл, безтурботно підхопив драматичну мелодію:
— Повезу я свою долю
На торг продавати,
Ніхто долі не купує,
Нічим торгувати.
Гей, повезу я свою долю
Із торгу додому,
Та й ударю свою долю
Об піл головою…
"Так, так, — дзенькнуло в затьмареній свідомості Михайла.