Єгипта, заволодівши танковим краном, вже з кимось лаявся — лаявся так, що Ліні хотілося вуха затулити.
— Не зважай,— відвертаючись від Єгипти, заспокоїла її тутешня дівчина.— То він механіка перевиховує.
Дівчата розгомонілись. Невдозі Ліна вже знала, що звати цю дівчину Василинка, а прізвище Брага, і що брат її тут працює бульдозеристом на каналі, і що наступного літа вона вступатиме до Ровенського інституту інженерів водного господарства — канал обіцяє послати, буде стипендіаткою каналу... А тут? Тут працює пікетажисткою — це од слова "пікет". Обов'язки нескладні, ходиш, переставляєш геодезичну рейку, а майстер нівелює. Якщо старий в доброму настрої, то він і пікетажистку підпускає до нівеліра, щоб привчалася. Але це так, понад програму, головне ж діло пікетажистки — переставляти оці вішки рябенькі.
— Бачиш, он під вагончиком стоять? Одна моя, а друга моєї напарниці, її зараз нема.
— Де ж вона?
— Розрахувалась, бо в неї мати дуже захворіла, а доглядати нікому... Оце де зараз канал споруджується, все якраз з Ганнусею ми пікети розставляли, між нашими пікетами найжаркіші роботи йдуть...
— Своєю роботою, Василинко, ти... дуже задоволена?
— Як сказати. Бува цікавіша. Але й тут: хай по сто метрів вперед, та все ж таки вперед.
Інший світ, все таке далеке, одначе Ліна почувала, що їй цікаво слухати — і про ті пікети, і про нівеліри, і про те, як тут живуть... Слухала, а тим часом хтось підкрався із-за спини і хап її за голову — міцно затулив долонями очі... "Єгипта!" — майнула найперша думка, чомусь саме його руки уявились такими гарячими, міцними, з горіхами мозолів на долонях... Треба було вгадати, крикнути ім'я, щоб випустив, і добре, що не крикнула, бо коли випручалась, то перед нею стояв... Кузьма Осадчий! Усмішка до вух, сам закудланий, в зашмарованій майці, в пилюці... І в бровах, і в чубі пилюки набилося густо.
— Так це тебе тягнуто на буксирі,— казав Кузьма.— А я думав — там тільки старий твій... Куди ж мандрівочка пахне?
— Вона в медінститут їде документи здавати,— прохопилась першою Василинка.
— Ніколи не чув я, щоб ти медициною захоплювалась,— здивувався Кузьма.— Відкрила в собі такий нахил?
— Який там нахил,— досадливе всміхнулась Ліна, а Кузьма веселим тоном побажав:
— Ну, зеленої тобі вулиці та голубого неба! А ми тут, бачиш, земельку пересипаємо. З місця на місце пересипаємо, а, кажуть, щось буде.
— Не щось, а магканал,— поправила Василинка.
— От чуєш: маг... Себто магістральний,—пояснив Кузьма,— а не тому, що перед тобою якісь маги... Тут без магії, тут пупа надривати треба. А зате вигрохкаємо такий, що більший буде розміром, ніж відомі тобі канали марсіанські, що їх Скіапареллі відкрив. Із самого Марса в телескопи видно буде наш степовий аричок.— Хлопець засміявсь, розфантазувався: — Вже десь там сидить, мабуть, такий собі вчений марсіанин, трохи на самурая схожий, розглядає нашу роботу в окуляр телескопа та покректує: що таке? Не було каналу в цьому секторі Землі, і ось він уже є! Де була бура пустеля — рівна якась смужечка лягла... Оптичний обман, чи, може, й там, на планеті Земля, є більш-менш розумні істоти? Щось там риють, прокладають, ведуть... А коли так, то треба їхній витвір негайно нанести на карту земних каналів та мерщій у дисертацію його — єй-єй, за це дадуть комусь доктора марсіанських наук!
Дівчат розважають його пустощі, обидві сміються, а Кузьма тим часом, по-робочому замашним рухом вхопивши барило з водою, жлуктить нахильці, аж чути ковтки: глог-глог... Все в нього якось здорово виходить, хлопець навіть п'є так, як щойно пили тут дорослі бульдозеристи. Напившись, втерся всієї п'ятірнею, по-робочому. Зовсім небагато й пробув на каналі, а вже з'явилося в ньому щось певне, владне, розставивши ноги, твердо стоїть на землі Кузьма-каналобудівник, тільки жаль, що в вухах землюка — може гречка звідти прорости. Чи давно це було, коли в школі хлопці ще тільки вчились водити трактора, скільки сміху було, коли за кермо сідав оцей вухатий Кузьма... Чи він придурювався, чи справді не вмів тоді ще правувати — трактор його ніяк не хотів слухатись і, виписуючи по майдану п'яні викрутаси, прямував кудись у степ навмання, а хлопці горлали невдасі керманичеві навздогін:
— Кузьмо, тримай картуз!
Картуз був тоді на Кузьмі якийсь чудернацький, не нашої ери, з переламаним козирком,— де він такого й допав! Аж шкода, що зараз нема на Кузьмі того картуза, не втримав, мабуть-таки, його, загубив десь по дорозі сюди разом зі своєю школярською безтурботністю.
— Ось так, Ліно... Степи збираємось обводнити, а самим поки що напитися ніде: кидай агрегат і біжи аж до цих бочок за ковтком води.
— Бо термоси порозчавлювали,— каже Василинка з докором.
— А як його не розчавиш, коли йдеш майже сліпим польотом... Принесуть, поставлять у бур'яні, хіба там помітиш з кабіни ваш термос... Наїдеш — і коржик з нього!
— Чи й не герой, хм,— спокійно хмикнула Василинка.— А вчора кому від батька влетіло за порушення правил безпеки? Погрожував і вуха пообривати.
— Ці обірве, другі виростуть,— відбувся жартом Кузьма і пояснив Ліні: — Майстер наскаржився батькові, що високі гребінки залишаю, могло б привалити... Так старий і дає мені урок по техніці безпеки... Ну, скоро-скоро ось моє ходіння в підпасичах закінчиться: вже є телеграма з Харкова, що партію нових бульдозерів нам відправили, десь і мій там летить...
— Ще чи одержиш,— піддражнювала Василинка.
— Одержу. Подякую батькові за науку, за здорову критику, за бульдозера і на свого суверенне пересяду... Годі ходити в підручних — заживу під гаслом: вольносць і неподлеглосць!
І, труснувши чубом, Кузьма розвалькувате рушив до місця роботи. Вже відійшовши, обернувся до Ліни:
— Хочеш глянути, які я гори верну? Дівчата, весело перезирнувшись, рушили за ним. Збудований колись на кордонах Римської імперії Троянів вал, що сліди його ще й досі тягнуться по степах Придністров'я, навряд чи міг навіть в часи розбудови рівнятися могутністю з цим валом — насипом свіжовивергнутого з траси каналу грунту. З висоти валу видно всю панораму робіт. Але де ж саме проляже траса каналу? Ліні без навички трудно було розібратися в цьому хаосі. Всюди риють, горнуть, перевертають степ, там знімають верхній шар, а тут земля вже порізана глибокими траншеями, в однім місці розламують чорноземлю, а поруч бульдозери вже вигризають з підґрунтя жовту правічну глину і сунуть її нагору, на вали, нагортають цілі буртовища. Глянути збоку — справді здається, що тільки пересипають землю з місця на місце, а учасникам будівництва, звичайно ж, в усьому цьому вгадується лад, думка будівника вже веде крізь цей хаос несхибну вісь каналу, бачить в степах його повноводе русло.
— Зверни увагу, Ліно, як споруджувальні роботи виконано,— вказав Кузьма на ту ділянку, де крила каналу були вже сформовані.— Наче вручну, еге ж? О, це треба вміти! Це брат ось її,— кивнув на Василинку.— Просто художник свого діла. Народний художник земляних робіт! Де Левко Іванович планував дамбу, після нього ніяких уже ручних доробок... В нас тут колектив зовсім не сірий, більшість ветерани, з Інгульця прийшли, з інгулецької системи,— хвалився далі Кузьма.— Гребіння, мури оті нащо? То їх спеціально зоставляємо між траншеями, щоб грунт на сторони не розповзався... Вже коли вженешся в траншею, то все вперед горнеш... Ну, а потім ми, звісно, й ті перемички ламаємо... Як наїдеш, а стіна землі перед тобою так і сідає, так і никне! А коли вгору береш, гуркіт такий, як в ракеті, просто глухнеш від нього.— Кузьма блискає усмішкою.— Оце мій,— зупиняється він коло бульдозера, що незграбно перехнябився на валу.
Квадратна металева кабіна, в кабіні важелі стирчать, на сидінні жужмом фуфайка замаслена, здавлена. Кузьма, плигнувши, всідається на тій фуфайці.
— Щоб виростити троянду, будьте землею... Я кажу вам, будьте землею! — весело гукає він з бульдозера словами якогось поета.
Скрегіт, рев заліза, удар чадної хвилі... Машині важко, натужний залізний гуркіт глушить Ліну, вона аж сахається вбік, а Кузьма беззвучно регоче з кабіни і вже спрямовує бульдозера вниз, в куряву, в спеку, в розбушований земляний чорторий...
— Пішов наш Кузьма на простори XX віку,— жартує Василинка, видно, узвичаєною тут примовкою, і Ліні навіть у цьому тутешньому жарті чується атмосфера життя своєрідного, їй не доступного. Простори XX віку — і вигадають же таке... Озираючись довкола, Ліна, однаік, помічає, що простори тут якось особливо почуваєш, вони ніби оживають, поряд з цим бушовищем земляних робіт ще більше відтінюється безмежжя степів та великість полудневого неба.
— А наші хатки на колесах, правда, гарненькі? — киває Василинка на яскраві жовто-червоні та голубенькі вагончики, що, наче автобуси на стоянці, таборяться внизу.—Це десь аж із Естонії нам прислали.
Дівчата повагом рушають туди, провалюючись в розпушеному теплому грунті.
— Звикла вже, Василинко, до життя на колесах?
— А що звикати. Зате ж нам, крім основної ставки, ще й "колісні" платять або "курявні",— розважно каже Василинка, випромінюючи усміх своїх великих, блискучо-карих очей.— Вагончиків, правда, не вистачає, частина наших аж у Брилівці живе, їх машинами возять на роботу й з роботи... Я теж деколи їжджу: натрясешся за дорогу, сидиш, зігнешся — коліна вище вух!
Вона знову посміхнулась рівною своєю посмішкою: спокій і врівноваженість, здається, ніколи не покидають її.
— А все ж, бачу, тобі таке життя до вподоби?
— Життя як життя. Коли й допечуть тебе чим-небудь, а потім глянеш... твою ж таки роботу видно... Недаром живеш...
Бульдозери всюди гуркотіли, мов амфібії, плавали в землі, і вже й не вгадати було, де там Кузьма Осадчий,— загубився хлопець зі своїм агрегатом серед інших бульдозерів, злився з ними, з їхнім гуркотом, скреготом, курявою...
А водночас і в тих, що лагодили "Москвича" біля ремонтного вагона, діло, видно, наближалося до кінця.
Один з робітників-ремонтників, які допомагали Яцубі, давав господареві вже прикінцеві напуття:
— Не допускайте, щоб вода закипала. І на стартер не тисніть без пам'яті. А якщо їхати доведеться заповідним степом, там особливо пильнуйте...
— Це ж чого?
— Зубробізони щоб з вами не пожартували.