уло й гарно, п'янливо і водночас... як вона могла? Як могла дозволити йому те, що дозволила? Що сталося з нею в ту мить, коли, вся мовби приворожена, дивилася йому в блискучі вугільно-чорні очі, такі чужі й такі далекі, але від яких їй чомусь несила було відірватись?
Знову тополі за вікном. Гнуться, гойдаються на все небо. Дивно на них, на таких, дивитись: видно тільки, як ламає їх вітер, а голосів їхніх — як бринять, як гудуть за вікном — не чути. Лише ходять, гойдаються віттям по небу, німі. Війнуло з темряви снопами паровозного іскор'я, сипнуло аж під вікно, наче в вічі Ву-таньці, і вже зникли за розбурханим димом тополі. Незабаром один за одним повилазили дядьки з-під лав, засвітили в вагоні світло — недогарок свічки приліпив хтось при вході над дверима. Вагон знову, як вулик, загув, загомонів, кожному хотілося поділитися щойно пережитим — чи страхами, чи хоробрістю.
І раптом... що це?
Вутанька вся аж стрепенулась. Десь близько за перегородкою ніжним, ледве чутним струмочком забриніла пісня. Який знайомий, який рідний мотив! Вутанька ще в якомусь гнітючому палаючому запамороченні приклала руку до лоба: що це за пісня така знайома? Де вона її чула? І не встигла додумати це, як щось уже сяйнуло в пам'яті, гарячою хвилею хлюпнуло в саме серце.
Ти, машина, ти, желєзна, Куди милого завезла?
Та це ж вона, жива її, Вутаньчина, пісня озивається до неї! Якими шляхами, якими світами пройшла, щоб через стільки років знов вернутись до неї, забриніти із уст незнайомих делегаток в дострілянім, бандитськими кулями пощербленім вагоні!
Ти, машина, ти, свисточок,
Подай, милий, голосочок... . .
її пісня — і вже ніби й не зовсім її. Скільки часу минуло відтоді, за клопотами та за іншими піснями .же й забувати стала цю давню мелодію, що сама їй колись наспівалась у гарячих степах, на фальцфейнівських стернях. А вона, її ніжна пісенька, навіяна першим коханням, знайшла її тут, через стільки літ, наче з далеких мандрів лине, вертається знов у розбентежену Вутань-чину душу. Ти, машина, ти, железна... "Але чому, чому саме зараз, саме тут? — билася думка, і раптом аж моторошно стало: — Чи не за гріх? Може, для того й забриніла, як живий докір від нього, щоб застерегти тебе в цю ніч, щоб собою нагадати тобі про твою далеку першу любов!"
— Вутанько, впізнаєш? — промовив, дослухаючись до пісні, Цимбал.— Це ж твоя...
Як людина, що з літами змінюється, зріє, мужніє, так змінилась за роки блукань між людьми і ця її проста дівоча пісенька. Видно, і в окопах побувала, і в теплушках солдатських. Спершу, як складала для Леоніда, було в ній лише про машину, та про свисточок, та про милого голосочок, а тепер уже є і про тих новобранців, що везуть їх до прийому, і про скляні двері, де сиділи офіцери...
Все дужче й дужче бринить рідна мелодія, все голосніш озивається із-за перегородки пісня, хапає за душу, кличе Вутаньку до себе. Хто ж це там співає?
Коли підійшла Вутанька до гурту, її навіть не помітили. Збилися навколо баби Келебердихи цілим хором, задуманим, тужливим. Незнайомі сестри-жалібниці в благеньких шинельках, якісь хлопці в піджаках, з гвинтівками на плечах. І кременчуцька робітниця тут, і ще якісь жінки... Вутанька стала, принишкла біля них, непомічена, і слухала, як рідна її пісня росте, оживає уже в інших, не її устах. Де вони її почули, від кого підслухали? Чи, може, й самі вони, що їдуть оце делегатками, що стиха в задумі підспівують, колись, як і вона, з торбами заробітчанок шукали щастя по каховських невольничих ярмарках, по чужих несходимих стернях?
Гей, гей, йо-ха-ха-ха, Подай, милий, голосочок...
Не пісня — сама її заробітчанська молодість, саме її перше кохання билося живим співом, гарячими врунами горнулося в груди, проймало, краяло душу. Незчулась, як'^льози бризнули їй з очей, не помітила, як і самсрйже приєдналась до гурту, дала волю собі:
Гей, гей, йо-ха-ха-ха, Бо я їду-від'їжджаю...
Дзвінкий високий Вустин голос одразу наче осяяв вагон, заставив усіх захоплено обернутись до неї. Що за молодиця така стоїть між ними і, обливаючись слізьми, співає, співає? Вже слухав її увесь вагон, разом з іншими слухав Вутаньку і воєнком, завмерши у дверях, впившись у неї своїми палаючими очима. Вона ж нікого не бачила, нікого не помічала. Разом з піснею вже мовби переносилась в інший, нетутешній світ. Ллються сльози, рветься душа, а вона виводить все вище й вище, як влітку в степу, в сині таборові ночі, коли йдеш по землі, а пісня сягає неба... Не думалось уже ні про що, не хотілося їй зараз нічого, крім одного,— щоб пісня не кінчалась ніколи, щоб лилася й лилася отак, як вічна молодість, як її невгасиме перше кохання...
XIII
Музикою, та сонцем, та гарячим кумачем транспарантів зустріла делегатів закучугурена снігом Полтава. На дахах ще сніг, а під ногами плющить. Сонце б'є у вікна будинків, де попід самими дахами на оздоблених барвистою керамікою фасадах виноград зелений в'ється і золотисті соняшники цвітуть, як живі! Дарма що снігу перед цим щедро ввалило, проте вже по всьому чути: скоро, скоро весна...
Серед делегатів навіть турбота: не позаливала ,6 повінь дороги назад, наллє балки — не проїдеш. Як виїздили з дому — морози палили, а тут тобі ніби провесінь, соняшники серед зими на будинках цвітуть, і виноград поміж крижаними намерзами зеленіє, немов справжній;
Видихались хурделиці, все відтає, іскриться, доки йшли з вокзалу, все капала й капала згори на шапки та на хустки рання полтавська провесінь. На вулицях зустрічалося багато військових, що заклопотано кудись поспішали. Вутанька при кожній такій зустрічі наливалася хвилюванням, іноді аж кидалась вперед, все їй здавалося, що от-от вирине з гурту шинелей її Леонід. Уявляла, як він був би здивований, як зрадів би, загле-дівши раптом її в натовпі делегатів та делегаток.
Розміщали делегатів у залах колишнього Дворянського зібрання.
— Чи це вже ми, Вутанько, такі благородні з тобою стали? — пожартував Цимбал, вступаючи у велику з колонами залу, де йшла реєстрація прибулих.— Колись нас сюди й на поріг не пустили б, а тепер тут, бачу, й закурити можна.
Кинувши клунок з харчами під стіну, він повагом добув з кишені свій здоровенний капшук з тютюном.
— Ви мерщій чадити,— сказала Вутанька з докором.— Хіба за такими вдержиться чистота: всі стіни вже он плечима пообчовгували, чобітьми пооббивали, як на вокзалі.
— Ну, а як би ж ти хотіла,— спокійно заперечив їй Цимбал.— Подумай, скільки тут народу того перекочувало за революцію...
— Однаково берегти треба.
Вутанька була зачарована красою цих світлих, високих, залитих потоками сонця хоромів. Білосніжні колони одна за одною зводяться вгору, підпирають аж десь там, як небо, зірками розмальовану стелю. Величезні люстри звисають звідти на ланцюгах просто над головами дядьків — розкішні, блискучі, мов із чистої річкової криги. Але, видно, така це крига, що не боїться сонця, не обвалюється, як із-під стріх, на голови дядькам, хоч сонце, струмуючи знадвору, вже пронизує її наскрізь!
Всюди юрмиться, гомонить, весело перекликається делегатський люд. Прибувають з усієї Полтавщини посланці, так і бурунять поміж колонами кожухи та свитки, червоноармійські шинелі та селянські вовняні хустки. Доки одні реєструються, інші вже несуть звідкись казанки з паруючим окропом, по-домашньому вмощуються по кутках підкріплятися.
До самого вечора гомоніло, вирувало тут, а ввечері все перемістилося в міський кінематограф: делегатам мали показувати "живу картину".
Вутанька прийшла в кінематограф в парі з военкомом. Чемний і послужливий, він, дарма що зупинився десь на приватній квартирі в знайомих, спеціально зайшов за нею, щоб супроводити її цього вечора. Щоправда, на цей раз така увага з боку Левченка здалася Вутаньці занадто сміливою, і вона згодилась іти з ним лише після того, коли з'ясувалося, що й Цимбал теж піде разом з ними. Так утрьох і прийшли. Одначе коли пробивались крізь тисняву на проході, Цимбала десь загубили: відтерло, відгорнуло його людською хвилею. Видобувшись з воєнкомом із натовпу, Вутанька оглянулась у сутінь напівтемного, переповненого людьми приміщення. Цимбала ніде не видно було.
— Де ж він? — занепокоєно промовила вона, її стривоженість насмішила воєнкома.
— Запевняю вас, що нічого з вашим старим не станеться,— весело заспокоїв він Вутаньку і злегка взяв її під руку, щоб вести далі.— І за себе теж не турбуйтесь: ви не в лісі, ви в культурній, цивілізованій Полтаві.
Вутаньці аж соромно стало за себе. "Що це я справді? Дикунка яка-небудь? Чіпляюсь за того Цимбала, мов затуркане дівчисько з каховського ярмарку, що ні кроку без свого отамана... Збоку це, мабуть, і справді смішно..."
Воєнком привів її в ложу. Тут уже сиділо кілька серйозних мужчин у пальтах та в шкірянках з числа, видно, полтавських воєнкомових знайомих, бо з ним вони запросто перекинулись кількома словами, а Вутаньку оглянули з мовчазною, але пильною увагою.
Один із тих, що сиділи попереду,— одутлуватий, похмурий, з мішками під очима,— поступився Вутаньці місцем.
— Сідайте сюди, наперед.
— А ви ж?
— А ми з Левченком у затінку за вами,— сказав він і пожартував до своїх:— Нам із ним не звикати бути в тіні.
В залі тим часом погасили світло. Ущух гомін, хвилями світла замиготів екран. Вутанька нахилилась вперед в жадібній напруженій увазі: вперше у житті бачила таке.
І вже попливло перед нею незнайоме засніжене поле, зрите шанцями, потяглося рядами пакілля з колючим дротом. Розсипавшись по полю, швидко-швидко біжать зігнуті сірі солдати з гвинтівками, жахливі вибухи шматують землю, і ось уже ховають когось з військовими почестями; над відкритою могилою стоїть, понуривши голову, білий засідланий кінь і, як людина, плаче великими слізьми.
Вутаньці й самій здушило в горлі, згадала чомусь, як після другої чи третьої царської мобілізації проводили Кринички на фронт своїх синів, батьків та чоловіків, правили за них молебень на Пслі, а коли після молебня стали розходитись люди, то по всьому Пслу зосталися самі ямочки, як блюдечка, вигріті в кризі людськими коліньми. Цілу зиму ямочки ті краяли серця криничан-ським матерям та дружинам. Час від часу фронт сповіщав, що того вбито, того поранено, той пропав безвісти, а ямочки на річці все були, аж доки навесні разом з кригою не змило їх повінню.
Тим часом на екрані вже буйно квітувало літо, солдати знову йшли в наступ, і попереду крокував просто на колючий дріт якийсь широкоплечий, дивовижно схожий на Леоніда командир з мужнім зарослим обличчям... Н