Так?
Мабуть, мені на лиці занадто щиро виявляється здивовання, бо Шапочка зупиняється і трохи иншим тоном додає:
— Скажете, це неправда?
Я кудовчу від радости волосся, мну руками лице й, нарешті, голосно, з полекшенням сміюся.
— Ні, ця народна творчість мені рішуче подобається. Так от у чому штука! Ну, добре! Дозвольте ж мені розказати, як воно було у прозаїчній дійсности. Я не кажу, що я зробив добре, але… Ну, та судіть самі!
Шапочка слухає моє оповідання суворо, не перебиваючи, але, видно, даючи віру всьому, що я кажу.
Коли я кінчаю, вона довго, задумливо мовчить.
— Так, це трохи инакше! Але все-одно погано. Ну, годі про це! Колись иншим разом.
Потім ми довго й мирно балакаємо про инше. Шапочка не сердиться, не дратується; в її голосі чути втому й сум.
— Мені хочеться співати… — каже вона й іде в вітальню.
І цього вечора вона співає з репертуару Семена Семеновича старі народні українські пісні, подібні до серенад. Я заражаюся сумом її голосу й гарною, лагідною тугою простих, як інстинкт, мелодій. За вікном із шипучим шелестом хитаються вершечки дерев; порипує педаль під ногою Шапочки; долі на килимі перекидається кіт Мурза, лапками дряпаючи його китиці. Шапочка дивиться вгору, ніби молиться, розтуливши злегка вуста й випнувши наперед долішню щелепу, її голос мені видається сьогодні м'ягчим, матовим; перше згук був, як згук од удару ножем по металю, тепер ніж чимось обмотано.
Раптом кіт Мурза вигинає спину, задирає хвостика, вигнувши його крючком, і чудними, бічними вистрибами біжить до Шапочки. Скочивши їй на коліна, він прудко дряпається на плече й умощується там. Шапочка кінчає фразу, бурно хапає кота Мурзу і з такою жадностю й жагою цілує його, що бідна мала істотка починає жалібно нявчати.
Цього вечора я вертаюсь додому в невиразному стані туги та радости.
— — — —
— Панночка прохають вас вибачити їм; вони сьогодні трохи хворі.
Я деякий час мовчу, потім кажу:
— Панночка серйозно хвора?
— Ні, так… Голова, здається, болить.
Після того я довго блукаю вулицями. Справді нездужає, чи просто не хотіла приняти?
Сухе листя на тротуарах приємно хрущить під ногами, я стараюсь наступати на його. Вечір свіжий, чистий, у повітрі легка осіння прозорість. Зорі буйні, промінясті. Фасади будинків полисіли, і крізь поріділе листя, що літом щільно закривало їх, видно по-осінньому освітлені вікна. Нема таємних перешіптувань і тихих викриків у палісадниках, — балабайки й мандоліни замовкли.
Поперед мене йде парочка: пані в осінньому пальті та великому модному капелюсі, і панок у шинелі. З приємних і чемних рухів панка, що ступає якось боком і пошаркує ніжкою, я виводжу, що це не чоловік і жінка. Пані часом сміється грудним, стриманим сміхом, і що-разу мені вчувається в йому щось знайоме. Я наганяю їх і, йдучи позаду, намагаюся зазирнути пані в лице. Аж ось вона повертається до мене в профіль. Господи! Та це ж Олександра Михайлівна!
Це мене до того вражає, що я злякано зупиняюсь і потім помалу оддалік іду за ними. І тільки тепер як-слід пригадую собі, що я ж не балакав з Панасом Павловичем і не подзвонив їй тоді, як вона прохала мене. Згадав другого дня в суді, знов забув, а коли наткнувся якось іще раз на це, вилаявся й махнув рукою, — хай самі собі дають раду.
І от вона, очевидячки, дала собі раду. Модний капелюх, незвичний сміх, нова хода, черевики на високих підборах. Мені дуже хочеться підійти ближче й послухати їхню розмову, але боюсь, що вона озирнеться й пізнає мене.
Замісць того, я силкуюся з їхніх рухів і згуків голосів угадати їхні відносини і ступінь близькости.
Панок тримається дуже напружено, нервово й надзвичайно ввічливо. Значить, ще тільки робить перші зусилля. Йдуть помалу, — знак, що його зусилля дамі не неприємні. Часом вона сміється, — їй не нудно. Між їхніми ліктями ввесь час є деякий відступ, — він іще не відважується навіть випадково торкатись до неї. Вона в корсеті, спина не горбиться, як перше, й на клубах почувається затягнутість і твердість.
Я чую, як у мені ворушиться щось, ніби заздрість, до цього панка. І нестримно хочеться мені подивитись на Олександру Михайлівну й послухати її.
Але ж, як швидко й уміло послухалась моєї ради! Який вигляд, які манєри; яка ґрація, певність гарно одягненої жінки! От тобі й чеснота!
Вона щось упускає. Добродій, як опечений, трохи не підстрибує; потім кидається підіймати. А вона важно, царственно стоїть і милостиво приймає подану річ.
"А потім намотає на руку косу й гатить передками чобіт у живіт", — згадуються мені слова Шапочки. Шапочка має, мабуть, рацію: от-такі саме, що кидаються вниз головою, і здатні на це.
Коли ми підходимо до її дому, я зупиняюся кроків з десять од ґанку, біля якого вони стоять, і пильно стежу за кожним їхнім рухом. Мене їм не видко: я стою в тіні дерев, спершись на паркан палісадника. Але я бачу їх до пояса, а надто її, освітлену ліхтарем.
Стоять досить довго. Голоси чуються погано, обличчя Олександри Михайлівни блідою плямою рухається під капелюхом.
Тут я помічаю в палісаднику темну постать, що прокрадається попід стіною. Кущі та стовбури дерев заваджають мені роздивитись її, але я добре бачу, що постать старається підійти до парочки непомітно. Це мужчина в пальті й у м'ягкім капелюсі. Невже ще один претендент, що ревнує й піджидає її тут? Ще, чого доброго, доведеться бути свідком "потрясаючої драми"!
Таємничий невідомий зникає за кущами. Парочка, нічого не підозріваючи, стоїть собі далі, не швидко, мабуть, маючи розстатись. Мені добре відомі ці прощальні стояння, які часом тягнуться до світання. Невже й я стоятиму от-тут до ранку? Дякую красно! Автім, вони ще не в такій стадії, та й невідомий, що підкрадається, стане мені в пригоді, — йому, в кожнім разі, не вистачить терпіння стояти там за кущами до ранку.
Я закурюю й умощуюсь зручніше, як глядач у театрі на стоячих місцях. Але саме в цей мент парочка починає прощатись… Олександра Махайлівна декілька разів хитає головою й іде в дім, ще раз озирнувшись на ґанку. Панок із непокритою головою все кланяється, потім одягає свого кашкета, обома руками поправляє його на голові й веселим бадьорим кроком іде назад. У палісаднику тихо. Заснув він там, чи якого біса, цей лютий Отелло? Чи це просто злодюжка собі?
Я помалу йду назустріч франтові. Обличчя досить нахабне, з еспаньолкою й чорними вусиками. Вираз лиця такий самозадоволений і певний себе, що хочеться скинути його з тротуару. Насвистуючи й не помічаючи мене, він проходить повз мене. А я простую далі, до парадного, — мені все ж таки цікаво, що то за фіґура затаїлась там у палісаднику, і чи має вона якесь відношення до парочки?
Коли я підходжу до проходу між парканами, що веде до будинку, у хвіртці з'являється таємна постать і обережно йде до парадного. Знову несподіванка: це Панас Павлович!
Я швидко відходжу на кілька кроків назад. Він здіймає капелюха й рукавом чистить його; мабуть, у павутиння вбрався. Він робить це помалу, мляво. Потім довго стоїть біля ґанку в задумі. От виходить по східцях, немов наміряючись увійти в дім. Але зупиняється, деякий час стоїть журно й повільно сходить униз, простуючи до тротуару. В його руці, замісць револьвера, чи кінджала, парасоль. Бідний Отелло!
Я переходжу на другий бік вулиці. Иноді він стає, постукує кінчиком парасоля по паркані й про щось довго думає. Скла пенсне поблискують проти світла ліхтарів, до плеча щось прилипло, мабудь, сухий лист.
Нарешті, на розі він бере візника й їде собі.
— — — —
Хлопчата більш за все люблять той час, коли тата нема дома. Тоді вони всадовлюють мене на канапу, самі вмощуються по обидва боки й витягають із мене ріжні тюремні історії. Мами вони не бояться, хоча вона ніколи не похваляє таких розмов.
— Ай, мамуню, не прикидайся, ти сама підеш на барикади. Знаємо тебе.
Марія Пилипівна з жахом сплескує коротенькими руками й наказує "зараз же сідати за лєкції". Але до неї підбігає її мазунчик, Стьопа, і вживає свого звичайного засобу: треться щокою об її щоку, і це моментально заспокоює її.
— Недобре казати дітям про такі речі, — м'ягко пояснює вона мені.
А Шапочка грається з Мурзою й ніби нічого не чує.
Я оповідаю про гарешти, як уночі, десь у темряві, оточують дім темні постаті, що балакають пошепки; на сходах брязкотять шпори, такі зловісні, такі голосні серед глибокої тиші. Ось дзвінок, зпочатку обережний, хитрий, наївний такий. Як мертво-тихо тоді в помешканню, як широко дивляться очі зблідлих облич.
Хлопці, затаївши дух, дивляться мені в рот поширеними очима. Шапочка тихенько одним пальцем лоскоче Мурзу за вухом, щоб лежав непорушно й не перешкаджав слухати. Марія Пилипівна, напнувши на якусь округлу штуку, подібну до сита, сіру матерію, вишиває великою голкою подушку на канапу. Я потрохи сам захоплююсь і оповідаю вже без припрохувань.
Стьопа слухає з палаючими щоками й машинально шопоче: "Ой, прокляті!" Або схоплюється і, ставши в войовничу позу, грозиться комусь кулаком. Товстенький, з повними, як у дівчини, грудьми й жіночим станом, він трохи смішний. Михалко прискає від сміху, дивлячись на його. Михалко ставиться инакше: насамперед він думає, чи не можна б утекти, обдурити, підвезти "їм" москаля. І тільки, як нічого вдіяти не можна, прижмурюється, замовкає і щось про себе думає.
— Якове Василевичу! А ви й тепер займаєтесь революцією? — питається Стьопа й ніяковіє.
Михалко поважно й непохвально зупиняє його:
— Дурне й неконспіративне питання, Стьопо!
Але я бачу, що Шапочка чекає на мою відповідь і кажу:
— Ні, Стьопо, я стомився бути нічним метеликом.
— Через що "метеликом"?
— Через те, Степунчику, що революціонери подібні до нічних метеликів. Бачили ви, як часом улітку ввечері вперто лізе до світла лямпи якийнебудь метелик? Його піймають і кинуть у темноту. Трошки згодом він знову летить. Знову піймають, і ще далі шпурнуть. Він спочине, збере останні сили і, хоч дуже таки помнятий брутальною рукою, знову летить. Бува, що його, нарешті, просто пристукнуть держальцем ножа або схоплять, зломлять крильця й так шпурнуть у темряву, що він уже не може прилетіти. От так, Степунче, й революціонери. Багато їх із помнятими, поломаними крильцями лежить десь у темноті й безсило прагне до світла.
Я усміхаюсь, а Стьопа серйозно дивиться на мої плечі, ніби сподіваючись побачити мої поломані крила.
— А вас багато раз… шпурляли? — питає Михалко.
— Та, в кожнім разі, буде з мене.
— А ви тікали колинебудь?
— Ой, розкажіть, як ви тікали! — хапає мене за руку Стьопа.
Я розказую про втікання, потім про темні карцери, про голодівки, нарешті, про "веселого дядю Матвія".