Кладіть його!
І Тараса розіклали. І як він не кидався, чого він не виробляв і руками, і ногами, й зубами навіть — своє дістав повністю.
А хлопці сміялися. Особливо ті, що вже пройшли таку навуку.
— Наш Тарас тепер, наш? Хрещений!..
Плачучи вибіг Тарас із школи. Йому здавалося, що кожен, хто тільки не погляне, мусить його пожаліти: ах, бідний, бідний хлопчик... чи ще там як. А на превелике диво, виходило цілком навпаки: всякий, хто тільки бачив зарюмсаного хлопця, що біжить вулицею, підтримуючи штанята, починав сміятися.
— Ага? Оце вже Совгирь почав вас учити? Молодець Совгирь! Значить добрий з нього учитель буде!
Тарас прибіг додому. Вбігаючи у двір, тон плачу підняв вище, сподіваючися, що хто-хто, а мати ж уже пожаліє обов’язково.
Мати була хвора. Щось останнім часом вона почала прихворювати. Вона, правда, пожаліла хлопця, але... якось не так. Бо теж вважала, що наука без різки не обійдеться. Воно неприємно, правда, але що ж поробиш? Он як зубки
прорізаються у дитини. Теж боляче, але не минеш же. Так і тут.
І тільки як прийшла Катря — вона пожаліла хлопця так, що він обігрівся й заспокоївся.
Катря вже виросла, у неї вже свої інтереси, свої мрії, але стільки в ній тепла, що вона знаходила його і для Тараса, і для Орини, і для сліпої Марієчки, і для маленького Йосипка, що оце недавно народився й ото він, мабуть, так підкопав здоров’я матері, що вона вже й не поправлялася до цілковитості.
Як молода кобилка, що ото накидається на роботу і, не вміючи рахувати сил, підорветься — так Катерина. Панщина, господарство, діти одно за одним. В кожну з тих справ Катерина віддавала все, не лукавлячи — і то, показалося, над сили. От вона, ще молода, а вже виснажена, здоров’я немає — й вона виглядає старою бабою.
Тобі б, молодице, не треба стільки дітей мати. Ти не до того, — казала знаюча баба Явдоха.
В хаті Шевченків ставало все тісніше й тісніше. Батько ще більше замкнувся в собі. Катря хоч і робить, рук не покладаючи, але чується, що десь якась частина її вже відділилася, і про якісь інші речі думає дівоча голівонька.
Микита корчить із себе парубка, Орина й Марія дівчата, з ними Тарасові не так цікаво, і він чув себе самітно у хаті.
Тому він радо пішов до школи і скоро привик там. То тільки перший раз вибрався такий нещасливий.
Совгирь був нелиха людина, а що бив хлопців, то це тому, що іншої системи не знав і не уявляв. Це розумів не тільки він, а й усе оточення доокола, розуміли учні, розумів і сам Тарас, написавши через багато літ потім: "Мир прахові твоєму, сліпий Совгире!.. Ти, небораче, й сам не тямив, що чинив. Тебе так бито — й ти так бив, і в простоті сердечній не добачав у тім гріха. Мир прахой твоєму, нещасливий мандрівниче".
IV
Наука давалася Тарасові легко, отже Совгиреві не було за що так уже часто бити Тараса. Хіба по суботах, але то була вже річ необхідна. Це був закон. Можна було дістати більше, менше, дужче, слабше, але дістати мусив кожний.
Совгирь любив, щоб субітки діставали хлопці радісно, як належну святощ. Щоб читали четверту заповідь під різками повільно, "не борзяся". Коли хто почне спішно виговорювати: "помн-дн-сботн-єж-стит-го", то Совгирь зупинить "сікуцію" і пропонує читати спочатку. Ще буде спішити — ще раз спочатку, аж поки не знайде підходящого темпу.
Під різками учень мусив лежати спокійно, ногами не дригати, не кричати —взагалі не перешкоджати нормальному бігові нормальної справи. Сам Совгирь був спартанець, людина байдужа до всякого роду фізичних терпінь — такого ж стоїцизму вимагав і від своїх учнів, не взираючи на різницю організмів, характерів і т.і.
Правда, знаходилися спартанці і серед учнів, але Тарас не був з їх числа. Більше чутливий, більше нервовий, хоч морально й не відчував ганебності того педагогічного способу, бо й ніхто з його оточення нічого ганебного в тому не бачив, але фізично відчував різки дуже. Не раз під час екзекуції й ногами дригав і верещав немилосердно — взагалі виводив Совгиря зфівноваги. Учитель прямо не міг зрозуміти — пощо стільки затрачати так багато енергії на цілком даремну справу?
— Чого ти кричиш? Ну чого ти кричиш? Мене не так бито, а я ніколи й голосу не подав.
На початках Тарас пробував прохати коли не помилування, то хоч якого змилостивлення.
-1 помилуйте, сіотіпе (Совгирь не звелів себе інакше називати, як сіотіпе п^іззіег), і рятуйте мене... та я ж нічого, та я ж усе знаю... како, люді, мислєтє, он, покой, рци, слово, твердо... І хверт, хєр, єр, єри, єрь...
Але Совгирь просто не міг зрозуміти.
— Та це ж субота! Понімаєш — субота! Як у писанії сказано — помні день суботній! А як же ти його будеш помнить, коли вийдеш насухо? Ні, цього ще одвіку не було на всім світі. Римляне розумний були нарід і греки теж, а чому? Бо субітки давали. Лягай, лягай — не задержуй кумпанії. Читай! Тільки не борзяся.
— Дядечку, годі... Оотіпе п^іззіег... Хоч звеліть мене придержати, бо я ж не витерплю й хвицатиму ногами.
Совгирь морщився. Це було зайве в робочому процесі, але дозволяв на такий каприз. Двоє хлопців держали Тараса, а Совгирь сік. Але сік усердно й двічі вертав заповідь назад. Тим одбивав і у Тараса і в інших охоту просити надалі пільг.
Будучи іноді під чаркою, розманіжувався й тоді, б’ючи, додавав усякі співчутливі й повчальні сентенції:
— Це ж я тебе б’ю з любові до тебе, бо я хочу зробити з тебе людину. Це мені боляче, а не тобі... а ти кричиш. Потерпи, брат. Знаєш, як то сказано: "многими бо скорбми подобаєть вніті в царствіє небесноє"...
А тих, что сумно стояв, підтримуючи штанята, й чекав своєї черги —підбадьорював рекомендацією:
— Ти не сумуй, а возгрівай у собі духа! Духа возгрівай!
Або чутливо з притиском починав декламувати:
Лоза разум дітям у голову вгоняєть І от злих на добрая діла воздвізаєть,
Лоза родителям діти послушними сотворяєть І божественного разума премудро научаєть.
Лозою кая мати дітище своє не бієть —Як би удаву скоро на шию єму свієть.
Тож всі мене блюдітеся,
Неленостно учітеся.
Внімайте словам моїм учительським Да не будете повинні ранам мучительським.
Але вірші були віршами, а "сікуція" йшла своїм чередом.
Іноді при сій вірній оказії, Совгирь згадував і свої учнівські часи, як то й йому доводилося терпіти.
— Нас, брат, хіба так били? Ого-го!.. Як я був іще у семінарії, так наш ректор. Пуга у нього була тройчатка ремінна. Вона у нього безперестанно мокла в горілці. Витягав тільки тоді, коли мав кого бити. Але ж бо й бив сукин син, будь ти трижди проклят!.. І менше двадцяти, було, ніколи не давав. Ото збере, було, нас до себе на репетицію, сам сидить на канапею, коло нього ота тройчатка, а
ми на підлозі. Штанці вже заздалегідь спущено, щоб часу не гаяти.
І цілковито не помічав Совгирь, що він це оповідає перед аудиторією, яка теж із завмиранням серця стоїть, підтримуючи штанці, й чекає, що от-от скінчиться оповідання й тоді...
Та згодом і Тарас привик. Часом узимку холодно, встає який-небудь дотепник:
— Domine magisster! Тарас Шевченко казав на вас, що ви п’яниця.
— Положіть його і всипте, — холоднокровно розпоряджається Совгирь.
Тягнуть Тараса. Він божиться, клянеться, що й сном і духом, але це все
даремне, екзекуція все одно відбудеться.
— Чортів Панас... Ти нащо на мене набрехав? — хлипаючи питає Тарас.
— Та то я змерз, погрітися захотілось...
Тарас це пам’ятає і приходить час, коли й він гріється за рахунок Панаса. Так і йде в кружок.
Загалом то тільки на початках терпів Тарас і від різок і від товаришів. Підійде який:
— А як паскудник збивають знаєш?
Тарас задумується. В дійсності він знає, як то збивають паскудник: не раз бачив, як хворій коняці розбивають ніздрі, щоб пішла нездорова кров. Але ж то дома й коло коней. А що значить збивати паскудник тут, у школі, де немає жодних коней, цього Тарас не розуміє. Тому відповідає: "не знаю" — і в той же момент дістає кулаком по носі так, що вмивається юшкою.
Хлопці регочуть, Тарас реве, юшка біжить.
Так бувало напочатку. Але Тарас швидко освоївся й незадовго сам не гірше збивав паскудника, давав скубки й т.д.
Схоплював усе дуже швидко. Хлопцям, наприклад, трудно давалися латинські фрази, що їх Совгирь велів виучувати на всякі випадки шкільного життя. На цім пункті Совгирь був невмолимий і не бачив різниці між семінарією й сільською школою.
— Нас так учено й ми повинні так учити.
І хлопці морочаться. А Тарас так і виліпить:
— Domine magisster! Da mini licentiam exeundi foras!
А один випадок так і зовсім наблизив Тараса до вчителя. Сталося це так.
V
Бажаючи прикрасити голі стіни класу, Совгирь понавиписував на папері кілька ріжних красивих, по його думці, чотировіршів і порозвішував їх на стінах. На одній стіні висіло:
Школа — церковний уголь. Такь ся назьіваеть кгды-жъ церковныхъ набоженствъ дєтей научаетъ.
И що в церкви правлять — то и вь школє ся знай дуеть А безчиній въ ней жадныхъ нидды не знайдуетъ.
Повернувшися до другої стіни, можна було читати ще краще:
Той человєкь вельмы зле поступоваеть,
Котрій на чинъ духовный хулу наношаеть И этимъ писаніе святое зневажаетъ —Такий вельми Господу Богу согрєшаеть.
І так по всіх стінах.
Тарас якось між хлопцями висловив думку, що добре було б розмалювати усі оті плакати квітками, кіньми, солдатами. Хлопці знали вже уміння Тарасове й ухопилися за цю ідею.
— А ти скажи Совгиреві.
— Та-а...
— Чо’ там та? Нехай тобі дозволить — бач, там скільки місця пропадає.
Але Тарас соромився. Та все ж раз під натиском хлопців насмілився.
— Иошіпе п^іззіег! Дозвольте... оці таблиці... приоздобити візерунками.
Сказав — і сам злякався. А що як не зумію? Совгирь подивився на малого
скоса.
— А хіба ти вмієш?
Тут уже обізвалася вся учнівська громада.
— О, він уміє! Він що хоч уміє нарисувати! Ось подивіться.
Із закапелків, із пазух, із книжок витягалися рисунки Тараса й простягалися Совгиреві.
— Ось дивіться яке він намалював!
— Ось наша школа!
— А оце криниця коло Мигаля.
Найбільший приятель Тарасів Ганчаренко Йван щось ховав, а його сусіда хихотів у рукав.
— А у тебе що? — звернувся Совгирь до Ганчаренка.
— Та... нічого...
Клас притих. Одні із страхом, другі з веселістю, треті з єхидством. Тарас стояв червоний, як рак.
Ганчаренко підійшов до вчителя й тремтячою рукою подав йому сірий, досить великий, здорово зім’ятий аркуш паперу.