— І коли вже та мала Тея мене заступить! — утретє цієї доби думає те саме.
І раптом, немов хтось її підкинув: сіла на ліжку, прудко зсунула ковдру:
— Що? Що кажеш, Деморацю? Який Адам?
— Та ж наш бо, світла пані! Наш дідич!.. Господи!.. Ясний пан Адам!.. З Арабської Землі повернули. Ще й з родиною! З неволі бусурманської!..
— Мати Божа!.. — спинає руки пані дядина. — Матінко Божа!..
І водночас хапається за різні речі…
Але ж, — лишечко! — що ж це? Не може встати з ліжка: ніг немов нема! І серце тріпоче, як накритий рукою метелик…
А під "парадною брамою" пирхають коні, дзеленчить зброя, вириваються різномовні оклики, гупають важкі кроки людей, що несуть тягарі… і скиглить чи нявчить якийсь звір…
* * *
Третій день невпинно мете сніг…
Неначе не з неба, а з-під землі виривається й курявою стелиться, вимощуючи білою габою всі заглибини та огортаючи всі опуклини землі.
І нереальною запоною заслонює ця заметіль реальний світ…
А з ним — і розпочаті Адамові праці…
Гарячка охопила його чи не з першого дня, як ступив у рідне гніздо: будувати! Будувати! Будувати, як стій!
Там — нове, там — поновити, що занепало від часу!
— От: справжній дідич! Отець роду! — розцвітає душею пані дядина. Таки дочекалась, кому передати керму!
Тепер уже є кому вести тих, що прийдуть на зміну!
А прийдуть!.. Не можуть не прийти!..
Молоду дружину Адамову — "Мариню-самарянку" — полюбила враз. Немов би її знала з дитинства.
— Та ж чому "самарянка?" — заходиться сміхом Адам.
— А як же? — дивується дядина. — Таки ж і в Святому Письмі сказано, що сам Христос розмовляв "із самарянкою"! А не з жадною "сарацинкою!" В Святій бо Землі — хто не жид і не турок — той самарянин! Так і в Святому Письмі стоїть!
Італійським звичаєм, що прищепився мало не по всіх замках[336], і в Борках є затишне "студіольо" — інтелектуальна робітня, з бібліотекою, прикрашене статуями та образами італійського письма.
В тому студіольо Марія-Зорая та два побратими укладають пляни на майбутнє.
— Ось, із Підбору! Не дає навіть каменю возити!.. Ані деревини не довезеш! — нервується Адам. — І це — березень! Початок весни!..
— Але, ще буде час! — схиляє над плянами голову Марія. — Я була б така рада, коли б у каплиці можна було поставити "римські вікна"[337]… А в саду… як би великі розарії та кілька водограїв!..
Адам притягає до себе дружину й показує їй на вікно:
— Поглянь, що буде взимку з водограями та розаріями!..
А сніг, мов глузує: сиплеться густий та лапатий!.. Неначе осипаються цвіти з дерев…
— Чудово! — захоплюється Зорая невиданим видовиськом. — Чи ж думала я побачити цей чистий сніг, коли читала про Румікаю!.. Пам’ятаєш: вона також хотіла його бачити. І володар звелів засадити мігдаловими деревами всю кордованську рівнину. І коли зацвіли вони…
— Султанша Румікая!.. Кордованська рівнина!.. Як ми далеко від них! — озивається дон Карльос і відходить до широкої софи, що над нею різьблена полиця з книгами.
Вмостився біля вогню побіч Рустема, втопив ноги мов у пухнатий мох, у велику ведмежу шкуру, розстелену при канапі. Узяв книжку з полиці.
Так приємно від тиші, тепла й білого світла що відбиває сніг…
Глянув на притулені одна до одної голови молодят, схилені над столом… Усміхнувся.
Побратимове щастя промінням своїм пригріло й Карльосове серце, налите почуттями знаними реконвалесцентам: навіщо ще якесь інше "щастя", коли лишилось життя й повертає здоров’я?..
Дивно це: але, ніби коли вирікся особистого щастя, воно тепер само міцно угніздилось у його душі!
Глянув на книжку й почув у серці ніби далекий відгук тремтіння.
Книжка була Беатина. Патер Інніґо переслав її з іншими пам’ятками та цінностями разом із викупом до еміра Ібрагіма.
Карльос швидче розгорнув книгу, щоб зупинити згадки. І прочитав:
— "У підніжжя вежі, на руїнах заснув утомлений лицар. Прокинувся опівночі й побачив світло у вежі.
Побіг до нього сходами.
Де ж узялись вони? Увечері бо не помітив їх! А вони ввели його в освітлену залю.
Там чекала в шатах нареченої дівчина. І зустрілись погляди обоїх. І впізнали одно одного, хоч і не бачились раніше ніколи. І обмінялись перстенями шлюбними…"
Карльос знав цю поему Альфонса Х-го. Але сьогодні вона захвилювала його. Ніби ці слова говорили просто до нього.
Ніжно стиснув книжку — як дружню руку, — і поклав її на полицю.
Ні! Сьогодні читати її не буде! Не встаючи, шукав другої книжки — позад себе, рукою і вчув:
— Щоб мав де вправлятись зі зброєю наш син… Мусить же він бути досконалим лицарем…
— Як тих "Троє Таємних", що долю ворожать, — тихо й мрійно відповіла сарацинка. — Троє лицарів стануть на варті біля колиски його: ти з дон Карльосом та твій шляхетний брат, що ось-ось уже приїде.
Лясерда внутрішньо посміхнувся:
— Забули, щасливі, що він, Карльос, із ними в хаті!..
Але, чому такий неспокій наростає в його душі?.. Мабуть від цієї сніговії?..
Глянув на книжку, що тримав у руці: "Троянська хроніка". Це — нещодавно здобув патер Каєтан від жидів, вигнаних із Праги чеської.
Тепер їх нагорнулось сюди так багато![338]
Оглянув і поклав книгу назад. Натомість витяг грубий томик невеликого формату.
Кована клямра замикала обгортку з ірхи, зроблену мистцем-інтроліґатором[339].
— Стривай! — озвався Адам. — Здається, спускають міст? Чи чуєш? Сурмили?
Він і Марія підбігли до вікна. Але вдолині нема нікого.
Тільки вітер кидає шматками снігу та виє в коминах.
— Дивно! — говорив стурбований Адам. — Сьогодні вже другий тиждень, від часу коли отець Каєтан мав повернутись із Київа… Таки ж урочистості сприводу святого Гіяцинта Київського[340] мають бути аж у серпні. Аби не наробили йому якоїсь халепи оті "стригольники"[341], що посунули з Новгородщини та загрожують знову відновити всі божевілля фляґелянтів?.. І де вони тільки беруться ті єретики?!
— І тут, і там — єретики… і тут, і там — домініканці… — шерехом набігає Карльосова думка. — Чи ж таким мій шлях позначений цими… "чорно-білими межниками"[342]?.. Тільки ж які вони тут і в Еспанії різні!.. Але, справді, мабуть з отцем Каєтаном щось притрапилось…
І це хвилює Карльоса.
Бо, користаючись із подорожі ченця на з'їзд домініканців у Києві, просив він заїхати до незнайомого ще йому де Кастро, що сидів на Волині.
У листі ж прохав "незнайомого родича" подати відомості про деталі гербу[343], життєві дати й наймення. Бо шукав зв’язку з цими, загубленими на чужині, членами свого роду.
Його ж повідомляв, що привіз із собою родинні аннали а також і реліквію: хрестик Фернана III —го, Святого[344], та молитовник, що з нього молився канонізований Римською Церквою пра-прадід родів Лясерда й де Кастро.
Розгорнув книжку, що взяв її навмання з полиці.
Чітко написані чорні, масні літери старої Готики: вправна рука "емірового скриба Адама" виконала цю працю… Читав:
— "Послухайте ж нині наймення його,
Щоб пізнати могли ви героя…"
Вольфрамів переказ поеми Кретьєна де Труа "Парсіваль".
— Парсіваль — "Той, що йде навперейми!.." З якою любов’ю збирає Адам усе, що де сказано про лицаря Лоенґріна та його таємничого батька — Парсіваля! Чи не тому, що "Лебідь" гербу Дунін-Борковських схиляє його симпатії до цього "Лебединого Лицаря" Святого Граля?..
— …зелений камінь ізмарагд —
На ньому ж ці слова: "Бажання Раю!"
Це був предмет, що назву мав — Грааль…" Чому ж це тут Святий Ґраль — самоцвіт, а не келих із Тайної Вечері?..
І раптом озвались у пам’яті слова патера Інніґо:
— Святий Ґраль — це наше власне серце. І треба нести його так, щоб не розілляти ні краплинки…
День кінчався. За вікнами вже склала крила метелиця й на хвилинку відслонила обличчя неба.
Ліс за замковим ровом перетворився ніби на висохле морське дно, освітлене місяцем. Мережево густих віт і галузок, обліплене грубою верствою пухкого снігу стало галуззям морських коралів[345].
Чи ж вони й справді такі скам’янілі, що черкаючи одна об одну, дзвонять?
Ні! Цього разу вже не ввижається!
Ясним, високим тоном сурмить сурма.
Троє людей, що в студіолі, а з ними й ґепард, підбігають до вікна: таки рухомий міст повільно спускається!
Ось, чути дзвіночки в пригороді[346]… ось на подвір’ї верхівці…
Тяжко ступають потомлені коні. Перед їхніми посрібленими намороззю головами пливуть хмарки білої пари.
Круг трьох саней метушаться ті, що приїхали й їхні слуги, кінні й піші.
— Слава! Таки прибув будівничий! Таки привіз отець Каєтан! — тішиться Адам і не втримується: поспішає назустріч.
Марія, що сама ходить у кунтушах і звикла вже до тутешньої одежі, завважує:
— Немов ув італійських одягах… і є там жінка…
— Мабуть привіз італійського архітекта…[347] та ще й з дружиною — завважує Карльос.
— Я піду також! — нетерпеливиться Марія.
Карльос лишився сам. Розправив члени й відчув, що разом із заметіллю зник і його неспокій.
Цікаво довідатись новини!..
А вони ж таки йдуть самі сюди! І немов відчиненими дверима в студіольо ринула велетенська хвиля… Летить просто на Карльоса, підхоплює й підносить високо-високо… аж точиться голова й туманіє в очах.
А в тім тумані біжать слова візіонерки-гітани з Бурґосу:
— "Втрачене знайдеш тоді, коли вважатимеш, що втрачене воно назавжди…"
Щосили розплющує очі Карльос і бачить, справді бачить: дійсна, жива Беата стоїть перед ним!
Жива!!..
Може трохи рожевіша — певно від холоду?.. Але ж — вона це! Вона! І навіть зо світлою "зірочкою чистоти" на щоках!
Стоїть і дивиться привітно, великими, зеленавими очима… очима "де Кастрового роду"!.. А під коміром, на шиї блищить масивна, старовинна спона — ізмарагд…
— "Зелений камінь ізмарагд…
"На ньому ж ці слова: "Бажання Раю…" — ще пропливло тонучим човником перед Карльосовими очима… чи уявою?., і вже він не чув, як Адам підхопив на руки його падаюче тіло…
Та млість не тривала довго. Карльос швидко прийшов до тями. Немов прокинувся від хвилевого сну, що… ніби ще продовжувався! Бо побачив майже суворе, вузьке й довге обличчя, типове для роду де Кастро й почув еспанські слова:
— Моя донька — Рената де Кастро…
— Рената!.. "Відроджена"!.. Яка ж у неї чарівна, ясна, довірлива усмішка!
Так: це третя лілія з одного й того стебла, що й Беата й Каталіна…
За вечерею Карльос зовсім опанував себе. Довго вже сиділи за столом, а розмова не спинялась і на мить.
Однак Адам не дуже був розрадуваний: найнятий архітект, коли отець Каєтан вертався з Києва, рішуче відмовився їхати "до папіжника".
Був бо він сочиніянин[348] і громада одновірців не дозволила йому "працювати для католика".
— Страшна річ, цей єретичний фанатизм! — обурювався Адам.
— У мене майнула була думка, — розповідав свої пригоди отець Каєтан, — що знайду в Бердичеві іншого, німчина, що ніби примандрував із жидами з Чехів.