Йому зараз ніяк не хотілося, щоб у сестри склалося враження, ніби він там бідує в степу: хай буде Вустя хоч за нього спокійною... Все їй хвалив. Вихваляв на всі боки не лише свого турбаївця атагаса Мануйла, але й Мануйлову отару, і навіть незграбну оцю верблюдицю, що паслася поблизу.
— Характер у неї шовковий, куди хочу — туди й завертає,— весело говорив Данько, опершись підборіддям на руки і помелюючи в повітрі голими ногами.— А терпляче яке! Верблюд, Вусте, не те що до Каховки, до самих Криничок може дійти не пивши... І в харчах перебору нема — найгрубіший молочай їсть... Просто дивно, чого їх у Криничках досі не заводять?
— Тільки верблюдів ще там бракувало,— відповідала Вустя.— І без них сумно.
— Або візьми ти вівцю,— просвіщав Данько сестру.— То брехня, що вівця з усіх тварин нібито найдурніша. "Дурна,— мовляв,— аж крутиться..." Буває, що й крутиться, але чого? То, значить, спека, голова їй болить, і вона від болю крутиться, а зовсім не з дурощів... Зате як вони тонко погоду чують; як сопілку люблять! Вівця без музики й пасеться не так... Особливо вдосвіта: стане оце Мануйло, заграє, а вони хрумають поблизу, слухають ту сопілку, неначе думають...
— Бачу, тебе чабани вже зовсім привернули у свою віру,— посміхнулася Вустя.— Так і в Кринички вертатися не захочеш...
— А що, може, й зазимую в степу,— пащекував гарбич, умліваючи на спеці без штанів.— Передам заробіток тобою, а сам, може, й зазимую. Кого я там не бачив у Криничках? Отих Огієнків та їхньої буцегарні?
— А мама? — жахалася Вустя.
— Мама... Мами я й тут не забуду,— задумавшись, відповів хлопець.— Я їх ніде, ніколи не забуду.
Коли штани були готові, Вустя навідліг кинула їх братові:
— На, одягайсь...
— Оце приварила,— зрадів Данько, натягнувши штани і тішачись новими латками.— Вік, мабуть, їх тепер не зносити!
— Що ти мелеш? — стривожено звела брови Вустя.— Вік у латках?
— Та це так, до слова прийшлося,— заспокоїв Данько сестру.— Ти знаєш, скільки з одної вівці отаких, як на мене, штанів настригають? Семеро штанів, Вусте!..
До самого вечора сиділи вони під копицею, мовби оглядаючи своє життя, згадуючи рідні Кринички, матір. Почували серцями обоє, що є щось кривдне, жахливо несправедливе в тому, що сидять вони оце далеко від рідного дому, під чужою копицею сіна, над свіжими Даньковими латками... Верблюдиця лежить, дрімає... Неосяжний сухий степ навкруги... Вітер понад шляхом вітра доганяє...
— Турбаївців принукою в ці степи виселяли, а ми, їхні правнуки... самі вже сюди прийшли...
— Самі, кажеш? Ой, чи самі, братику, чи з доброї волі? Чомусь багаті не топчуть сюди стежок, а все тільки голота... Чомусь не радістю, а тужбою, як у неволю, проводжали нас матері... Ні, не з доброї волі, Даньку, сюди забиваються... Турбаївців гнав офіцер на коні, а нас інше гнало... Податі, скрути, нестатки погнали нас на Каховку!..
Орел пливе у чистому небі.,. Глибокий спокій стоїть у степу, той ясний, сумовитий спокій, яким буває сповнене око вола. Тчуться і тчуться журливі думи... Де Кринички, де мати, а де вони? Розметало їх, мов бурею, по світу. Зустрілись на годину у своїх бурлацьких степових світлицях і знову мусять розійтися, невідомо на скільки. Хто їм тут тато, хто їм тут мама? Хіба не могли б вони жити всі вкупі, щасливою, не-поруйнованою сім'єю-родиною? Батька закатували, від матері їх відділили, нема їм притулку в житті. Вдалися обоє і розторопні, і до роботи щирі, а яка їм шана за це? Торби на плечі і йдіть світ за очі, бо тісними вже стали для вас Кринички... Малоземелля? Брехня! Скільки тієї землі довкола Криничок, родючої, щедро зрошеної дощами... Ліси, луки які понад Пслом!.. Огієнкам, не бійсь, і там просторо, а Яреськам і тут, у степовій Таврії, тісно... В який край не піди, хоч цілий день іди — усе Фальцфейнове та Фальцфейнове...
— Це ж сьогодні зелена неділя,— промовив Данько, замріявшись.— Скільки того клечання понатягають хлопці з лісу!.. В усіх хатах зелено, канупером та любистком пахне...
— А тут хоча б на сміх яке деревце посадили.— зітхнула сестра.— Хоча б де кущ бузини зазеленів...
— В Ісканії, Вусте, є... Там дуби, як тучі, стоять!
— Ех, братику... В Ісканії то не для нас. Увечері, коли спека спала, проводжала Вустя брата
далеко в степ, знову до отари. Попереджала на прощання:
— Гляди, будь там з верблюдами обережніший, щоб не скалічив який... Бо тут скаліченому — погибель...
Десь від моря сходив уже місяць над степом, коли Вустя, провівши брата, поверталась до табору. Була вся розбентежена цією сирітською родинною зустріччю. Найпекучіші, пригоєні буденними клопотами болі разом тепер ожили, защеміли. З новою силою клекотіло в ній все оте гаряче гнітиво малих і великих кривд, яких вона уже встигла доволі зазнати і проти яких боронилася, як могла — по-дівочому невміло й простодушно, де жартом, де піснею, а де й слізьми наодинці... Широкий степ лежав навкруги, повітря було повно над степом, а Вустя йшла задихаючись. Хотілося виплакатись-виспіватись комусь, впитися піснею нахильці... Хто найкраще зрозуміє її в такий час, до кого звернутися, з ким поділитися своїми гіркими багатствами? До кого ж, як не до неї, до рідної неньки!.. Ой матінко-зірко, як у строку гірко!
Сама незчулася, як залилася на повний голос тужливою заробітчанською піснею:
Якби ж моя матінка знала, Вона б мені вечерю прислала... Ой, чи місяцем, чи зірницею — Чи братиком, чи сестрицею!..
Не помічала, що вже плаче йдучи; співала, здавалось, до ясного місяця, що — великий, справді, як млинове коло,— світив їй назустріч.
Високо вставала над лунким вечірнім степом Вусти-на задушевна пісня. Сягала в один край — десь до Мануйлової отари, до брата, сягала в другий — до табору Кураєвого, де навіть сторожі принишкли, понаставлявши вуха в степ, розгойданий дівочим заливистим співом. Потім на півслові пісня зненацька урвалася, на великий подив і загадку сторожам. Не знали вони, що в цей час там, у степу, де плачучи-співаючи повільно йшла доріжкою Вустя, раптом відділилася від коциці сіна і вийшла на місяць добре знайома дівчині юнацька постать в матроській тільняшці.
— Льоня!
Було це зовсім несподівано, і в той же час Вустя чомусь не злякалась, вона мовби ждала цього. Ще їй бриніли на віях, сяючи при місяці, пісенні, не до нього звернені сльози, а ямочки на щоках самі вже усміхались йому.
— Де ти була? — запитав Леонід серйозно й ласкаво, беручи дівчину за руку.
— Брата проводжала, гарбичем він при отарі... Ото вогцик яскравіє у них...
— А я тебе ждав... Я чув крізь пісню, як ти плакала, Вутанько, і пішов зустрічати.
— Як ти вгадав, що мене звати Вутанькою? Це мене тільки мама називала в дитинстві отак... Більше ніхто!
— Я не вгадував, люба... Воно — само.
Одверто, довірливо дивилася дівчина йому в вічі.
— А де ти був сьогодні?
— Я теж... у гості їздив, до своїх...
— До батьків?
— Ні, старі мої далекувато звідси: рибалять на Кінбурнській косі... У товаришів був, у машиністів.
Місяць підіймався все вище. Голубуватим сріблястим маревом наповнився степ, розкинувшись перед ними, як море. Розпалені взаємним струмуючим теплом, все тісніше горнучись одне до одного, ішли кудись навмання, під високе зоряне склепіння своїх степових світлиць... Зойком обізвалася з табору матросова перламутрова гармонь.
— Прокошка?
— Ні, це Андріяка...
І, переглянувшись, щасливо засміялись обоє.
Досхочу втішались того вечора над вільною гармонню Андріяка з Прокаткою, тягаючи міхи навперемінки, закликаючи таборових у черевичках доярок не жаліти каблуків.
Але танці були не ті. Без завзяття, невесело веселились дівчата, раз у раз задумано поглядаючи в степ, світлий, майже перламутровий, залитий до самого обрію таємничим місячним сяйвом.
ХХІІ
Валерик з Мурашком прочищали в гущавині один з ариків, що йшов на східну околицю парку. Озброєні лопатами, вони вибирали з канави намул, лагодили стінки, крок за кроком просуваючись вперед. Внизу, в гущавині, було тихо, свіжо, а вгорі у верховітті стояв безперервний шум, і гілля порипувало, як корабельні снасті: третій день над степами дув суховій.
— Іване Тимофійовичу, це правда, що по цих ариках вода тече дніпровська? — говорив Валерик, присівши над канавкою і поправляючи руками стінку.— Привалов казав, що вони у себе на водокачці навіть дніпровських сомів іноді викачують...
— Привалов скаже,— посміхнувся Мурашко.— Соми не соми, а що дніпровська, то на цьому всі ми сходимось...
— Чому ж тоді вона горить?
— Це над тією свердловиною, що позавчора пробили? То ж інша вода...
— Піднесеш сірника — так і спалахне!
— Отож послухали свого заїжджого консультанта, полізли в сарматські вапняки... Ми з Приваловим ще тоді їм говорили, що марна це трата сил. Так воно й вийшло...
— А хіба водокачка не з сарматських вапняків бере?
— Бачиш, Валерію, в чім тут річ... Уяви собі на хвилинку розріз ґрунту,— нагнувшись, Мурашко взявся розважливо креслити лопатою схему біля канавки.— Перша вода під нами буде ґрунтова. Ми її звемо верховодкою. На ній животіють всі наші степові колодязі, оті, що з барабанами, дерев'яними, допотопними... Асканію верховодка задовольнити не може: її мало, на смак — погана, до того ж і залягає досить глибоко. Але ще. глибше, отут попід нами, проходить у вапняках понтійського ярусу могутній артезіанський горизонт. Усе в Асканії тримається на ньому, на цьому горизонті. З нього Привалов якраз і жене Дніпро в наші парки!..
— Дніпро... Звідки і куди! — прошепотів вражений Валерик.
— Відомо, що понтійські вапняки дуже пористі,— вів далі Мурашко.— В їх пори й заходить десь біля
Каховки дніпровська вода і потім уже рухається попід степом сюди, як по трубах... На цю воду, Валерику, вся наша надія, саме в цьому напрямку мусить працювати думка... А вони, наслухавшись захожалого невігласа, вирішили залізти чортзна куди — в сарматські вапняки, сподіваючись, що звідти вода їм піде на поверхню самопливом... Ну й мають! Виявилось, що й води там пшик, та ще й смердюча, з сірководнем...
— Отож вона того й горить,— догадався Валерик.— Та хоча б уже горіла як слід... А то переб'єш струмину долонею — і погасло...
— Не в той бік вони дивляться, не там, не там треба її шукати,— гомонів уже наче сам до себе Мурашко, поступово заглиблюючись у думки і забуваючи про співрозмовника.