Маруіра відвернулася од заходу і вже дивилася лише туди, де мало зійти сонце нового дня...
ЕПІЛОГ
Ще цілий день пливли втікачі через море. Ввечері пристали вони до піщаних берегів Атласа. Тут Вайвасвата наказав виходити на берег, виводити коней, в'ючити припаси.
Діти стурбовано питали батьків:
— А чому ми сходимо на землю? Так цікаво плисти.
Батьки відмовчувались, занепокоєно поглядаючи на захід.
Ішли цілу ніч не спочиваючи. На світанку зупинилися на високому гірському перевалі. Тут розв'ючили коней, пустили пастися між камінням.
На півночі рожевим блиском красувалася висока вершина Атласа. Нижче грізно клубилися хмари.
Зморені люди лягали спати. Хто в похідному наметі, хто просто так, проти неба. Лише Вайвасвата, розпаливши багаття, не спав. Дивився в невтомне полум'я, думав. І чоло його прорізувалося зморшкою великої печалі.
Маруіра та Оналі з дитям спочивали в наметі. Ані, розкривши беззубий ротик, усміхався, здригався вві сні. А мати його дивилася на грізне небо, що виднілося в отворі намета, прислухалася тривожно.
І ось колихнулася земля. Десь недалеко заіржали коні. Маруіра скочила з постелі, вибігла надвір. Вайвасвата стояв на повен зріст, дивився на захід. На обрії повзла чорна мла, прорізана блискавицями й багряними полисками.
Знову затряслася земля, ніби в муках народження. Маруіра похитнулася, схопилася за плече мужа.
— Мужу мій,— прошепотіла вона.— Я чую ніби поклик у просторі. Атлантіс кличе. Хто б це міг бути? Гляньмо у Всевидюче Око...
Вайвасвата кинувся до намету. Зі скриньки добув заповітний кристал. Разом вони схилилися над ним. Кривава заграва мерехтіла в глибині Ока, глухо гримів простір.
Якась тінь промайнула в кристалі, потім з'явилися безумні очі.
— Ранатака! — скрикнула Маруіра злякано.
— Ранатака! — зловісно повторив Володар.— Він! Сам Пір'ястий Змій — зраджений і покинутий! О ти, Вайвасвато, перевершив мене у підступі! Ти не залишив мені жодного вімана! Ти закрив мені шляхи для втечі з безодні жаху, що вирує тут! Ти захопив мою доньку! Ти ведеш моїх підданих! О, прокляття вам всім! Проклинаю кожен твій крок! Проклинаю ту, яка ділить ложе з тобою! Проклинаю сім'я твоє і плід чрева її! Проклинаю ваше майбутнє! Ха-ха-ха! Ти гадаєш, що позбавишся мене? Ха-ха-ха! Я йду з тобою, Вайвасвато! В кожному з твоїх супутників живе Пір'ястий Змій. Він прокинеться, коли час наступить! І я знову народжуся серед твоїх обраних — ха-ха-ха! — серед обраних племен!
— Демоне жаху,— суворо сказав Вайвасвата, з жалем дивлячись на Ранатаку.— Ти сам пожинаєш посіяне тобою. Ти зневажив закон Буття, закон Любові. Про який підступ говориш? Чим загрожуєш? Знаю, що сім'я твоє розкидане в серцях людей. Знаю, що повернешся ще в далеких нащадках. Будуть битви попереду. Смерть і жертви... Все буде, підступний Пір'ястий Змію! Тільки ж прокляття твої даремні! Білий Лебідь невмирущий. Чуєш мене? Безмір посилає йому сили свої. Він збере свої крила, заживить розтерзане серце...
— Ніколи! — з ненавистю проревів Ранатака.— Ніколи! А-а!.. Кінець! Безодня розкривається!..
Спалахнуло полум'я. Чорна тінь Ранатаки махнула руками, ніби широкими крильми, і зникла. Пролунав оглушливий грім. Вайвасвата перевернув кристал, заховав його в скриньку. Мовчки поглянув на Маруіру. Вона була спокійна й бліда.
— Сталося,— прошепотіла Маруіра.
Знадвору чулися крики. Вайвасвата вийшов з намету. Дорослі й діти зібралися на гребені перевалу, лементуючи. Всі дивилися на захід. Звідти котилася по долинах сіра блискуча хвиля, змітаючи по дорозі ліси, каміння, селища. Видовище було настільки грізне, що люди замовкли.
— Ми вчасно вийшли на гору,— прошепотів Вайвасвата.— Океан затоплює землю...
А земля дрижала, стугоніла, несла відгомін страхітливих подій по всьому планетному кругу. І чорні хмари мчали на схід, викрешуючи блискавиці в грозах і ураганах.
Оналі винесла дитя з намету. Ані простягав ручки до матері, сміявся.
— Ма... ма...— белькотів він, дриґаючи ногами.
— Що тобі? — ніжно запитала Маруіра.— Що тобі, синку?
— Ані вимагає молока,— серйозно сказав Вайвасвата, поклавши руку на плече дружині.— Йому пора в путь. Чуєш, Маруіро? В далеку путь... Вічну...