Та хлопцеві не сиділося довго серед тої безпросвітної нудоти, де, йому здавалося, всихав знічев'я навіть його мозок і за ті кілька днів не народилося в нього жодної нової думки. І він рвався до гомінкої, кипучої Москви, до її велелюдних вокзалів, вулиць і майданів, музеїв і бібліотек, стадіонів і театрів, до того могутнього клекоту пульсу планети, маленькою клітиною якого він почував уже й себе. І мати не затримувала його. Життя сина виходило на широкі шляхи, тож не сидіти йому серед лопухів та кропиви переяславських загуменків. І син, мелькнувши, — мати не встигала й роздивитися добре, який він став тепер, — виїздив назад до Москви, а мати знову лишалася сама на незабруко-ваній вуличці переяславської околиці і довго дивилась з-під долоні на шлях.
Він знав: усе, що можна було продати вдома, давно вже продано, та й не було вже, власне, й дому, бо мати понапускала туди квартирантів, лишивши собі тільки маленьку комірчину; він одержував стипендію; а мати все ще надсилала йому до Москви гроші, не знати де їх беручи й яким коштом існуючи сама. І він, не роздумуючи, брав ті гроші, як належне йому.
Закінчивши інститут і вже одружившись у Москві, він на три дні приїхав до матері, щоб далі їхати просто на лікарську посаду. Приїхав сам, без дружини, без "невісточки", як того хотілося матері. Бо хоч Ніна Олександрівна була й не від того, щоб заглянути на "периферію" й, може, навіть дещо змалювати там, якщо трапиться цікаве, та йому соромно було показати столичній дружині материні злидні й усю ту переяславську старозавітність. І він не взяв з собою дружини.
Лише тепер він дізнався, що мати ходила по людях прати білизну, білити стіни й мити підлоги. Навесні вона копала, як дівка-наймичка, городи, а взимку часто навіть рубала дрова... Пізній сором за куплені на запрацьовані материні гроші модельні жовті черевики, оксамитову толстовку й шкіряний портфель, за ті веселі вечірки з горілкою й вином у гурті товаришів і товаришок запік густим рум'янцем йому щоки, однак він і тепер не відмовився від материного подарунка — нового демісезонного пальта йому й перкалю на суконьку "невісточці". Дякуючи матері й у той же час соромлячись у душі, він одразу ж приміряв пальто на потіху старій і лишився задоволений. Нове пальто було так до речі на початку його лікарської кар'єри, тільки шкода, що воно було старого крою, тоді як у Москві заходила вже нова мода. Перкаль, щоб не пекти рака перед дружиною за простодушний подарунок матері, який викривав її вбозтво, він збув на першому ж базарі за півціни. Збув і забув. А згодом забув і про це пальто, як забув уже про модельні черевики, а ще раніше забулися дитячі цяцьки, гарячі материні пиріжки з м'ясом, що були так давно-давно, ще на світанку життя...
Забулися...
"Невже я справді такий черствий, такий егоїст? — спитав він сам себе, холонучи, і, щоб знайти якесь виправдання, додав: — Чи це той звичайний егоїзм молодості, про який написано стільки книжок?.. Але який же він бездушний і... жорстокий, цей егоїзм!"
Він тяжко зітхнув і повернувся на другий бік, а гіркі спогади виринали далі й тихо пливли перед ним.
Як і багато інших, він ще з дитинства звик вважати, що матері за якимось прадавнім неписаним законом повинні любити своїх дітей, віддавати їм усе своє життя, відмовляти собі в усьому задля дітей, заглядати їм в очі з тою святою материною любов'ю, яку діти звичайно не цінять, яка часто надокучає їм, навіть дратує... Досі він не становив винятку. Та віднині виняток був у тому, що матері інших живуть і ще довго будуть жити, а його мати вже йде з життя. Йде саме тоді, коли він, нарешті, збагнув усю неоплатну ціну її великої мовчазної любові. Він страшно заборгував своїй матері, а мати мовчки, не вимагаючи собі нічого, вже йшла від нього в небуття. І тепер годі сплатити їй цей борг, годі одірвати від себе найкращий шматок і з радістю віддати його журно всміхненій матері... Отак, як віддала Жучка курячі потрухи своєму великому вже щеняті. І знову виринули в пам'яті материні слова, сказані тоді про Жучку: "Дивись, найкращий шматок понесла, що його охоче з'їла б і сама!.."
Так, Жучка понесла, а ось він не носив досі своїй матері таких шматків! Він навіть не знав, власне, — чим і як годується його бідна, хвора на рак стравоходу мати, тоді як їй потрібна була сувора дієта!..
Щось тверде підступило йому до горла й стало. Він підніс голову з подушки й став прислухатись, як дихає його мати. За ширмою і зараз було тихо. Пізній ущерблений місяць сумно заглядав крізь гілля до кімнати, і в його мертвому зеленавому світлі ще сумнішою виглядала кімната й речі в ній. Наче не тільки Олександр Іванович, а й вони, ці речі, розуміли, що мати вже відмежовується від них і незабаром покине цю кімнату назавжди. Розуміли й журилися...
І раптом надворі знову завила Жучка. Олександр Іванович здригнувся від внутрішнього холоду, що пройшов йому по спині, й звівся на ноги. І тоді ж за ширмою заворушилася мати.
— Не бий її, Сашку! — тихо попросила мати. — Це вона — по мені... — І глухо докінчила: — Тужить...
Знайомий материн голос видався зараз йому не таким, як завжди, а вже відчуженим, ніби він пролунав серед тиші не з-за ширми, а за тою останньою межею, яку вже ніхто назад не переступає...
Тверда грудка заворушилася йому в горлі, а до неї підкотилася друга, третя, і з грудей рвалось по-дитячому закричати: "Мамо, мамусю, не вмирай!"
Він доклав великого зусилля, щоб стриматись, і майже вибіг з кімнати.
У дворі недалеко дувалу, де стояла скринька на сміття, вила Жучка. Високо задерта догори собача морда ревно дорікала комусь, благала й ремствувала.
Він швидко йшов до неї через двір, і його тремтячі губи ще здалека шепотіли:
— Не треба, Жучко! Не треба ж так!
Коли він підійшов і навпочіпки присів проти неї, Жучка на хвилину замовкла. Тужно подивилась йому в лице, потім повернула голову вбік і знову жалібно заскавуліла. Він обійняв її волохату шию і притиснув до своєї щоки. Здригаючись, як від плачу, Жучка невтишимо мотала головою, а він гладив рукою її спину й, благаючи, промовляв:
— Не треба ж, Жучко! Не треба, собачко!..
XXIV
Сьогодні Олександр Іванович лиш ненадовго зайшов до амбулаторії, щоб зробити вливання хлористого кальцію Назирі, бо все ж боявся доручили це Таскірі, і повернувся в свою кімнату. Він одсунув стулки ширми, щоб матері було світліше й легше дихалось, і мати мовчки вдячно подивилась на нього стомленими очима. Сьогодні вона вже й не силкувалася підвестись із ліжка — хвороба таки остаточно підкосила її.
В першій кімнаті тихенько бавився Вася своєю гарматкою, наче й він розумів, що в домі сталося щось таке, коли галасувати не можна; Ніна Олександрівна бігала навшпиньки з кухні в кімнату й назад, шушукалась з кимось у сінцях і виходила в двір. З двору, коли відчинялись двері, чути було розмірений шерхіт пили, дзвінке Цюкання сокири й гортанну мову кількох чоловіків. Олександр Іванович, повертаючись з амбулаторії, бачив, як працювали в кутку двору теслярі, а крізь дверний отвір у напівзруйнованій стіні видно було мулярів з ке-льмами, що вимуровували всередині будинку породіль грубку. Це був перший день, коли жадана робота у дворі розгорнулась, нарешті, на всю широчінь, та це не принесло Олександрові Івановичу радості...
Той гострий біль, що, як скальпелем, розкраяв йому серце після приїзду Ходжаєва, розтопився й осів на душі важким шаром простиглого металу. Зовні Олександр Іванович видавався навіть спокійним, але його думка, його виснажена, змордована думка не могла заспокоїтись. Раз у раз вона похоплювалась і безсило чіплялась за всяку химерну можливість, щоб спростувати невблаганний діагноз і врятувати матір. Серцем він чув, що діагноз Ходжаєва — безпомилково слушний, та ні його серце, ні його мозок не могли погодитись, що тепер уже всі спроби, всі заходи — марні і неминучий кінець уже близько... І не стільки як лікар, скільки як звичайна людина, як син, він шукав хоч крихітки надії.
Справді-бо: не можна робити остаточних висновків, поки не з'ясоване все, поки не відкинуто всі інші можливості. Чому конче рак стравоходу? А може, стороннє тіло в стравоході — риб'яча кістка, наприклад, яку мати непомітно проковтнула. До речі, взимку вони часто їли рибу... Може, якийсь незлоякісний новоутвір середостіння, що тисне на стравохід і спричиняє дисфагію. Може...
Він нишком поглядав на свою матір, і її худі, воскові руки, змарніле обличчя, на якому брижилась шкіра, підказували його серцеві: "Ні, це — не звичайна худезність, не якась анемічна виснага, це — занадто характерний вигляд ракової кахексії..."
Та мозок і тепер конвульсійно хапався за тінь надії: "Припустімо навіть, що це ракова кахексія, припустімо, що це рак стравоходу, але хіба ж у нас нема багатьох прикладів чудового ефекту після радикальної хірургічної операції?.."
І знову — не мозок з його знанням і досвідом, а серце застерегло: добрі наслідки може дати тільки вчасно зроблена операція, тільки рано діагностований випадок...
І серце ладне було далі казати гіркі слова страшної правди: "А ти занедбав свою матір! Ти за роботою, за дружиною, за самим собою — забув про свою матір".
І він, знаючи, що серце скаже саме ці слова, намагався не слухати його далі.
Рентген! Об'єктивний, безсторонній рентген скаже своє правдиве слово.
І ось учора рентген сказав.
Уже з повільних кроків лікарки-ренттенолога, коли вона вийшла з рентгенограмою і подивилась на нього крізь рогові окуляри довгим серйозним поглядом, він зрозумів, що надії нема...
Рентгенолог, показуючи на рентгенограму, тихо сказала:
— Тут місце звуження стравоходу... Зверніть увагу на характерний дефект наповнення і обрив складок слизне-вої стравоходу...
Помовчавши, вона перекусила губу й ще тихше сказала:
— Випадок, видимо, задавнений...
Ці ледве чутно сказані слова пролунали йому, як грізний вирок. Вирок — не лікареві Постоловському, що прогледів у хворої рак, а — синові, Сашкові, що не помічав, як коло нього згасало життя його матері...
Тремтячими руками тримав він проти світла з вікна чорну копію того вироку — цупкий целулоїдний аркуш рентгенограми — й, затаївши дух, напружував до болю в очах зір... Жодного сумніву.