Олюнька

Щоб Олюнька сама в таку непогоду гнала коні до ріки, це не може в моїй голові поміститися. Таж там навіть ополонки нема, то й коні напувати небезпечно... Я того всього не ро­зумію. Олюнька якась була така марна, бліда й посумніла останніми часами...

— Та знаєш добре, чого вона була бліда, але щоб жінка в такім стані здуріла та йшла топитися, я того не чув іще, відколи живу.

— Не конче мусила топитися,— поправила Шевкова,— може, лиш так ви­падково зсунулася в воду...

— Але все ж треба на те божевільного, щоб у таку паскуду гнати коней до ріки, коли до криниці не так далеко... З нею вже що сталося, те сталося... мені здається, що вона вже не живе... Але мені Дмитра дуже жаль. Бідний хлопець! Він її так дуже любив... Буде за нею побиватися, плакати. Гіркий йому тепер світ: ні вдівець, ні молодець...

— Е, не бійся, забуде з часом та й ожениться.

— Ба, коли б то так легко можна оженитися! Тепер треба вичекати довго та й до суду подавати... З тим великі короводи, і то буде літа цілі тягнутися. От, па­м'ятаєш, Лесевої Магди чоловік, що десь на війні загинув, та не знали де... скільки-то наїздилися та наплатилися, поки дозволили їй віддатися?

Шевкова похитала головою.

— Бідна дитина! Ціле своє життя гаразду не зазнала та й так марно пішла зі світу...

Шевковій стали в очах сльози.

Дмитро не пішов на ріку, лише просто додому.

— А що? — питає Костиха.

— Нема ніде... Слухайте, мамо! Пам'ятайте, щоб ми однаково говорили, як будуть вас питати, бо ще хто знає, що з того може бути? Я казав Шевкові, що як я пішов до нього, то Олюнька сама повела коні до ріки, а потому коні вернули­ся самі. Так треба й вам говорити.

— Ей! Чи не втекла вона куди!

— Ледве! Шевко каже, що, може, втопилася, як напувала коні...

— Дав би то бог, але мені не здається. Вчора було досить видно надворі, тро­хи місячок світив, то якби була виділа, що поганий доступ до води, була б не лізла... Але якби втопилася справді, тоді мали б ми раз назавжди святий спокій, що тої потвори з хати позбулися...

Дмитро пішов до Шевка і сказав, що жодного сліду не знайшов, бо через ніч дощ змив стежку геть дочиста.

— Хіба один бог святий знає, що то могло статися! — каже Шевко.— А мені таки здається, що мусила втопитися. Пішла небога необережно до води, по­сковзнулась, а може, ще вітер її потрутив, та й пішла під кригу... А вода ве­лика?

— Буде більше як до половини берегів.

— О, то справді велика!

— Я, вуйку, таки поїду до Чертилич ворожки поспитати... може, вона мені що скаже...

— Дурний ти зі своєю ворожкою! Вона знає стільки, що й я або ти. От наплете тобі дурниць та й гроші видурить... По-моєму, ліпше б дати знати шандарам, щоб про неї розпитували в тих селах, що над рікою... може, де тіло піймають...

— А я таки поїду! Нехай уже знаю, яка мене доля жде.

І Дмитро став страшно плакати, закрив собі лице долонями і нібито з великої розпуки товк головою до стола.

— Та бо не будь, Дмитре, бабою! Вже їдь собі й до ворожки, коли наважив­ся, але не розбивай голови, бо то тобі анітрохи нічого не допоможе!

— Я ніколи їй марного слова не сказав,— голосив Дмитро.

— Ледве чи вона тому що винна... Випадок нещасний та й годі! Дмитро хлипав ще довго, а відтак попрощався й вийшов. Другої днини рано Дмитро запріг коні й поїхав до ворожки.

По цілім Закутті рознеслася вістка, що Олюнька десь пропала. Люди по-всякому проте говорили. Довідалися про те і Ганна з Андрієм. Андрій ходив як затуманений і не знав, як собі те пояснити. Він жалів за Олюнькою, бо любив її.

Але всі були тої гадки, що Олюнька пішла з водою, як напувала коні, бо втек­ти не мала де й не було чого. Таж вони з Дмитром так гарно собі жили, аж любо було на них поглянути!.. Ніхто не чув, щоб їй Дмитро лихе слово сказав, та й во­на ні перед ким не жалілася. Нещастя та й годі! Воно вже не раз таке трапля­лося, що хтось утопився...

Дмитра не було два дні дома відтоді як поїхав до ворожки. Коли ж повернув­ся, став розказувати людям, що ворожка в Чертиличах дуже розумна. Вона вгадала все дочиста. Сказала йому, що жінка живе напевно, але сховалася в чу­жім селі, в такім, де дві ріки розходяться, а дві сходяться. До того села нехай іде. Перед селом здибає собаку. Нехай іде за нею, а вона заведе його просто на те подвір'я, де його жінка сховалася. Казала йому також, що в його городі під одною сливкою закопані гроші. Але хто схоче навмисне ті гроші добувати, то його геть покрутить. Лише хто випадково копав би під тою сливкою, то йому нічого не сталось би.

Люди стали міркувати над тим ворожінням. Ніхто, навіть з бувалих людей, не знав про таке село, де б дві ріки сходились, а дві розходились. А вже за гріш-ми ніхто не копав би був нізащо в світі.

— Треба таке село пошукати! — вирішила шляхта.

Шевко ворожіння таке висміяв:

— Як ти, Дмитре, можеш вірити в такі нісенітниці, що тобі якась баба нагово­рила? Шукай вітра в полі! Коли вона така розумна, то чому не сказала відразу, як те село називається? От дурний, слухай, то хитра баба наговорила! А щодо тих грошей, то таки бреше. Слухай, Дмитре! Якби ворожка знала, де лежать які гроші, то вона перша випорпала б їх і була б страж яка багата... От, шельма, морочить людям голови!

Але Дмитро, хоч сам не вірив у те ворожіння, хотів таки розшукати таке се­ло, де дві ріки сходяться, а дві розходяться, і, запрігши коні, їздив цілий тиждень по околиці. Він хотів показати, що дуже хоче жінку відшукати.

— Я з нього й не надто дивуюся, — мовляв, було, Шевко. — Любив її дуже, та й хоче докласти всіх сил, щоб відшукати...

Дмитро повернувся зі своєї мандрівки, але такого села не знайшов.

Від того часу минуло шість тижнів. Усякі намагання відшукати Олюньку були даремні, бо й жандармерія, повідомлена про все, не могла нічого розпитати. Дмитро все ще удавав сумного, а люди стали забувати про неї.

Костиха була дуже рада, що Олюньку вже нарешті дідько взяв. Тепер мали розв'язані руки.

— Тобі би, сину, наглядіти десь жінку! — каже Костиха. — Тепер чейже Шев­ко не буде так мішатися, коли перший раз не пощастило...

— Е, мамо, так скоро не можна. Що люди сказали б? А особливо вуйко ди­вились би криво. Я нібито так розбиваюся за першою жінкою, а тут уже шукаю другої, поки ще місце не застигло... Треба ще трохи вдавати заплаканого,— ка­же Дмитро, сміючись.

— Але ж бо ти, Дмитре, вмієш удавати, вмієш! Я б так, бігме, не потрафила...

— Бо інакше годі! Якби я показував перед людьми втіху з того, що Олюнька пропала, то що люди сказали б? Господи, ще говорили б, що я її сам утопив...

Дмитро знов засміявся.

— Боженьку мій, а хто ж міг би таке на тебе подумати, моя дитино! Я тому сама очі видряпала б!

— Я маю свідків, де я був тоді, й нічого мені не може статися! — кричав Дмитро, начеб його справді хто допитував.— Або то так трудно самому втопи­тися? Посковзнулася та й пішла у воду! А може, дідько до неї приступив та й сама скочила з берега... Хто то може знати?

— Та вже чи так сталося, чи як, одно добре, що мені поперед очима не снується! — закінчила розмову Костиха.

XVIII

— Панє Цибульський! Може б ми пішли нині на ріку з волоком, га?

Так говорив знайомий уже нам Базьо до свого сусіда Цибульського, що займався також ловлею риби.

— Може! Я вже давно не був над рікою і не знаю, що там діється.

— Я був нині. Вода чиста як сльоза і цілком спокійна... лід уже відплив.

— Як так, то варто піти. Тепер великий піст, то можна буде добре продати... було б на сіль.

— І я так кажу, — говорив Базьо, — але з крошнею нема чого йти. Тепер по­винна бути риба грубша,— то що крошнею зробиш? Волком то й сома витяг­неш?

— А коли підемо!

— Хіба як смеркнеться. Ніч не дуже-то буде темна, бо тепер місяць цілу ніч світить.

— Добре, добре, я зайду до вас.

Увечері того дня вибралися Базьо з Цибульським на рибу. Умовилися, що затягнуть волок коло "стежки" і дійдуть до села. Коло тої "стежки" вода була спокійна, бо туди ніхто не гонив худоби до пійла.

Базьо виліз на під, здійняв свій волок, що там спочивав від осені. Оглянули його обидва при світлі, чи нема де діри, звинули і взяли довгі дрючки, котрими мали рибу з-під верболозів виганяти, взяли кварту горілки, хліба, солонини і сірників та кілька віхтів соломи.

Базів вихованець, котрого Базьо врятував під час повені з Дністра, сидів за той час на постелі й бавився якимись патичками. Була це гарна дитина з бі­лим, як льон, волоссям.

Він придивлявся до тієї роботи.

— А куди ви, тату, йдете?

— Йду на рибу.

— А що мені принесете?

— Принесу тобі рибу, лише щоб ти мені за той час не плакав, бо прийде дика баба й візьме тебе...

— Ні, не буду плакати... Я піду спати...

Базьо дав малому трохи молока й кусник хліба, загасив світло, оглянувся по хаті, а відтак вийшли обидва з Цибульським. Базьо замкнув хату і ключ устро­мив за стріху. Дитина не плакала від того, що Базьо лишив її саму в хаті й пога­сив світло. Вона вже привикла до таких нічних екскурсій свого опікуна.

Ніч була досить темна, бо місяць ще не зійшов, а небо вкрилося сірими хмара­ми. Їм не першина було так ходити, бо обидва були досвідчені рибалки й най­частіше нічною порою вибиралися до своєї роботи.

Цибульський ішов попереду. Був це чоловік середнього зросту й сухорлявий, а відзначався між пишнівською шляхтою тим, що носив усе довге, рівно, в кру­жок, підстрижене волосся. За ним ступав на своїх коротеньких, трохи вигнутих ногах грубий Базьо. Обидва несли звинений на держаках волок, підпиралися довгими дрючками і покурювали люльки. В повітрі була така тиша, що кожний з них чув биття свого серця.

До призначеного місця треба було йти з годину.

— Знаєте, пане Базилі, мені тепер прийшла на гадку Лукашева Олюнька. Не знати, що з нею сталося.

— Та що сталося? Втопилася та й уже!

— А мені здається, що ні. Якби втопилася, уже її вода певно десь винесла б.

— Не конче! Могла заплисти де під корч, то й цілий рік пролежить, поки риба її не з'їсть. Я гадаю, що якби не. втопилася, то вже конче була б якась чутка про неї, а то ні слуху ні духу... пропала, як сіль на воді!

Обидва рибалки стали на призначеному місці. Потягнули горілки з пляшки й закусили хлібом.

Розвинули волок. Один мусив перейти на другий бік.

Базьові було байдуже й серед зими по воді брести. Він узяв чоботи на шию, підкотив штани, взяв в одну руку волок за держак, а в другу дрючок і спустився з берега в воду.