Вона твердо знала одно: що вона мусить спокійно жити із своїм хлопчиком і чоловіком. Все, що сприяло тому лагідному життю, — то було благо, все, що перешкоджало, — було зло, з яким треба боротися всіма силами.
І Єлена боролася, закликала до тої боротьби і їмость:
— Таже ви вчені, ви, видев, і савтиру цілу, може, прочитали, то ви би йкос зговорили з вашим єгомостем — най мого Олексу облишут. Єк їм уже так треба, то най єкого єнчого знайдут. Є такі, що не в мирності межи собов жиют та вна би рада го зі світу спрахтити, а він ї. То з тих най берут собі єгомость, до чого їм там тра… А ми ж то жили, єк у церкові… Усі нам завидували, що тихо у нас так, миром… А тепер… Що си діє…
— А тепер що? Він із вами погано обходиться? Він вас б'є?…
— Нє… того не скажу. Він лагідний, він іщє ласкавіший до мене, йк був, лиш… чюю я, чюю, що то перед єкимось кінцем. Шос навалюєси на мене — а не знаю, що й видкив… Відбила би, боронила — лиш не можу знати, хто мій ворих. Єкби знала, що єгомость…
— То що?… Що тоді?
Єлена мовчала. Відчула, що навряд чи можна жінці єгомостя сказати — убила би… Зрештою, й сама Єлена не знає, чи піднялася би до такого остаточного вчинку.
— Повторяю вам, що єгомость особлива людина… і…
Єлена пристрасно схопила їмость за руки і майже скрикнула:
— То пошо ж вни го кличют? За йков бідов? Шонегілі, шонегілі, а не раз, то й серед тижнє… Най уже раз дадут му спокій. Най го не чіпают.
Гірко було їмості чути ці слова. Спільності з її чоловіком тікають, бояться її… Відчула навіть якусь образу в тому й холодно якось сказала:
— Он двері. Підіть і скажіть це все йому самі. Скажіть, що він навчає вашого чоловіка на все лихе, що він розбиває родинне щастя, що ви забороняєте йому це робити, а коли не перестане, вживете більш рішучих заходів.
Єлена підняла перестрашене, все в сльозах лице.
— Я?… Туди?…
— А бачите! Не пішли бисьте, правда? А чому ж хочете, щоб я пішла?…
— То ваш ґазда…
— Що з того, що мій? То я маю його вчити, як він має поводитися і що має робити? Він знає все, в сто разів краще мене знає. А ви свого чоловіка вчите? Вказуєте йому, що він має робити? А як пробуєте, то чи він вас слухає?…
Єлена опустила безсило голову. Вічна другорядність ролі жінки була, показується, не лише долею села, а от і у панів…
— Не наше діло вчити наших чоловіків. Вони краще знають, що їм робити. Як попросять нашої поради — ми уділимо їм її з цілого серця, з усією щирістю й любов'ю. Коли будемо бачити лихо — постараємося відвернути його від любих нам істот. А несила буде — терпітимемо разом із ними й за них. Але навчити їх, як вони мають робити, — ми не зможемо і… не сміємо. Він глава, він відповідає перед Господом…
Матушка хвилювалася. Сльози тремтіли у неї в очах і в голосі.
— Тому, мила дитино моя, здається мені, що нам, поки що, робити нічого. Чи ти би просила свого чоловіка більше сюди не ходити, чи я би просила свого більше не кликати — однаково вони нас не послухають. Ми думаємо по–своєму, а вони думають по–своєму. Дійсно, щось вони затівають. Щось, мабуть, велике і… небезпечне, але несила наша їх від того відвести. Тому най твориться воля Господня…
Єлена тихо плакала. Їмость гладила її по голові, як дитину, а у самої сльози безперервними струмками текли по щоках.
Частина друга
І
А в сусідньому покої була теж особлива розмова. Там не плакали, там, навпаки, горіли. І єдине, що було спільне, — це несподіваність ролей і висновків. Їмость, закликаючи гуцулку до себе для спільної акції, ніяк не думала, що вона виступить в ролі агітатора і що кінцем її розмови буде здача всіх позицій в "руці Божії" і терпеливе чекання, аж сокира впаде на шию. Закликаючи гуцула й читаючи йому лекції з географії, ніяк не думав отець Кралевич, що він сам стане сторонником ідеї народного повстання й буде сам до нього закликати. А от вийшло так — і оце зараз ходить Кралевич по хаті й розпалено говорить:
— Чому? Чому вони можуть, а ми ні… Коли під час безкоролів'я вступили до Брацлавщини російські війська й пустили заклик боротися проти конфедератів — досить було такої благої й пустої причини, щоб уже знайшовся такий Верлан, який зумів використати момент і скупчити коло себе людей. І не купку якусь, а тисячі. З Брацлавщини пішов на Поділля, на Волинь, здобув Жванець, Броди, загонами своїми сягав аж під Кам'янець і Львів.
А Грива? А Медвідь? А Харко? А Гнат Голий? Чому? Чому там знаходяться і вожді, й люди, й зброя — і тільки у нас нічого нема, а терплять люди спокійно, волять вмирати, ніж повстати на бій з одвічним ворогом. А як же би добре було, якби піднятися тут і з'єднатися з тамтими вояками, крикнути їм звідси: "Держіться, брати! Ось ми йдемо вам на поміч!" Таже якби вони почули, що і тут, в далеких горах, знають про них, ідуть їм назустріч, скільки ж то прибуло б їм сили й завзяття у боротьбі з ляхами. Бо з Верланів, Харків і Гнатів можуть вирости Хмельницькі…
Олекса слухав тої переривистої, повної жаги промови, і сам тремтів. Давно вже він помічає, що отець Кралевич здалеку, збоку, непомітно, але наводить Олексу на думку про необхідність народного повстання взагалі, а на вождя способить його ж таки, Олексу. І солодко, і страшно було від цієї думки…
Ідея повстання не чужа Олексі. Він горить до неї з тої пори, як уперше усвідомив собі, що таке кріпацтво. Тепер, коли побачив у розмовах Кралевича могутні сплески народної помсти, це розкривало широкі перспективи, будило й освідомлювало. Але… бачив Олекса специфічні труднощі. Просто він знав своїх людей. Для Кралевича справа стояла теоретично, і теоретично вона була однакова: раз можна підняти повстання на Брацлавщині, то чому не можна його підняти на Гуцульщині? Тим більше, що тут умови такі ультра–сприяючі, народ озброєний.
Олекса був далекий від усякої теорії і брав справу практично. Він не знав, як то там робиться, на Брацлавщині, але знав, що в його, Олексиному, розпорядженні немає таких засобів, якими можна було би підняти народ тут так само, як там, на Брацлавщині. Потім. В устах Кралевича весь час звучать терміни "Русь, Русь", "Україна, Україна". Олекса вже орієнтується, що то криється під тими словами й яке відношення мають ті слова до таких, як "Польща", "Москва". Але для гуцула то річ темна, і навряд чи він піде воювати за якусь там Україну. Ще конкретне щось, видиме, може, й розумів би він, як–от, скажім, пропозиція вигнати панів з краю. На це би, може, й пішов, але й то трудно, ой, як трудно…
Це й було предметом думок Олекси останніми часами. Це робило його задумливим і незрозумілим для Єлени. Чув великі поклики і в словах єгомостя, і в своїй душі, але вагався. В ньому теж боролися два чоловіки: один теоретик, що йшов більш–менш за словами Кралевича і за його, Олексиними, таємними мріями, і другий практик, який одразу питав: а що за силу ти можеш протиставити? А якими засобами оперувати? Люди? Зброя?
Кралевич у своїх бесідах ні разу не поставив питання руба, бо все ще вважав за незакінчений період підготовки. А Олекса не ставив питання руба, бо зараз же по тому треба було переходити до реальної роботи, а передумов до того нема. Тому навіть боявся потроху моменту, коли питання назріє і вирветься чи з уст батюшки, чи з уст його самого. І такий день настав. Якраз сьогодні.
Набравши багато духу в груди і все ж чуючи себе без дихання, спитав Олекса:
— То це ви гадаєте, отче, що і тут би можна піднєти нарід?
Відчув Кралевич важливість хвилі й скупчено, напружено сказав:
— Так! Я думаю, що й тут можна підняти народ. І це можемо якраз ми — ти і я. Ти, вмішавшися в саму гущу народу, а я з церковного амвона.
Олекса покрутив головою.
— Ні, єгомостику, так не буде. Вам з амбони робити нічого. Люде за амбонов не підут. Що з того говоріння? І я піду говорити — так само люде не послухают. Молодєк, скажут, а береси за таку справу, що й в голов не лізе.
— То ти думаєш, що у нас повстання не можливе? Олексо, Олексо… Ти розбиваєш найкращу мою мрію. Ти відбираєш у мене віру в наш народ і в кращу його будуччину.
— Ні, єгомостику… Я не так… Я лиш хочу… Віслухайте мене. Є друга дорога. Є така дорога, шо нев наші люде підут. Се — опришки. Я стану на чолі. Ми покажемо тогди, єк то си робит… Та й будемо говорити на кождім ступені: "Ей, люде! Вставайте, єк ми. Берітси за бартки, єк ми… Женіт лєхів та їх слуг із нашої землі. Бийте тих п'євок люцких… Та й люде будут вигіти, шо то мож, що то легко — та й будут приставати ід мені, аби свої ровти закладати. Та за йких два–три роки може так вийти, що у нас будут тисячі опришків. Тисячі повстанців… А за ними встане весь нарід… А там, на Вкраїні, гайдамаки… То так, дивиси, стиснемо з двох боків лєшню, шо тріснет, єк вуша на гребінці.
Олекса запалився. Любо було подивитися на цю могутню постать, що готувалася до великих дій. Високо підняв красиву голову. Широкий ремінь, як панцир, обвивав міцний стан. Ноги стояли, наче врившися в свою рідну землю. Очі горіли, руки робили широкі жести, мов у передчутті великих боїв і великих перемог.
Але не було кому любуватися. Кралевич сидів якийсь охлялий. Те, що говорив Олекса, то був вихід, правда, алехіба це, про що марив останніми часами отець Кралевич? Йому уявлялося щось наче масовий похід у святкових одежах під дзвони церковні, зі співом божественних пісень, з розгорнутими хоругвами. На чолі такого походу і він міг би вже стати, їдучи попереду верхи із сяйливим хрестом у руках.
Йому марилося повстання, як пожар степовий, що одразу захоплює безконечний простір. Повстання, де нема тих, що вагаються, бо хто ж може ще вагатися, коли він, служитель вівтаря, стає проти канону і йде! Повстання, де всі, зрозумівши вагу мети, йдуть одразу, забравши жінок і дітей. Усім народом… Всемогутньою лавою… Без поразок і неудач. Невпинним рухом… Нам не треба стратегії, гармат і генералів — нам ентузіазм і горючі серця вистачать за все. Нас віра буде двигати ота, що двигає горами.
І оцей простий гуцул двома словами скидає з основ усю оту феєричну будову і дає свій убогий, але цілком реальний план. Не політ, а якесь плазування. Не пожар, а саме лиш підпалювання, а воно гасне — ти його підпалюєш, а воно гасне…
— Та невже ж немає надії одразу підняти народ? — як менший старшого, з одчаєм питає отець Кралевич.