Від чого то? — можливо, виспівалася висока і ще нам незнана правда з геніяльного обдаровання, яке відчуває себе одночасно в теперішності і далекому майбутньому, приуявлюючи дійсність життя — вже звідти.
Передчуто і передвіщено в "Кобзарі" такий страхітний час, коли заслання зробиться входом в пекло для незчисленних, вистроєних "довгими рядами", громадян України.
Пророчий зміст відкрився так само в Шевченко-вому бичуванні самодержців: з такими несвітськими, хоч стислими, характеристиками їх, перед якими лагідніють портрети королів-злодіїв з п'єс бри-тійського драматурга.
Образи, сучасні поетові, зливаються в тих характеристиках з видивністю від справ прийдешніх "розпинателів народних", про яких прямо сказано, бо поет передчував їх прихід, ніби бачачи в світлі далекого дня. Вказував на них, іменуючи "грядущими тиранами", і пророкував грізні муки від них для народу в нашій вітчизні. Провістя з дивною вірністю справдилося: при Леніні, Сталіні, Каганови-чі, Молотові, Єжові, Ягоді, Берії, Хрущові та прочих.
Сучасна психологія, при дослідженні глибинних джерел і підґрунтя творчости, відкриє в "Кобзарі" ряд феноменальних випадків точного віщування, що походить від поетового передчуття. Ввижалися моторошні привиддя — від підступности володарів. Уяву мучили марення з муками і виточуванням народної крови, під запоною "доброзич-ливости" та "братерськости". Ніби чорна хмара, обкидалася я прийдешньому світі "друга наруга", набагато лютіша від тогочасної.
Подібно до гебрейських пророків, Шевченко в передчуттях переживав майбутні події, як особисті: на собі, хоч дія їхня прямувала на інших.
Передбачував віщим зором — час, коли запанує безвіршщтво, в такій силі, що заборонить молитися і радіти на світ Божий. З будучими манячі-ли "пани неситі", що —
На рай твій, Господи, плюють І нам дивитись не дають З убогої малої хати.
Це — живісіньке ясновидіння: про совітчину з пануванням безбожників, що переслідують віру в колгоспних хатках. А той "пребезумний", хто "в серці скаже, що Бога немає", — чи не збірний образ парткомівця сучасности, який, справді, обез-умів боговорожістю, промінявши віру на червоний квиток, і в "беззаконії мерзіє".
Передвіщено в "Кобзарі" також оскотинено-тю-ремний і озвірілий лад життя при панівних девізах жовтневої революції.
Доки, Господи, лукаві Хваляться доколі, Неправдою? Твої люди Во тьмі і неволі Закували ... добро Твоє Кров'ю затоптали.
Якщо є в новочасній поезії історичне пророцтво з повнотою і точністю здійснення, то передусім це — в рядках "Кобзарк", що передвістили весь терор совітчини:
Нема сім'ї, немає хати, <
Немає брата ні сестри, Щоб незаплакані ходили, Не катувалися в тюрмі. Блукають люди, повсихали
Сади зелені, погнили Біленькі хати, повалялись, Стави буряном заросли. Село неначе погоріло. Неначе люди подуріли, Німі
(тут мимоволі аж проситься сказати: німі в колгосп ідуть)
На панщину ідуть
і діточок своїх ведуть!
В "Кобзарі" є вислови, ніби модерністичні, які, з реальною видивністю провіщують московський розбрат, що вгніздився в народі.
Заснула Вкраїна, Буряном укрилась, цвіллю зацвіла. В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила.
*
Сини мої на чужині, На чужій роботі.
Що сказано про дії мучителів Івана Гуса, здійснюється при комуністичних інквізиторах:
Люди! Добрі люди! Молітеся!.. неповинні — І з вами те буде! Молітеся! люті звірі
Пришли в овніх шкурах І пазурі розпустили ... Ні гори, ні мури Не сховають. Розіллється Червонес море
Крови! крови з дітей ваших, О горе! о горе!
Скрізь неправда, де не гляну, Скрізь Господа лають.
Це — коли обкукобились гурти "войовничих безбожників" і лають Творця, скроївши "програми".
Ось, хіба не провіщення "сталінської конституції"? — в мові про наступний рік...
Що ти несеш в Україну в латаній торбині? "Блатоденствіє, указом новеньким повите." Іди ж здоров та не забудь Злидням поклонитись.
Дивлюсь: твоя, мій брате, мати Чорніше чорної землі
Іде, з хреста неначе знята... І
А голод стогне на селі. І стогне він, стогне по всій Україні.
Минають літа; люди гинуть, Лютує голод в Україні...
Як під час розору селянства і висилок його — в роки т. з. "перебудови сільського господарства".
Вночі підкрались, зайняли Отари з поля; а пасучих, І шатра їх, убогі кущі, І все добро дітей малих, Сестру, жону і все взяли, І все розтлили, осквернили, І осквернених, худосилих, Убогих серцем, завдали В рсбогу-каторгу.
Чи тільки в каторгу? але — послухаймо "знавця", Микиту Сергійовича, про справу:
"Посідаючи необмежену владу, Сталін знищував людей фізично і морально".
Вжитий вислів: "дозволяв собі свавілля", звучить так, ніби Сталін сам, при собі самому, зло дозволяв; потрібен вислів: чинив люте свавілля над людьми. З 1936 на 1937 рік число арештів зросло вдесятеро,
— за чий рахунок?..
Не сказано в спадкоємця партпрестолу — першої правди про лихоліття!
Жертвами свавілля стали передусім люди з народу в Україні і виразники його думок і настроїв,
— люди, які протиставлялися свавіллю і протестували. І згинули на пекельних кутнях, про які згадано на XX з'їзді: Сталін "фабрикував обвинувачення" і "виривав за допомогою жорстоких нелюдських тортур признання".
Прообраз цього "сподаря", "скаженого звіряти" є в "Кобзарі": воно "гради й весі пожирало. Земля тряслася, трепетала од реву львичища того". Передвіщено в "Кобзарі" —
... Марне литу кроз
З людей великими катами.
Вони ж в Україні вчинили те, що мучило думку поета, як мариво:
Ріками сльози розлили, а кров морями.
Коли в закордонній пресі українці писали про терор сталінщини, то якраз теоретики з "Літературної газети" тоді грізно лаяли їх, як "наклепників" і "ворогів народу". Аж от, в 1956 і 1961 роках самі з'їзди КПРС в Москві ствердили, що українці казали правду; масовий терор сталінщини', і найгірший в Україні, дійсно був. Злі апаратники сталінщини виявилися ворогами народу: їх затавровано також "провокаторами" і "безсовісними кар'єристами", які, діючи в повновладності партійного керівництва і "органів державної безпеки", переводили, як формулює Хрущов і підтверджує XXII з'їзд, "масовий терор проти партійних і державних кадрів і простих радянських громадян" (підкреслюємо, В. Б.). Теперішній "вождь" поставив простих громадян на кінець, — для нього вони внизу, сіра маса, предмет статистики, як любив означувати старий деспот.
Той "масовий терор" призвів до найбільшого спустошення серед народу, люди з якого були незрівняно кращі, ніж їхні горові підганяні з "кадрів".
Хрущов мав перед собою колосальну історичну нагоду: стати для всього суспільства СРСР, зокрема і передусім України, яку зруйнував, — проводирем звільнення від всіх, включаючи колгоспи, тиранічних запроваджень сталінщини, як терористичного червоноімперства.
Але виявися її "престолонаслідником" і вдосконалювачем.
Сталіна розвінчують і знов підвінчують, як північні дикуни, що дерев'яного божка мажуть салом або б'іот" батогами, залежно від наслідків чергового полювання.
Цікаво, що таємну промову на XX з'їзді Хрущов склав, ніби тінь і копію від опозиційних обвинувачень Троцького, навіть іноді — в фразеологічних паралелях.
Хоч є різниця: Троцький, як опозиціонер, посилається передусім на "маси" і таврує терор "кремлівської олігархії" в національній політиці, в якій "право самовизначення націй", залишається "тільки на папері." А далі:
"Найменша спроба відкрито піднести питання про самостійність України означала б негайний розстріл, по обвинуваченню в зраді. Але якраз ця огидна подвійність, якраз оце нещадне цькування всякої вільної національної думки і призвела до того, що трудящі маси України, ще більшою мірою, ніж у Великоросі!', відносяться до влади Кремля як до жахливого насильства" ("Бюлетень опозиції", травень-липень 1939 р.,
Париж).
Троцький знайшов термін для становища України: "Кремлівська саіграпія, що продовжує називатись Радянською Україною". Серед наслідків національного поневолення Троцький бачив одну з вирішальних пружин ситуації, звідки родилась II світова війна:
"... Без насильства сталінської бюрократії над Радянською Україною не було б гітлерівської української політики."
Політика фюрера щодо України в війні 1941-44 років мала, на означення кількох західніх істориків її, приблизно таку силу, як справа з Єленою Прекрасною під час Троянської епопеї.
Гітлер мріяв з України створити Індію германського Райху, себто перлину колоніяльної імперії.
Гірку долю України в СРСР поділяють всі неросійські нації. Симптоми терористичного бюрократизму сталінщини в національній політиці означив Троцький зразу після громадянської війни; і ствердив:
"З того часу вони жахливо розвинулися і призвели до прямого задушення скільки-небудь самостійного національного розвитку народів СРСР".
Другий після Леніна головар жовтневої революції, Троцький чинив моторошні переступи проти людяности в 1918-1921 роках. Але згодом його глибокий і гострий розум привів до незамиримої опозиції проти сталінщини, зокрема у відношенні до неросійських народів.
Він писав:
"Питання про долю України поставлено на весь зріст. Потрібне ясне і чітке гасло, що відповідає новій ситуації. Я думаю, що цим гаслом може бути в наш час тільки: Соборна вільна й самостійна робітничо-селянська Радянська Україна".
Хоч він зоставався при збанкротованій ідеї ра-дяшцини, але, бувши сміливим аналітиком, знаходив нову перспективу для відношення між народами:
"Відокремлення України означало б не послаблення зв'язків з трудящими масами Великороси, а лише послаблення тоталітарного режиму, який душить Великоросію, як і всі інші народи Союзу."
Якщо в роки громадянської війни Троцький грозив новородженим незалежним республікам неро-сіян, що просурганить через них "огненний коток, від якого земля здригнеться", і задушив їхню волю в огні, то потім, в останні роки життя, на закордонні, він проголошує відновлення тих республік, незалежних від Росії, застерігаючи для них радянський і трудовий характер влади. Він почасти наближається до ідеї Герцена: про співдружність цілковито вільних країн, і в дечому, зовсім формально, до програми кирило-методіївського братства: про спілку вільних і непідлеглих народів. Але обмежує її територією теперішнього СРСР і реформованою ра-дянщиною.
Так життя змусило розумного, хоч затятого колись, ворога самостійних держав неросійських народів поклонитися їх правді, нехай і частково визнаній, в хибних уявленнях про устрій.
Він збагнув річ, неприступну для всіх російських шовіністів: що коли Україна як держава повністю визволиться і, ставши самостійною і цілковито незалежною, приступить до нового об'єднання (для Троцького таки в радянському стилі), "на умовах, які воиа сама б знайшла сприятливими", то це в свою чергу передбачає — і в цьому суть справи! — рееолюг(ійне відродження самої Росії, себто очищення від тоталітаризму та імперщини, звільнення від модерного чінгісханства.
Незмірна і гіркуща біда для Росії, при гордовитому і ворожому ставленні її політиків до неросійської свободи, полягає в тому, що країна при цьому сама зостається в мерзенній неволі державно-політичного поганства і в ньому простує, як до прірви, до історичної катастрофи з непоправними наслідками.
Чого не хотіла бачити еліта царщини і завела в криваву прірву, — те зневажають верходійники комуністичного імперства.
Змарнували декілька нагод революційно перебудувати відносини між народами: в наближенні до Кобзаревих заповітів братерства.
"СОНЦЕ ПРАВДИ"
Поет передбачав, що Україну спіткає система, при якій деспоти один по одному виростають, "уповаючи" на свій корінь, вже гнилий і червивий.
Слова Кобзаря справдилися: якраз на політичному поганстві з культом "своєї" влади супроти вічних моральних основ, — влади, що поривається до світової зверхности в образі тоталітарного режиму.
Його провідники, засліплені "успіхами" в необмеженому пануванні над народами, не бачать свого приречення.
Минуть.