Промова була для них ширмою, маскувальною заслоною, за якою так гарно спати, а настала тиша — й чути їхнє хропіння!
До "готтентотів" належав і голова колгоспного "куща", — він сидів у першім ряду серед начальства, і з того, як він скинувся, коли заляпотіли його сусіди, видно було, що він міцно спав. Так само міцно, як і все його обідране й голопузе військо трудове. І щось, може, гарне йому й снилося... Може, нарешті ліквідація проклятого й вічного "прориву".
Серед начальства обурення на масу. Хтось поміркованіший рвав на собі чуба, що не захопили з собою духового оркестру, — от би ніхто й не спав, бо така музика "й мертвих підіймає".
Виручив гармоніст, місцевий таки, — виліз звідкілясь. Він приніс гармонію, двохрядку, й запілікав якісь "вальси", сівши перед сценою на купі піску. Розворушуючи людей, принесли багато ліхтарів "летучая мишь" (позбирали, либонь, з конюшень і свинарників), позасвічували й почіпляли всюди на стінах, а сцену освітили електрикою, що якимось дивом узялася тут, як доказ наявності комунізму (монтери нарешті справили неполадок, що так недоречно унеможливив появу цього сяйва на самім початку дійства).
Після промови Маслова говорили представники організацій і профспілок і, як то заведено, розробляли ту саму тему, задану згори... Говорили від спілки учителів... Від товариства безвірників... Від піонерів... Від комсомолу... від ... від ... від...
А люди... Бідолашні "готтентоти"! Воістину, це для них інквізиція!! Це куди тяжче, аніж найтяжча праця в полі, там хоч вітер віє...
Після всіх промов, що нарешті (нарешті!) скінчилися, пішов уривок з "Платона Кречета", друга дія. І тут Корнійчуків геній драматичний потерпів цілковиту, найповнішу, драматичну поразку. Ніхто нічого з того уривку, з тієї дії другої не зрозумів, ніхто нічого не второпав. Навіщо воно? Для чого воно? З якої нагоди це воно? І як це воно допоможе ліквідувати прорив, скажімо, на буряках?! От якби усім тим, що балакали й балакають і що викаблучуються, дати сапачки в руки, ну то так була би поміч якась! А так — нічого не зрозуміло... Проте ніхто не розходився, всі героїчно лупали очима, трималися до кінця, до перемоги.
Після Корнійчукового "Кречета" Аті так було соромно, як ніколи в житті, хоч крізь землю провалюйся: для чого вони оце людей мучать?! Отак уночі! І отакою нісенітницею!
Павло Гук зайшов до них за лаштунки, й видно було, Що теж мучається, він уникає Атиного погляду, ніби це він за все винен: за тих, що сплять, і за тих, що не сплять, а людей мучать.
Одначе при кінці виявилося, що вони не марно "перлися" сюди, до цих "готтентотів", та що ті "готтентоти" — дивні люди, — замість того, щоб дедалі дужче спати, вони раптом розбудилися. Це коли після "Кречета" вийшло в концерті троє дівчат — таких молодесеньких і голосистих — і проспівали кілька народних пісень, так добре дібраних до сезону, а серед них:
Коли б уже вечір та й завечоріло…
І другу –
Повій, вітер, ой да вітерочок, Тай з глибокого яру...
Сон утік геть. Людей розворушило, за душу взяло. Надто ж гойднуло ними, коли двоє хлопців, тенор і баритон, проспівали:
Де ти бродиш, моя доле!..
Це була пісня до часу й місця!.. Тільки ж вона була за програмою остання.
Молодь розцвіла. А старенькі натруджені люди витирали очі долонями, билися об поли й казали:
— Ну таке!! Господи! І чого ж ви з цього не починали!!.
Культпохід, виходить, тільки оце почався. Але вже було пізно, й через те він на цьому й закінчився.
Люди щиро дякували. Всім. Навіть товаришу Маслову, вибачаючи йому таку страшенно довгу промову, якою той годин зо три латав прорив; про "готтентотів" вони не зрозуміли, але теж вибачали, а якби зрозуміли, то теж би вибачили, бо хіба це образа. Тільки де їм до таких мудрих слів. Ліпше нехай усі приїжджають, і товариш Маслов теж, після жнив у якесь свято, — може, вони до того часу таки вилізуть з вічного прориву, як з того вічного пекла, та добудуть горшки!., та накачають меду!..
Начальство ще мало якесь "засідання" вночі (як допомагати, так допомагати!). Такі роботяги!.. Ну там ще, може, мимохідь, "ночувати", й "вечеряти", й "горло мочити"...
Решта культпоходівців і культбригада молоді гибіла тут же в "клубі" на ослонах і біля "клубу" на колодках, куняючи та мріючи до зірок рештку ночі, до ранку, повечерявши з своїх рюкзаків. Правда, їх усіх запрошувано по хатах, але мало в кого вистарчило відваги й совісти йти й турбувати людей, завдавати клопоту, бачивши, які вони ухойдокані працею та "латанням прориву" тут. Так і збавляли ніч. Не вперше!
Хтось над ранок, трясучись від холоду на голій лавці, деклямував весело Володимира Маяковського крізь цокотіння зубів:
Для вєсєлія
планета
наша
мало оборудована!..
Ата теж не пішла ні до кого ночувати. Бо їй увіччю стояла та бабуся, що безпам'ятно хитала головою серед темної, злиденної хати, як живий мрець в домовині... І вже їй видавалося, що то не бабуся, ні! То ж змучена, згорьована, непритомна від утоми бідолашна душа оцього соціалістичного села нашого! Вона хитає головою й крізь поволоку утоми каже:
"Ах, дочко! Де вже нам до тих тіятрів!.."
* * *
Додому поверталася культбригада театру пішечки.
Вони могли поїхати автом, тим самим вантажним тритоновим "ЗіСом", яким приїхали, але не схотіли. Автом поїхали їхні манатки — декорації й реквізит та торби з харчами й зайвими речами, а також поїхали, як зайві (нарешті поїхали!) культпропи та агітпропи та інше начальство, і тов. Маслов, прозваний уже позаочі "ревізором"... Це вночі хтось після лицедійства в "клубі" так прозвав гостя з центру — наіменував "ревізором", щоб не називати Хлєстаковим. Це було сказано чемненько і в темряві, але Січкаренко, придобрюючись до своїх колег, підхопив це й розтряс повним голосом, ще й зіскалозубив, що товариш ревізор приїхав ревізувати "генеральну лінію", викликавши тим шалений регіт. Тільки регіт той швидко вщух, бо знали всі, що з Січкаренком не розсмієшся дуже, як би не засміятись часом на кутні; одначе кличка "ревізор" прилипла до імени товариша Маслова.
Поїхав "ревізор", поїхала з ним і Людочка Богомазова, "лінія Генеральная". Примостився з ними й Січкаренко... Решта зітхнула вільно. Молодь не схотіла сідати до машин, а виявила радісне бажання пройтися пішки. Пробігтися лісами, полями, гаями заквітчаними, закосиченими... Вони ж бо не тільки ентузіасти культури, вони ще й фізкультурники. Вони й натуралісти, що так люблять свою землю, її природу, ріки й озера, ліси і луки, і всі стежки-доріжки... "Ой, ви веселі, стежки-доріжки, там, де ходили милої ніжки!.." Треба бути калікою або принаймні безнадійним стариком, щоб лізти в той брудний "ЗіС", в той просмерділий бензином і нафтою "ковчег" і пхатися ним пісками або гикати і клацати зубами на ковбоїнах, а то й витягати з ковбоїн, та ще в таку спеку! А чи не краще пробігти ці "надцять" (вісімнадцять всього лише) кілометрів у веселому товаристві зеленими килимами лук, казковими колонадами дібров, синіми сутінками борів столітніх, голубими озерами ланів! Пройти їх босоніж по гарячій землі, приспівуючи, пританцьовуючи, закохуючись у травинки й квіти, в пташок і метеликів веселкових, у малахітових ящірок, в луни багатоголосі, в далекі-далекі сильвети козацьких могил у степу, заткані маревом, звабливі, як ніжно-фіалкові брами на шляхах, у чарівне невідоме, вічно зовуще, нове, бо незнане... Є!! Програма схвалена!! Всі йдуть пішки!.. Поскидавши черевички й черевики, попідкасувавпш штани та геть постягавши панчохи, щоб перебродити брідочки, всі йдуть пішки! Наввипередки!
Від'їзд начальства — це немов би усунення болячки, що так муляла й псувала все... Ніхто таких думок не висловлював уголос, але саме такий висновок напрошувався сам собою з того гарного, піднесеного настрою, що запанував після від'їзду різних "тузів".
Лишився серед молоді тільки один начальник — Павло Гук. Але присутність цього "начальника" цілком доречна й більше ніж виправдана, і ніхто не відчував її тягару на собі. По-перше — він милий і симпатичний юнак. По-друге — він тут не як начальник, а як полонений... Значить, як підлеглий. Авжеж! Він тут як смертельно закоханий, у ролі джури однієї дівчини... Це було й приємно, й весело, й нікому не перешкоджало, навпаки, це всім підносило гарний настрій до найвищої риски. Подумати тільки — "четвертий вождь" області в полоні в простої, безпартійної дівчини! І головне — не признається, а всі про те знають! Шильдом чи виправданням присутности Гука в цій культбригаді є наявність у ній кількох комсомольців; цього досить, щоб серед них був і їхній вождь. Проте, якби треба було перед кимсь там (скажімо, перед яким-небудь там ревізором із центру) виправдовуватися, то секретар може виправдатися дуже легко й просто: секретар скрізь на варті — він втягає молодь до комсомолу. Хто тут може щось подумати? Ніхто, звичайно, нічого не може подумати; лише веселі дівчата посміхаються, бо вони якось уміють читати правду по очах закоханих, навіть хоч би яку казенну машкару чоловік намагався на себе нацупити. Саме той факт, що Гука всі трактували як закоханого, робив з нього страшенно милого, симпатичного хлопця в очах усіх. Та й насправді Павло Гук сьогодні був надзвичайно милий і симпатичний.
Коли машина з найвищими "рибами" щезла, вірніше, коли щезли ті "риби", так і не вмовивши Павла їхати разом з ними, Павло, головний ініціатор "фізкультурного кросу босоніж", помахав рукою на прощання "ревізорові" й його "Генеральній лінії" з кепсько прихованою іронією, зареготався невідомо з якої причини, а тоді, насвистуючи арію з "ЗАПОРОЖЦЯ ЗА ДУНАЄМ": "Тепер я турок, не козак!" — сів роззуватися. Це він зробив, наслідуючи всю компанію, що на вигоні біля "гамазеїв" лаштувалася в дорогу — зв'язувала черевики й черевички докупи шнурками та чіпляла їх на паліччя. Павло виломив і собі паличку з верболозу, обстругав її, зробив таку гарну, рівненьку... Але, помітивши, що Ата не може підібрати собі зручної палички, віддав їй. Це він зробив з підкреслено театральною міною. Ата прийняла дарунок і віддячилась — схилила голівку набік і, притримуючи граційно двома пальчиками краєчок суконки, зробила кніксен , зовсім як старосвітська панночка в старосвітському водевілі.