Він підняв на хвилинку голову і глянув закохано на свого великого, сильного батька. І всі люди, що тут зібралися, наповнені святом. Всі по-своєму приємно і радісно зворушені.
Це триває довго, хоча всі знають, що цієї ночі о годині третій уже мусять вставати, щоб їхати на всеношну до Ліпляви. Це сім верстов віддалі. Ніч, мороз і зорі… Але не їхати не можна… Це було б велике порушення традиції.
Іван думав: — Ну, от… І таке життя можливе. Він — між своїми, з батьком, братами, сином. Той самий, що ще недавно валявся по станціях між тифозними людьми, той самий, що носив мішки у якогось там "бауера", той самий, що в товстій артилерійській шинелі з чорними відзнаками, в міцних тяжких чоботях стояв на "пункті" і хрипким голосом подавав команду "огонь", той самий, що матюкав на своїх солдатів, коли вони не вичистили коней, що кожного дня заглядав до гарматних гирл, щоб переконатися, чи вони досить чисті. Його імператорської величності капітан артилерії, кавалер Георгія першої степені за успішне бомбардування якогось там німецького порту на побережжі Балтицького моря. І де не носили його ноги, і де не заглядав він в очі смерті!.. Однак перейшов через усе, мов через підводні рифи корабель, і ось знов тут у себе, серед своїх і між своїми…
— Дякую тобі, Боже, — думав Іван... Дивився догори, ніби так хотів на власні очі побачити самого Бога. І бачив тільки в куті сріблом обложений образ з червоною лампадкою, і це помогло йому сполучитися з дійсним Богом… Він мав на увазі не тільки себе. Передовсім згадав свою Марусю, і одночасно втиснулась думка про все, що переживав зараз. Механічно стиснув руками лікті сина і пригадав, що добре було о поговорити з ним. Але в такий час не можна поговорити про справи свої, справи надто людські і земні.
Іван чув не раз вислів "родинне тепло". Він не завжди його розумів. Але зараз він відчув його. Так. Тут вони всі разом. За вікном мороз. Довкруги у світі великий неспокій. У цій родині — тепло… Винятково велике тепло. Родинне огнище, що своє тепло черпає з глибин давнини. Його не можна розказати звичайними словами.
Колядували, горіли свічі, цілувались, гармидерили, довго розходились, відчинені навстежень усі двері, розкидані барвисті речі, говорили радісні слова. Сопрон розійшовся — і то так, що ще збільшив свої пророцтва, громадив їх, доказував, що щастя на землі таки можливе, тільки що люди не здібні його знайти, і недаремно хтось назвав щастя Синім Птахом. При соціалізмі людина зможе осягнути цього ідеалу. І Сопрон майже запнувся в голосі, коли побачив перед собою здивовані великі очі свого брата Андрія…
— Я б тебе просив не говорити таке на Свят-вечір, — сказав Андрій зовсім несподівано. — Іди ліпше спати…
При цьому був капітан Водяний. — Так, — сказав він. — Ми інколи більше вичуваємо, ніж розуміємо… Ви, Андрію, маєте рацію…
Водяний при цьому ще подумав: як добре, що сюди не вникли ніякі матроси Балтицької фльоти! Як добре, що тут соціалізм не зайшов за розум. Як добре, що тут так є, як є і як було… Татяні він на добраніч сказав: — Я людина — ви знаєте — не сентиментальна… Але сьогодні і мене трохи розложило… Я вичував, що з мене виходять якісь духи…
За вікнами тиха, морозна ніч. Молодик місяць давно зайшов. Великі зорі засипали небо. Місцями на ньому з’являються окремі білі хмарини, що повільно пливуть у напрямку сходу. Велика тиша на землі і на небі. На Морозівському хуторі одне за одним гаснуть вікна. Найдовше світилося те крайнє від саду, зі східного боку. Але ось і воно згасло. Все запало в тишу…
Але ненадовго. Вже коло третьої задні двері будинку відчинилися, і на мороз вийшов старий Григор. В кожусі, у вовняній шапці… Він перш за все зняв шапку і перехрестився. Потім глянув на всі боки, щоб переконатися, чи все гаразд. Так. Навкруги все гаразд. Слава Богу… Старий відразу простує до пасіки, де стоїть хата Костя Кандора.
І підійшовши, застукав у двері: — Е! Вставати! Але даремно стукати. Старий Кандор так само знає, що сьогодні за день. Він уже на ногах і тільки не може добудитися хлопців — Дмитра і Корнія. Ті недавно полягали, і їм ані трошки не всміхається вставати та йти на мороз. Навіть коли це Різдво…
Однак за годину цілий хутір був у русі. Всі вікна знову світяться. У стайні коні їдять обрік. На подвір’ї стоять приготовані сани. У всіх кімнатах ворушаться тіні. Виносяться бараниці, одягаються кожухи, зав’язуються теплі хустки. Рівно о четвертій з усіх дверей, мов на наказ, виходять тепло одягнуті люди. Татяна має найбільше пам’ятати, що де робиться, хто як одягнутий, що треба зробити, коли всі підуть з дому… Троє саней ледве вміщають присутніх, їдуть усі, за винятком Горпини, що залишається розпалити в кухні та в кімнатах печі..
Холоднувато. По тілі пробігає дрож. Всі чуються невиспаними, і очі неохоче дивляться на світ. Не одному хотілося б полежати в ліжку, навіть коли там десь буде правитися всеношна. Але ніхто не відважиться вголос висловити таку думку. На сторожі первопорядку стоїть старий Григор, що ні на що не дивиться, але все бачить. Тихо, майже мовчки всідаються, обгортають ноги, вмощуються. Першими кіньми керує сам Григор. Це він робить кожного року впродовж кількох десятків літ, і це ввійшло в його природу. За ним ідуть коні молодого Кандора, а наостанку — Корнієві.
Виїхали. Обережно, поволі, зі скрипом полоззя. Засипаною дорожиною здовж Дніпрового лугу. Біла, простора, з легкими тінями далечінь утикана темними плямками верболозу. Морози мають звичку вислухувати всеношну Різдва не в Каневі, а в Ліпляві. Це пам’ятають усі — Сопрон, Петро і Іван. Згадуються старі часи, коли ще вони не їздили, а ходили. Бігло троє цибатих хлопчиськів у старих, тяжких чоботях поперед матері… Було холодно, скрипів під ногами сніг, а небо всіяне великими зорями. І літо згадується, і луг, залитий квітами, і блискуча роса… Навіть Іван згадує ці речі. Коли то було, як то було і чому минулося! Петро малює кожну деталь. Сани повільно хитаються, ніс його дихає в комір кожуха, а думка горить барвами квітів. Вилазять черепашки з річечки, що протинає луг, цвітуть медяники, і в’ється біла повійка по лозах. А над усім метелики всіх барв… І Сопрон, що дрімає, пригадує свою частину. Незавжди він був отаким дебелим, костистим машиністом. Пригадує матір, що вела його за руку цим ось лугом… І досі чує її дихання над собою.
І зараз усе лежить рівно та однотонно, як і тоді. Праворуч так само встає над Дніпром сірий туман, що зливається просто з небом. І зараз з півдня капають звуки великого дзвону. Мати, бувало, витягала руку з рукава і клала на себе хрест…
Троє саней чорними плямками з легким скрипом тягнуться в напрямку зазивних покликів дзвону!..
Церква, як і колись, переповнена. Над головами — туманне сяйво безлічі свічок. "Христос рождається, славим тя", — виривається з тієї гущі людей. До сходів приліплено гроно людей в кожухах, свитах, шинелях. Тупають ногами, а на їх голови сідає іней. Один тільки Григор Мороз протиснувся на свій лівий крилас. Решта вліпилися до грона на паперті. Василь та Михайло мерзнуть без милосердя. Мороз перебирає пальці їх ніг. Хлопці рішають виступити з гурту та піти десь погрітися.
— Ходім, Василю, до проскурні… — каже Михайло. Ніс його зовсім замерз.
— Ходім, — вирвалось у Василя. Проскурня тут же, на подвір’ї церкви. Там також люди. Двері відчиняються й зачиняються. Хлопці не мають бажання, як це звичайно, бігати, бачити, кричати. Не до крику, коли мороз під носом. Вони старанно пхаються до дверей проскурні.
— Е! Хто там ще? — чути відразу за дверима. Широкі плечі в шинелі оперлися на двері.
— Пустіть, — пищить Михайло. Двері відчинилися, і хлопці влізли попід ногами. Дим махорки і запах кожухів творять гущу. Стоять один біля одного, мов коноплі. Маленька копійчана свічка горить на покуті перед іконкою Кирила й Методія. Реготи то втихають, то вибухають. Один у шинелі оповідає "оченаш". "Оченаш, батьку наш, кури крав, на гору закидав". Всім видається це смішним. Огники цигарок то появляться, то знов гаснуть. Малий простір під стелею не вміщає більше диму, і він падає поміж кожухами вниз. — Ти, Гнате, чую, до полковника дослужився… — чути голос… — Тільки йому зірвали погони, — докидає хтось.
— Я сьогодні й без погонів генерал, — відзивається, мабуть, Гнат. — Який там генерал… Всі ровні! — падає ще одно речення.
— Твайо-майо! — долучається новий голос. — Але майо-нєтвайо! — відповідає йому з другого кінця, і загальний регіт котиться понад головами. — Он, кажуть, буде знов мобілізація, — нав’язує новий голос розмову. — Це вже баранів та ослів… Але в нас уже таких нема. Війна поїла, — відповідає голос.
— Україна, кажуть, мобілізує, — каже той самий голос. — Хай… мене не зірвуть з місця.
— А землю хоч дістати. — питально говорить голос.
— Хоч-не-хоч, а дістану. Земля під ногами, тільки нагнись…
— Но, знаєш, Сидоре! Буржуазія ще не спить…
— А ми так зробимо, що засне… — І знов усі завзято сміються.
— У нас був такий, що не спав, так один Грицько посадив його черевом просто на штик… — сміються. — І після того він нагадував недопечену кров’яну ковбасу… — Сміються.
— Он, кажуть, приїхали всі Морози, — чує зненацька Василь. Він підняв голову, але цього ніхто не бачить. Перед самим його носом — бляха чийогось пояса.
— А ті розмахнулись широко. Цікаво. чи мине їх трясця революції…
— Не мине, — каже переконаний голос… — Надто ласий шматочок…
— Всі хутори хляпнуть! — чути збоку…
Василь мусить спитати батька, що це значить. Він повертає голову поміж животами і вичуває, що побіч стоїть Михайло. — Мишка, — каже Василь. — Я тут… — Нагрівся. — питає Василь. — Тільки трохи… — Стоять і слухають. Голоси все перекликаються, і реготи колотяться з димом. Згадали також самогон. — Кажуть, що Михайлова хвабрика взяла перве місце… Найкращий первак…
— Хто казав. — обурюється збоку голос. — Нема над Іванову…
— Зчиняється суперечка. Поволі до вікон лізе сіра маса ранку. На дзвіниці забамкали дзвони, і від сходів рухнули люди. Проскурня заворушилась також. Василя й Михайла вичавили з дверей, і вони почули холодний, стоптаний сніг під ногами, їх батьки вже стояли, оточені групами людей; всі говорили. Роздавали якісь летючки.
Імлисте повітря колюче вливається в ніздрі, дихання з уст виривається згустками пари.