Подумайте, товариші, весь клас переконаний, ніби мати змовляється з дочкою, щоб ставити їй п’ятірки. Чому всі так погано думають про свою вчительку? В якому світлі ви малюєте наших учительок, шановний авторе? Оце в нас такі піонери, оце в нас, мовляв, такі вчительки! І це ви звете "У п’ятому класі"! А я вам скажу, що в жодному класі не буває таких школярів, таких піонерів!
Він закрив книжечку і сів на місце.
— Суворі в нас критики! — усміхнувшись, тихо сказав Ніні Залужний.
Виступило ще кілька студійців. Одні хвалили оповідання, інші лаяли, ще інші і хвалили, і вказували на недоліки. Були й такі виступи, що з них Ніна нічого не могла добрати — хороший її твір чи поганий.
Наприкінці взяла слово сива дама, яка весь час робила якісь нотатки. В чорному капелюсі, в чорному платті, висока й масивна, вона вийшла до столу, чомусь нагадуючи Ніні кардинала.
— Я... мм... колишній педагог,— почала вона,— і тому мене особливо зацікавило ммм... оповідання молодого автора. Правда, я пишу поезії... як короткі вірші, так і довгі поеми... Деякі мої поезії друкувались. І навіть викликали позитивну оцінку як з боку моїх знайомих, так і з боку ммм... всієї громадськості. Зараз я працюю над...
Залужний легенько постукав олівцем об склянку.
— Я прошу вас говорити про оповідання Коробейник.
— О, так, так... Мм... Зараз я працюю в бібліотеці, але як колишній педагог, не можу не висловитись. Власне кажучи, я — поетеса, мої вірші друкувалися... Проте я хотіла б сказати і про прозу молодого мм... автора.
— О боже! — ледве чутно вихопилось у Залужного.
— Образ вожатої у вас,— вона звернулась до Ніни,— це дуже хвилюючий і живий образ... І я просто хочу мм... подякувати вам за нього. Що ж до вчительки, то мені б хотілося бачити її як позитивний тип. Ваша вчителька несправедлива, мм... молодий авторе. Майка, її дочка, не вміє розв'язувати задачі. Майка це робить навмисне, я розумію. Але, пробачте, факт лишається фактом. Учениця не розв’язала задачі, вона мм... безумовно, заробила двійку. Що ж робить учителька? Вона двійки не ставить. Цим вона ще більше стверджує у всьому класі думку, що в неї з дочкою змова...
Ніна уважно записувала, наскільки встигала, всі критичні зауваження. Ось коли вона щиро позаздрила Жуковій, яка серйозно вправлялась у стенографії.
Хотілося відповісти всім, хто виступав. Та в голові все так переплуталось, що Ніна зрозуміла: для того щоб з чимсь погодитись або щось відкинути, треба все самій уважно продумати, кожне зауваження виносити так як виношувала вона образи героїв і фабулу оповідання.
Проте у виступах декого з літстудійців було й таке, що викликало гострий протест. І коли Залужний надав слово Ніні, вона насамперед гостро відповіла першому промовцеві, критикові-початківцю.
— Ви сказали,— звернулась вона до нього,— що в моєму оповіданні школярів подано в кривому дзеркалі, що вони жорстокі й бездушні, бо ненавидять дівчинку за її п’ятірки з арифметики. Маленька поправка: не "ненавидять", а просто не люблять. Щодо вашого зауваження, то воно зовсім не відповідає дійсності, про це вам тут кинув репліку Іван Олександрович. Так само не відповідають дійсності і ваші слова про те, що весь клас проти школярки Майки. Ви забули про хлопчика Миколу. І забули, треба вам віддати належне, навмисне. Микола — великий пустун, але він став перший на захист Майки. Я його змалювала чуйним і справедливим школярем. Пам’ятаєте, як він сказав: "Щоб наша Клавдія Микитівна змовлялася з Майкою? Хто це придумав? Ану, виходь! Стане Клавдія Микитівна обманювати всіх! Хіба забули, як вона сама вчила нас бути чесними і правдивими!"
Ніна говорила переконливо й красномовно. Вона забула свою ніяковість, забула, що вперше промовляє на занятті справжньої літстудії, що її слухає відомий письменник. Її обурило перекручення з боку критика, і дівчина ніяк не могла зрозуміти: для чого це зроблено, що примушувало його так вчинити? Чи звичайні заздрощі, чи прихована злоба до всього хорошого, яскравого, чи просто бажання лягнути копитом, не розбираючи — аби було дошкульніше?
— Що ж вийшло насправді? — закінчила Ніна.— Те, що не я показала школярів у кривому дзеркалі, а критик, як криве дзеркало, викривив мій твір.
Зірвались несподівані оплески. Залужний усміхнувся. Він докладно почав аналізувати зауваження, з якими виступали літстудійці, говорив про образи в Ніниному оповіданні, хвалив Майку, Миколу і особливо образ вожатої.
— Ви звернули увагу,— казав Залужний,— що вожата не робить ніяких видатних справ? Навпаки, вона не раз припускає помилки, бо несерйозно поставилась до свого високого обов’язку бути старшим товаришем піонерів. Вона готувалася стати архітектором, педагогікою ніколи раніше не цікавилась. Але саме життя поставило перед нею свої вимоги, і дівчина, звернувшись до науки виховання, захопилась нею. Ви помітили, як це показано? А як вожата підтримує Миколу, що захищає Майку, як вона починає завойовувати собі авторитет! Усе це автор подає в скупих, але точних рядках, вожата стоїть перед нами зовсім живою, ми її бачимо в русі, в дії, в зростанні. А тепер...
Залужний випив води, глянув у свої нотатки, і Ніна зрозуміла, що зараз вона почує гіркі для себе слова про хиби оповідання.
— А тепер про епізод, коли Майка навмисне не розв’язує задачі, щоб одержати двійку. Це — дитячий вчинок дівчинки, правильний з її погляду. А як же сам автор ставиться до нього? Що він, схвалює його? Ні, автора не видно, він відходить кудись набік, замість сказати юним читачам: вчинок дівчинки неправильний, у неї був інший шлях довести товаришам, що вони помиляються.
Ніна швидко глянула на Залужного. Він захопився, чорні очі світились, йому важко було стримувати свої рухи. Цієї хвилини він сам був співавтором твору.
— І ось тут головну роль треба було віддати вожатій! Це вона мусить підказати правильний шлях, і це ще більше підсилило б її образ. А який це шлях? Дозвольте, я вам підкажу замість вожатої: не двійка з арифметики, а четвірки й п’ятірки з усіх інших предметів! Не вниз спускатись, а підтягнутися вгору! Ось що треба було зробити Майці!
Ніна схопилась долонею за щоку, все перед нею немов освітилося сліпучим прожектором. Ось воно, закінчення оповідання! Боже мій, як це все просто і хороше!
"Так, щоб були і в мене оті "особливі" п’ятірки, які ставлять учителі Марійці!"
Вона потерла лоба. "Що це? До чого тут я сама і Марійчині п’ятірки?"
"Я підкажу вам замість вожатої. Милий Залужний, він підказав не тільки моїй Майці, а й мені самій!"
Коли зачинилися масивні двері будинку Спілки письменників і Ніна опинилась на вулиці, її охопив світлий екстаз. Усе було так легко і зрозуміло, життя було таке прекрасне, майбутній трудовий шлях здавався таким сонячним і привабливим.
"Так і буде, все так і буде",— шепотіли гарячі губи.
Мабуть, ніколи так досі не відчувала Ніна своєї молодості, своєї вісімнадцятої весни! Скільки праці, скільки сил витратила вона на оповідання, і скільки ще треба працювати над ним. Але нічого, вона працюватиме, вона почуває себе такою сильною, такою юною, що ніяке горе їй не страшне, ніякі чорні дні не посміють затьмарити її щастя...
23
Фотографія містилася в двох кімнатах. В одній Жорж приймав клієнтів і фотографував, у другій жив сам.
Улітку вся фотографія виносилась на свіже повітря, і тоді на стіну навішувалась декорація "на особливе замовлення": вдалині — гори із сніжними вершинами, ліворуч — море з вітрилом. На першому плані — горець у черкесці й папасі з кинджалом на боці. Обличчя в горця немає, замість нього в полотнищі прорізано дірку. Бажаючим сфотографуватись на Кавказі лишалось тільки просунути в дірку обличчя.
В останні дні Жорж дуже нервував. Його кликав у Сухумі дядько, обіцяючи влаштувати завідуючим фотоательє. Це була непогана перспектива для Жоржа, який мріяв про блискучу кар’єру, а головне — про хороший заробіток.
До того ж у нього виник серйозний конфлікт з начальством.
Виявилось, що "кавказька" декорація була приватною власністю Жоржа, і на цій підставі він привласнював гроші тих клієнтів, які нею користувалися. Треба було, доки не пізно, залишити все і швидше їхати до дядька. Але на перешкоді до цього стала Варя, якою наш фотограф не на жарт захопився. Власне кажучи, справа була тільки в тому, щоб дівчина покинула школу. А Варя все чомусь зволікала з цим, і в Жоржа (якого, до речі, звали просто Григорій) уривався терпець.
Було вже пізно, давно зачинились двері за останнім відвідувачем, а Варя все не приходила. Щоб швидше минав час, Жорж почав працювати. Друкував фотокартки, промивав негативи, весь час прислухаючись, чи не стукає Варя в двері.
Жарко палали дрова в невеличкій грубці, за віконцем синів пізній вечір. Жорж глянув на годинник і зрозумів, що Варі сьогодні не буде.
— Сьогодні? А може, й зовсім? Ніколи?
Він заскрипів зубами, ображене самолюбство пекло його серце. Чи любив він Варю? Йому здавалося, що любив. Проте, коли вона сказала, що буде кінчати школу, Жорж сприйняв це як гостру образу. Як? Він повинен чекати?
До того ж з Сухумі знову прийшов лист, в якому говорилось, що треба поспішити з приїздом, щоб не загубити теплого містечка.
Ну, ні, він зуміє її вговорити, вона теж поїде! Всі його знайомі дівчата так і бігають за ним, тільки моргни. Не буде комизитись і Варварочка!
Що ж робити? Поїхати до неї самому? Це ж як? На уклін з проханнячком? Треба почекати ще день, а тоді зустрінути, ніби випадково, коли йтиме з школи...
Але Варя прийшла. Спізнилась вона тому, що спочатку вирішила не йти до Жоржа. Якщо справді любить, то прийде до неї сам, чекатиме, доки вона закінчить школу... Та час минав, дівчина уявила, як бідний Жорж чекає її. Не витримала і вийшла з дому.
Вже коли сіла в тролейбус, згадалась остання розмова з Юлею, комсомольські збори, доручення, яке їй дали. Її хвилювало, що про неї так турбуються, вона була вдячна і Юлі, і Юрію Юрійовичу: адже всі вони хочуть їй лише добра.
Тільки як вона житиме далі в буркотливої тітки, як вона терпітиме її докори, лайку, щоденний гніт? Та й що чекає її? Не вічно ж сидітиме на шиї в тітки. Вчитися далі вона не може, треба шукати й роботи, й кутка. Залишиться кінчати школу — що скаже тітка? Яке життя настане? Ні, єдиний вихід — Жорж.
Він зустрів Варю усміхом, від якого дівчину пересмикнуло.