Мабуть не вважатиме, думав Олелько. В ній тупотіла вольна душа степової кобилиці, що гасає серед високих трав.
Панна Інна, далека родичка, що вперше здалека загостила в Рославичі, не брала участи в іграх, ні в будинку, ні в саду; здебільшого вона самотньо сиділа на кружганку і курила безперервно цигарки з довжелезними мундштуками. Обличчя її було продовгасте і бліде, очі прижмурені, зеленясті, якими вона іноді спильна придивлялася так, що ставало аж моторошно, її мабуть подекуди боялися, хоч поважали, але мало хто насмілювався порушати її самозаглибленість. Дехто вважав її надто гордовитою, інші вбачали в тому нахил до себелюбства і прагнення бути не такою як усі. Однак, як Олелько переконався, вона просто була не з того довкілля. Вона малювала, писала вірші, жила по столицях, водилась, як з неприхованим презирством говорила Ольга Антонівна, з якимись літераторами — декадентами. 1 нічого в ній нема із "зломаної лілеї", думав Олелько, і в тих віршах Франсуа Війона чи Ередіа, які ця його кузина проказувала так співучо, не було нічого декадентського. Просто, вона не була цікава юрбі, а їй не була цікава юрба. В пошуках саду, що мерехтів од світел розгуляного дому, чітко різьбився Іннин профіль і як відблиск стилетів схрещувалися цезури її віршів. Може вона Сапфо, подумав Олелько, тій також відповідали тільки хвилі, б'ючись об скелі. Доля поетів — самітність, а в ній їхнє могуття.
Вечеря була шумна — Олелько чудувався, як його мати, без усякої допомоги тіток, могла дати раду такій навалі гостей: покоївки літали як угорілі від льодовні до кухні, крутили морожене, збивали до снігової піни білки, куховарки на тлі палаючої кухонної печі, нагадували відьом з "Макбета"; на стіл безугавно з'їзжали миси з зайцями, перепілками, гусями й на кінці столу засідала мабуть виснажена пані Ольга, а проте пишно розцвіла, молодиста. Пито шипуче вино, яке дядько Сашко називав Аї, пив і Олелько й воно хрустально-крижано вдаряло в голову. Панни хихотіли ізза кожної нісенітниці й Олелько, зиркнувши на батька, подумав, що мабуть і він називав їх про себе дурними гусками. Автім, може й ні, бо Василь Михайлович дивився на світ не з-під ока, а значно щиріше ніж Олелько. Кучерявий дядько Петрусь, що таки був ці дні чимсь заклопотаний, разом з неодмінною Оксаною Олексіївною розпочали були черговий спір відносно якоїсь ціммервальдської програми, але з цього нічого не вийшло. Статочні панове пішли в сумежну кімнату грати в карти, а тітка Катря, що
пишалась цього вечора в зовсім одчайдушній, хвилясто-голубиній сукні, рвійно, як би визволяючи срібно-падний потік у скелях, заграла віденський вальс. Повз Олелька майнула райдуга панянок, вони спалахнули від вина й від рвійного роялю, кавалерів хоч було небагато, але кожний був щирозлотий; пані Лала, зрештою зовсім не з метою кушення, але правом гу-берніяльної ґрандесси, й може навіть з неприхованою симпатією, сама запросила Василя Михайловича. Він борюкався, оберемкувато чіплявся за крісло, відмовлявся, але врешті не зміг і коли, обійнявши впіл пані Лалу, пішов у тан, то всі аж ахнули й дали місце — так як танцював Василь Михайлович не танцювали й гвардійські офіцери. Олелькові стали аж сльози в очах — йому стиснулось серце за батька, що він таки справді надзвичайний, а такий завжди тихий, такий іноді непомітний. Найбільше подобалося юрбі гапіїв, що стояла під вікнами вже давно, знаджена гомоном. "Рославицький пан танцює, от дак танцює, куди тим — куцим..." Інші, старі й молоді, стовбичивши попід вікнами, що метали довгі смуги світел у сад, розважали над уродою гостей. Волковецька пані, яку звали чомусь "зозулькою", подобалась богатьом, рото-роззявно, але і не без глуму; інші обрали злотокосу й маленьку Гуляницьку, але, в істоті речей, більшість водноголос визнала, що панна Лара — найгарніша. Так як з чоловіків подобався дядько Сашко, можливо, ізза його мундира, що тісно облягав стан і дзенькоту задьористих острог. Він, коли Василь Михайлович, зробивши кілька кругів з Лалою, віддав її у руки кавалерів, незабаром показав себе в мазурці. Тоді навіть панове з другої кімнати, кинувши карти, вийшли подивитися: це була мазурка, яку тільки Рославці вміли танцювати. Дядько Сашко зміняв дам, розпочавши з тією ж панею Лалою, що кружляла довкруги нього як злотопера пава, потім з панною Гуля-ницькою, що зоряно висяювала в голубіні, потім з
Мариною Монтовт, а підкінеиь з панею Ольгою, яку теж довелось витягати з крісла силоміць. Й це була мазурка, що її вже не вміло втяти молодше покоління, це була мазурка — лебедина пісня віку, що минався, щоб ніколи не повертатись. ... Олелько вийшов на ґанок. Повз нього пройшла, війнувши пудром, фіялками, торкнувши його смаглим і повним рам'ям пані Лала й у пітьмі жахтіло, іскрилось її ненатле тіло, вона дивилась, але не пізнала його. Може вона була трохи п'яненька. Може це її був вік, безжурний павин вік, злотоперий, срібно-падний, вік — як вальс. Може завтра вже не буде його, не буде ні дзенькоту острог, ні стягненого білим офіцерським поясом стрункого стану, ні вікон в духмяний сад, ні зоренистої ночі під Купала.
Олелько пішов аж до воріт, алеєю лип, що сумовито шуміли, зливались з темно-синім небом. Здалека, разом зі смугами світел, плила в сад музика. Дедалі вона потахала, бо це ж врешті не був ніякий баль, ніяке свято, а просто — гостина. Що по ній Олелькові, навіть, коли вона така ненарочито-мила? Що йому по цих людях, що їх знає здавен, як і вони його, що йому з їх безжурного дозвілля?
На колодках гомоніли. Біля чвораків, над дорогою, завжди збіралися на посиденьки рославицькі батраки й парубки, навіть з'за шоси.
Цигарки вогненними нетлями пливали в пелехатій півтьмі.
— Не йдеш дивитись як пани балюють, Хведоре?..
Олелько знав цей насмішкуватий голос. Так до нього говорив завжди, немов з пошанівком, а може з погордою, Дмитрик, парубійко з хутора, що біля могилок.
Балюють, на те їхнього...
Мо завтра вже не пожирують...
Волковецький пан тут теж хизується — сказав, помовчавши Дмитрик; — на жнива дає вісімнадцять копійок удень...
— З його харчами...
— Харчі там! Бочку гнилих оселедців привезе в поле, харциз...
— Наш рославицький ліпший...
Всі вони добрі. Як сплять, то їсти не хочуть... Хвали мужика в полі, а пана в домовині...
У панів то тільки таким добре як той приблуканий монах. Як котюра лишень умивається... Артист, чортів син...
Всі ми артистами можемо бути, аби їсти давали...
— Та дарма його не годували б... Зареготались, а Олелько пішов геть. Майже без-
болізно, майже без гіркоти. Той світ за ворітьми був іншим світом. Світ за ворітьми, світ чвораків, колодок, там за шосою й далі-далі, аж у Межиріччя, був світом, що підводився з'хижа, як вовк на світанку, із логова. З ним був глум тієї ночі, засипаної зорями, що моргали, з ним була сила гудючої землі, змовницького шереху вишневих садків. Будинок в саду сяяв на узвишші, в кучерях саду. А село спросоння шелестіло, натомлене шкваром за дня. В хатах пахло чорним, житнім хлібом, вовтузились, бились в сліпі шибки мухи, кусючі мов змії. .
Зловісності, шо звисала марою над всією околицею, особливо поночі, потурало і чортовиння. Незабаром після Трійці, дід Сила божився, що повз його курінь, глупої ночі, ламаючи дерева і галуззячя, прогре-мів чвалом загін лицарів. Вершники були заковані в сталь, з мечами у правицях, з прапорами, що лопотіли на списах, у залізних шоломах, з-під яких виблискували хижі очиська, на велитенських конях. Той чортячий загін, мовив дід Сила, продудонів садом, повернувся на шлях до Гориня і щез.
В селі, де назагал не йняли віри всіляким теревеням діда Сили, на цей раз повірили. Закуті в сталь лицарі — це передвістя неминучої війни.
У Києві відцвітали каштани. Над Фундуклеївською вулицею і далі, до Хрещатика, нависала хмара, віщуючи передгроззя. Місто вмлівало в смажній спекоті, такій, яка споконвіку, від Батия, карало град Андрія Первозванного солодким вмліванням, пилюгою вулиць, що пнялись д горі, журливим дозвіллям неквапливих, одягнутих у білі сурдути, у солом'яних брилях, жителів взятих прохолодою Липків, задушливою дрімотністю привокзальної Безаківської, запиленною Жилянською та Маріїнсько-Благовіщенською. Тільки на Подолі, ближче до Дніпра, спекота начебто знітилась: над Дніпром, ближче до Ціпного моста, спека начебто вщухала. Під вечір на Володимирську гірку виходили гімназисти, студенти, полохливі, стрункі дівчата, взявшись попід руки, браві офіцерики, кадети, із штиками у портупеях. Пароплави на Дніпрі гуділи.
В кабінеті начальника жандармського управління київсько-волинського генерал-губернаторства Но-вицького сидів прокурор до справ виняткової ваги Стукалич, сам підполковник Новицький, чиновник для особливих доручень генерал-губернатора фон Пелікан, спеціяльний слідчий Онищенко.
На столі був теплий нарзан, від якого аніяк не ставало прохолодно: присутні обтирали чола хустинами від спекоти, шкіра на канапах кабінету тихо рипіла, прокурор Стукалич в'яло перебирав папери в папках, що накопичувались у справі під номером 567/1914.
— Доповідайте, полковнику, — втомлено сказав лисіючий, жовчний прокурор, — від мене вимагають точних справоздань у Петербурзі...
Полковник Новицький брязнув острогами. На його гладко зачесаному, майже прилизному волоссі з рівним поділом заграв відсвіт лямпи під зеленим абажуром.
— Зізнання арештованого державного злочинця Давида Ґольдберга кидають яскраве світло на справу вбивства адмірала Бірюльова, — почав полковник Новицький; — як відомо, Ґольдберга арештовано в потязі Одеса-Москва на станції Ворожба і під час обшуку знайдено в його багажі велику кількість зброї, тобто... десять гвинтівок, п'ять карабінів, двадцять п'ять револьверів системи Наган і Смітт-Вессон, ручні гранати в кількості трицяти штук, вибухового ма-теріялу три пуди, а також холодну зброю як кинжа-ли, тесаки та інше...
Полковник перебив монотонне читання протоко-лянта.
З'ясовано, ваше превосходительство, що зброя, яку перевозив Ґольдберг, призначалась для бойових загонів у Ліфландії в місто Нарву. Справу цю пощастило вияснити з допомогою особливої методи допиту арештованого.
Тихе переконування? — посміхнувся прокурор Стукалич.
Швидше логіка доказів безглуздости будь-якої революційної дії, ваше превосходительство.