Жовтий князь

Василь Барка

Сторінка 30 з 50

З бляшаної труби, що поверх шибки виведена куриіь моторошний дим і тягнеться по схилу, як привид ядучого змія.

— Не підходь до такого місця, сину, ніколи, чуєш? — ніколи!

— Чому?

— Так: не підходь, і все! Жінка, що там живе — божевільна; вона здатна вбити, кого подужає.

— Чого — божевільна?

— Не знаю; може, зацькували...

— За що?

— Спитай їх! Кожного цькують. Хазяїн цієї пустоші, як вернувся з висилки, то побачив, що хату розвалено — там, при горбі була. Жінку і двох дітей вигнано, в сінях в родичів тулилася. А він посвідки приніс, що відбув Сибір: все відробив. Йому дозволено тут жити — на власній садибі. Вдруге ставити хату при горбі ні з чого, а тут сама гора приймала, .в печері. Щось я давно його не бачу ніде. То, була, все тут копається або никає по згір'ю, — все, мабуть, згадує старе господарство. І діти коло нього ходили. Берегтись треба; знов кажу тобі, щоб сюди ногою не ступив!

— Чому їх не видно?

— Страшно подумати, чому. А можливо, виїхали. Ходім звідси!

Пошуки даремні, але Мирон Данилович відчув, що стихає найгостріша з тривог. Оглянувся навкруги і підвів очі: сиплеться світло сонця над пусткою, як завжди.

Пройшло кілька днів: жорстоких, в стані півіснувания; конина кінчилась, і підступав давній страх.

Всі в хатi почавши про щось говорити, скоро зводили мову на різний харч і хліб.

Зродилась думка — вийти далі в степ, позаглядати в земні щілини, чи немає дрібного звіра на поживу. Знов синок просить:

— І я! — в степ...

— Куди тобі? Он який кашель, — сказала мати, — сиди тихо, як Оленка!

Порожніми вулицями похилив Мирон Данилович до колгоспного: що там робиться? В полі протряхало; декотрі горбики на околиці обсохли — на один з них приник подорожній, відчувши неміч в грудях. Віддихав трохи і дивиться. Наскочив на нього найближчий наглядач:

— Ей, ти! Геть за колгоспну межу, там здихай! Бо хто прибиратиме?

Мирон Данилович відійшов далі; знов ліг і дивиться, як роблять здоровіші дядьки.

Вони бредуть у грузькому "салі", землі з холодною водою, і беруть жменями зерно з шаньок. Коли махнуить рукою, висіваючи його, то самі хитаються і мало не падають: знесилені від голоду. Крайні два, недалеко від Катранника, поговорили між собою стиха і почади набирати зерна в рот — жувати його, щоб хоч трохи підкріпитись. Наглядач, побачивши, як вони жують, зчинив крик:

— Крадіжники! Хто візьме зерна в рот, зразу одправлю в суд — дадуть десять років тайги за злодійство проти соціалістичної власності. Там сніг і привалить.

Ходячи між дядьками, дозорець весь час пильнує їхніх ротів, щоб ніхто зернини туди не вкинув. На одного сіяча як загримає:

— Чого руку до рота тягнеш?

Коли він відійшов далі, то крайні дядьки, вусаті, як більшість на полі, знов пошепотіли між собою і почали дуже широко розмахувати руками, сіючи: нехай і в рот за добрим заходом залетить. Один зовсім тихо порадив сусідові:

— Щелепи дужче розводьте, щоб вуса зернину не задержували!

За ними інші стали сіяти з більшим розмахом і жувати, коли дещо від жмені вскакувало в рот.

"Е-е, вони теж хліба не бачать!.. Недовго ж сирим зерном жити: засіють — і кінець, як нам".

Катранник підвівся, пересилюючи ваготу втоми, що заливала свідомість. Відцаливея від колгоспної межі. Але скоро ліг: недобре йому.

Трактор, гудивши, проїжджав близьке — на оранку, i знов диво: однією рукою водій стернує, а другою швидко подає собі в рот соняшникове насіння, луза його, і виппьовує лушпиння набік. Стишує хід; оглядається на дозорця, після чого попереджує Катраниика, приглушуючи голос:

— Другий раз заїжджатиму, сипну насіння: вам на снідання видано, — а ви зберіть, аби уповноважений не вгледів, бо і в мене відніме.

Сипнув тракторист, як обіцяв; тоді Мирон Данилович, зібравши, полузав трохи і підкріпивсь. Решту зібраного, як скарбець, тримав собі в кишені.

Крик почув і думав, то — на нього. Але оглянувшися, побачив: дозорець поволік довгокостого і пригорбленого дядька в пожмаканому картузі, який віддувався по о краю. Покликав наглядач свого напарника, показуючи йому вгору, на дядьків картуз, сіпався і аж заходився: так ганив!

Примусили дядька нахилити голову і зняти картуз, що в ньому була пригоршня зерна.

Ведений до правління, дядько знесилено переставляв розпухлі ноги, обмотані рамтям.

"...От і гляди! — здивувався Катранник на дядька. — То ж партійний. Гудина; тепер замкнуть".

Не було зловтіхи ніякої, тільки чудно, бо сільські привладники йдуть під колесо, що самі розкрутили.

Степ теплішав. Вогкий вітер нісся океанськими хвилями, за якими, крізь синювату намітку далечини, мріли неорані простори. Там повно ховрашиних нірок; там — здобич, краща від мерзлої конини.

Сніг зійшов, тільки де-не-де, в ярку чи в тіні від горба, зосталися білі латки.

Люди розсіяні по степу: шукають їстівного, ради якого Мирон Данилович і Андрій також, маючи при собі торбинки і ціпочки, годин зо дві тиняються, але без успіху. Ось натрапляють на мишачі сховки, вигрібають колоски звідти, здебільшого пообгризувані; на декотрих збереглося зерно, їх — в торбинку.

Батько і син, відібравши в мишей запаси, далі мандрують. Степ світлий і тихий, як пустеля.

Дивляться, труп лежить: бабуся мертва; коло неї кошик із колоссям. Шукачі постояли мовчки, знявши шапки, і хотіли відходити. Але батько роздумав:

— Другі прийдуть і все одно заберуть колоски. Бабуся не встане, для неї горе кінчилось. А для живих, що дома ждуть, жменька зерна, це — рятунок. Як же покинути?

Знов питає:

— Чи згадаєш, Андрійку, хто ця жінка?

— Не знаю, тату.

— Я — теж. Можна було б понести кошик до її хати. А раз невідома...

Він примовк і через хвилину винувато сказав:

— Треба забрати! Не ми візьмем, так другим достанеться. Висипав колосся в свою торбинку, а кошик поклав на землю.

Батько і син відходять. Де стрічають зілля, годяще до страви, рвуть підряд. З торішньої грядки десяток картоплин і цукрових буряків, що від морозу і вогкості потемніли, теж спроваджено в горбинки.

За огородами степ ще світліший і пустельніший. Враз шукачі спинилися: нірки! Скрізь ховрашині нірки; але як добути з-під землі дрібного звіра?

— Мороки багато, — сказав Мирон Данилович, — треба строїти пастку.

Він зморений: поволі передвигає ноги, з яких вода сочиться в намотані ганчірки. Задишка мучить. На околиці села батько і син, відпочиваючи, стежать перелітання горобців між деревами і стріхою темної хати.

— Тату, горобців можна їсти?

— Чому — ні? Харчуються зерном, як коні і як ховрахи,— нема в них поганого.

— Чим їх ловлять?

— Сіткою і решетом, або сільцем: з кінського волосу сплітають.

— Я хочу ловити.

— Спробуєм, тільки в нашому дворі їх рідко бачу.

— Ця хата покинута і повно їх. Сюди навпростець від нас.

— Ану, гляньмо!

Обійшли садибу; справді, горобці збиралися в ній, безгосподарній, цілими зграйками. Через пустельні дворища і сади, в сухих бур'янах, проліг напрям до хати Катранників.

Дома, ледве шукачі переступили поріг, піднялися назустріч дві істоти з світучими зіницями — нетерплячі, аж болящі: чи принесено чого-небудь їсти?

19

Коли сонце, вже пурпурове, низилося за хмарні смуги при обрії, батько і син вийшли до покинутого дворища. Горобці притихли на сон по своїх притулках: глибоко в покрівлі, обдертій і подекуди проваленій. Сутінок, потроху зеленіючи, розливався всюди.

— Будем драти! — стиха промовив батько і приставив драбину до покрівлі. Взявши підрешіток, помалу вибирається нагору. Слідом — син; тримаючи наготовлену торбу з зашморгом, додумується: чому горобці, коли їх зимою треба було, зникли кудись, а тепер,як більшість людей на селі вимерла, — вони знов з'явилися на безлюдній садибі?

Батько, нагледівши гніздо, накрив його, — вмить пташки сполошилися., почали пурхати, верещати, битись під напоною. А рука мисливця простромлюється при соломі до підрешітка, ловить їх і одного по одному опускає в торбу, відкривану так, щоб тільки вкинути здобич і зразу затягти отвір. Борсаються впіймані: їх п'ятеро.

Перенесли драбину на другий бік хати і там зловили чотирьох; решта, налякана, випурхнула на всі сторони. Батько шкодує:

— Їх тепер і пшоном не вернеш.

Настав час, коли вечірній сутінок швидко западає в нічний, і край огненного місяця виткнувся над чорно-сизими пустками.

В хаті каганчик тріпотів пелюстинкою смутного світла: слабого, як метелик, що доживає останні хвилини. При ньому підвелися з полу мати і доня, ждучи новини — про влови.

— Зваримо панський суп: з горобцями,— сказав господар.

Оленка підійшла до торби, що в ній кидалися пташки:

— Жаль...

— Що ж робити? Жаль — не жаль, а їсти треба, — сказала мати.

Вона патрала горобців, відрізавши голівки: тоді від одного погляду на кров Оленка примліла, заплющила очі і відійшла до свого місця на полу; здавалося, півпритомна.

Брат спробував розважити, кажучи потихеньку:

— Їсти можна, бо вони зерном живуть, їх м'ясо без погані.

Але мовчить сестричка, як камінна.

Того вечора в хаті парувала юшка з пташатиною.

Мати, за звичкою, приохочує їдців:

— Смачні горобці! Хто б міг подумати?

— Смачні, та дрібні дуже, — пожалівся батько.

Оленка, хоч як жахалась різанини, зовсім забула про неї, взявши ложку, і спивала кип'яч пожадливо, а кісточки обсмоктувала і переламувала, щоб вибрати з середини.

— Я ж казах, що непоганії — нагадує Андрій; але вона відмовчується.

Повечерявши, старші докладно обговорювали: як спожити зерно з колосків, картоплю і буряки; а діти слухали, мов прив'язані.

— Зерно ми розіб'ємо в ступі, де ти її дів? — спитала мати.

— На горищі; вранці внесу. Я думав, наскочать сільрадівці — жили тягтимуть знов: давай хліб! Ось у мене ступа біля печі, значить є й зерно.

— Вже не прийдуть — пізно; та й самі хиляться.

— Хиляться тутешні, а прислані їдять на повну губу, о! — то такі московці, що мертвого з домовини вивернуть і з рота видеруть зернину: на заготівлю. Хм і наша потріскана ступа очі мозолить,

— Страшні вони! — зітхнула жінка.

— Таких підібрано під одну шерсть.

— Що ж? Хай жиріють; їм колись і наш голод огнем на печінки стане.

— Якби скоштувати чистого хліба; хоч кусник на зуби..

— З'їмо за раз, а далі як? Зерна ж мало, тільки в рот покласти. А з домішкою ростиння на тиждень вистачить. Спечу маторженики, — вирішила дружина.

Ще не світ і не зоря, прокинулись! — безсонні, бо голод будить.

Господиня пішла з рукавцем по городах — назбирати бросток з дерев, де почало бубнявіти та братися зеленкавістю.

27 28 29 30 31 32 33