Заперечуючи цей факт, ми заперечуємо тим самим і себе самих, бо коли твердимо, що наша історія постала з цього джерела, то як тоді узгіднити наше твердження з одночасним запереченням того джерела. Я ніяк не погоджуюсь з тими деякими чисто базарними виступами нашої преси проти української мови що ми почали їх останніми днями зустрічати. Це, на мою думку, повернення до сумної пам'яті часів минулого режиму, що призвели нашу велику країну до неймовірних потрясень на ґрунті національних справ. Ми б напевно не мали тієї страшної, братовбивчої, громадянської війни на цьому терені, коли б тут протягом століть не діяли різні "Кієвляніни", що справу великої історичної і життьової ваги зводили до базарної лайки перекупок. Я також не поділяю погляду шановного Максима Олексієвича Горького, що українська мова якесь наріччя. Наш великий письменник видно забув, що цим питанням займалися люди покликані, і воно давно рішене. Росія і Україна можуть і, по-моєму мусять, жити поруч себе, бо так хоче їх географія, історія, геополітика, мова і культура, але це повинні бути направду дві сестри, що себе і шанують, і люблять, а не добра рідна дочка і бідна викинута на мороз пасербиця. Хай живе наш великий вождь товариш Сталін!" — закінчив він свою мову.
Збентеження неймовірне. Ніхто такого не сподівався. Кілька оплесків. Все враз замовкло. Генеральний секретар розпочав негайно дуже живу розмову, на іншу тему, представники преси щось нотували, представники ҐПУ багатомовно мовчали. Андрій швидко встав відповідати. Він дуже виразно і підкреслено, сказав, що його заслуги тут ніякі, що все, що він зробив, сталося і могло статися лише і виключно завдяки вийнятковій опіці нашої мудрої партії, її славним творцям, її великого, геніяльного вождя, друга і учителя Йосипа Вісаріоновича Сталіна. Він проголошує славу партії, урядові, великому вождеві. Він їм дякує, він їм усім своїх життям зобов'язаний! Найбурхливіші оплески і крики ура виповнили простору залю, всі встали. Це тривало кілька хвилин.
Далі вечеря. Столи завалені їжею і напоями. За вікнами мороз, але тут тепло. Після першої, другої чарки стало гамірніше. Андрія посадили з Іриною. Вони дуже уважно розмовляли і було видно, що чимсь схвильовані. Ірина позирала іноді на батька, що сидів спокійно, ніби нічого не сталося, і розмовляв з своєю дамою, жінкою одного з своїх колег. Ольга, що сиділа поруч комісара внутрішніх справ, досить часто кидала погляд у бік тієї пари. До всього Ірина сьогодні надто святкова. Її бронзового кольору сукня дуже їй до лиця, її світле волосся буйне і хвилясте, очі ясні й радісні, лице відкрите й приємне. Ні, ні. Це товариство Ользі ніяк не подобалось.
До ранку вся преса Радянського Союзу від Кам'янця Подільського до Владивостоку, містила кабльограму ТАСС-а: Харків. Наш кореспондент сповіщає: Державний театр міста Харкова, під керівництвом заслуженого режисера республіки Миколи Івановича Гайдара, дав прем'єру драми відомого письменника України Андрія Григоровича Мороза. Драма пройшла з надзвичайним успіхом, започатковуючи цим велику весняну кампанію за повну колективізацію селянського господарства і ліквідацію кулака, як кляси. Вистава почалася промовою генерального секретаря КПбУ С. В. Косіора і овацією в честь великого вождя народів СССР Йосипа Вісаріоновича Сталіна.
А вже в понеділок почали напливати з усіх кінців Союзу привітання і запрошення. Того ж дня прийшло розпорядження про виступ Андрія на великому мітинґу Харківського Тракторного Заводу. До його мешкання вмонтовано телефон, для його користування приділено авто з шофером.
Ольга хотіла була напуститись на "великого письменника" за Ірину, але не хватало часу. То спали, то читали пресу й листування, то приймали відвідини, то самі їздили.
О сьомій годині, у понеділок Андрія повезли до ХТЗ. Велика, слабо освітлена, холодна заля. Трибуна, портрети, плякати. У пітьмі море кепок. Грає оркестра. Андрія вітає директор заводу Семен Яковлевич Міщена, — називає Андрія лавреатом. Андрій говорить з піднесенням, громить лютих ворогів колективізації, з корінем вириває погане куркульське кодло, гарячим залізом випікає отруйні гадючі гнізда всіх родів опозиції, барвистими, привабливими картинами малює життя в майбутніх колгоспах, сильним, могутнім окликом слави мудрій партії, славній владі і геніяльному вождеві, закінчує свою промову. Оплески п'яти тисяч присутніх, крики ура і спів "Інтернаціоналу" виповнюють простір.
Після мітинґу вечеря в закритій їдальні ЦК партії. Присутні лише партійці. Андрій у великій пошані. З ним розмовляють найбільші представники влади. Йому дуже хочеться заговорити з Балицьким про свого брата Івана, але якась внутрішня сила втримує його від цього. Здається, що ще не час.
По вечері Андрієві вручають маршрут його пропаґандивної поїздки, що має початися вже в найближчу середу. Весь Донбас, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Первомайськ, Одеса, Кам'янець-Подільський. Бердичів — Житомир. Закінчення в Києві. Півтора місяці часу…
Його драма йде далі у Харкові, Києві і по всіх містах України. По двох днях після прем'єри в Харкові прийшло замовлення з Москви, в кінці квітня почнеться її вистава, і автора запрошено прибути на прем'єру.
У середу о пятій годині Андрій виїжджає до Слав'янська. Його вітають облвиконкоми, парткоми, профсоюзи, мистецькі спілки. Виступає в копальнях, руднях, залізовиробнях. Промовляє з турбінних станків, з тракторів, з гарматних передків. На заводі "Запорожсталь" промовляє до п'ятнадцяти тисяч робітників з велетенського крану на тлі портрету Сталіна розміром у три сажні, прикрашеного багряними прапорами з рухливою кулею землі, яріючими червоними зорями у сяйві сліпучих прожекторів і з фільмуванням кінохроніки. У Дніпропетровську, Одесі говорить через радіо. Його промови у грамзапису передають всі радіовисильні, вся преса заповнена його інтерв'ю, його фотознімками.
І нарешті, в кінці березня він прибуває до Києва. Перший його великий виступ на заводі "Більшовик", другий на "Ленкузні". Він зустрічається з письменниками другої столиці. В театрі ім. Франка він присутній на виставі своєї драми. Його кімната в готелі "Континенталь" завжди переповнена відвідувачами, кореспондентами, знайомими, поклонниками. Смертельно втомлений, він не має ані хвилини для себе, не має часу відвідати брата, не може нічого розвідати про Івана. Нарешті, одного разу перед ним з'являється молодий вояк в уніформі артилерійської школи. Андрій його пізнає. Це Василь. Говорять про Івана. Той ще в Києві. Мар'яна була також тут, але її вже випустили. Що станеться з Іваном — невідомо. Василь просить щось робити.
Так. Андрій сам знає, що щось треба робити, але він також знає, що нічого зробити не може. Він ось навіть не може дістати дозволу, щоб відвідати рідних у Каневі, йому зроблено натяк, що це було б не бажаним особливо тепер. І він не впоминається, знає, що це могло б кінчитися лише катастрофою.
Але зробити дещо в справі Івана Андрієві все таки вдається. Несподівано одного разу він дістав телефон тут же в готелі з кімнати число сорок шість, його просить на розмову до себе голова облвиконкому якийсь Петров. І в дуже важливій справі. Андрій знаходить потрібну кімнату. Перед ним масивна, плекана, без лівої руки людина в уніформі ҐПУ високої ранґи. Андрій бачить, що це не голова облвиконкому, а це слідчий особливо важливих справ ҐПУ. Це на нього не добре впливає, він бентежиться, його просять сідати, курити.
— Маю до вас діло, — сказав той якимсь втомленим, байдужим голосом.
— Я до ваших послуг, — відповів Андрій.
— У нас знаходиться ваш брат Іван Мороз, — казав він далі.
— Так, — промовив Андрій з великою увагою й зацікавленням.
— Його справа не виглядає добре, і йому загрожують поважні наслідки. Його поведінка, правда, виявляє його характер, але з нашої точки погляду, і в даному разі, це не може принести йому якихбудь користей. І мені прийшло на думку, чи не могли б ви вплинути на вашого брата, щоб він не перечив. Можемо влаштувати вам з ним побачення і коли вам пощастило б досягти позитивних наслідків, ми були б вам поважно зобов'язані.
Несподівано для себе самого, Андрій відповів:
— Мені дуже приємно було щось почути про свого брата, і я дуже жалію, що з ним таке трапилось, але наскільки я його знаю, це могло б йому лише пошкодити. Я ось тепер вертаюся до Харкова, матиму зустріч з вищими представниками ҐПУ, а коли б і це не помогло, тоді згодом буду в Москві, можливо дістану побачення з Ягодою і, можливо, вдасться нам з'ясувати цю неприємну справу.
Петров на це відповів:
— Не думаю, що вам поможуть вищі представники влади у Харкові, не їх компетенції діло. Хіба Москва. І прошу: ця наша зустріч має бути між нами. І хочу сказати, що я сам весь час був по боці вашого брата, всім, чим міг, йому сприяв, ми залишили його тут, хоча повинні були давно вислати його. Я все надіявся і надіюсь йому допомогти. І коли вам щось пощастить у Москві — буду лише тішитись. До побачення, Андрію Григоровичу, — так вас, здається, звати, — сказав він і подав руку. Андрій потиснув руку і вийшов.
А на другий день уранці він залишив Київ.
Дома застав Андрій поважні зміни. Передусім змінилася сама Ольга. Повідомив її телеграмою про свій приїзд, і ось вона зустріла його о другій годині ночі не в блідожовтому платку, а в хутрі, справжньому хутрі, якийсь чорний каракуль, що їй дуже личить разом з тим дивовижним капелюшком під сіткою. І обличчя її якось дивно зблідло, зникла та брунатна сірість, що, здавалось, вгризалась до самої шкіри. І уста горять карміном, і нігті точені. Ні, це не Ольга. Це якась буржуйка з Парижу, чи хто зна звідки. І округлилась, налилась — овоч зрілий.
Андрій вийшов з потягу блідий, витягнутий, зів'ялий. Ольга кинулась цілувати.
— Нарешті, нарешті! — вирвалось у нього… Йдуть до машини, сідають, їдуть. Дома знову зміни до непізнання. Справжня їдальня. Справжні буфети. На стінах натюрморти. Яскраве світло. Пишний під ногами килим.
І Ганна, що її знайшов у тому морозі, також змінилася. Пишногруда, з гарними, білими зубами, молодиця у білому фартушку, несе на підносі чай, масло, бублики і сміється на весь рот.
— А! Ганна! Здорові! Як ся маєте?
— Добре! Спасибі! А ми тут за вами так скучали!
— А що ж Андрійко?
— Спить.