Дівчина не відповіла… Вона не простила йому тієї зустрічі.
— Платоне! — гукнула Степка.— Хоч би слово сказав. Іди сюди! Маю повні кишені цукерків. Чи не вкусиш? — голосно розсміялась.
Гайворон підійшов:
— У мене зуби міцні.
— Бери! — Степка відтягнула кишеню.— Всі забирай, мені не шкода.
Платон узяв цукерку і довго не міг очистити її від сріблястого папірця. Дівчина це зробила швидше: — На… Як тобі їздилось?
— Куди?
— У Вінницю,— одвернулась від Кутня, наче його й не було тут.
— Добре.
— Я дуже рада.— Гайворон помітив у її очах докір.— Пробач, що затримала тебе.
Степка потягнула за руку Дмитра, і вони побігли з гори, сміючись.
Платон ще довго-довго чув її сміх…
17.
Михей Кожухар віддав газети Горобцеві і примостився біля столу покурити та перекинутись словом-другим з Леонтієм Гнатовичем. Хто-хто, а Горобець знає багато, як попадеш до нього під настрій, то наслухаєшся. А щоб у Горобця настрій був хороший, треба похвалити його Христю, а потім запитати щось з політики, знавцем якої він був великий, бо читав усі газети, що надходили до Сосонки.Михей так і зробив:
— Бачив оце я вчора твою Христю. Така молодиця стала! Личко біле, брови чорні, іде — аж земля під нею похитується. За добрим чоловіком і жінка молодіє…
Леонтій Гнатович посміхнувся, але змовчав, клацав собі на рахівниці. Тоді Михей зробив другий захід:
— А як ти гадаєш, Леонтію, куди повернеться діло з Чомбою? Я вже сам думав, думав,— Михей говорить так, ніби доля Конго для нього найважливіша за все, — і, видно, без тебе не розберусь.
Леонтій Гнатович відсунув рахівницю, всілякі папірці й тоном радіокоментатора почав:
— Проблема цієї країни, яку роздирають не тільки внутрішні протиріччя, а й міжнародні сили реакції, дуже складна. Останні відомості, що надходять з Конго, яскраво свідчать про те, як далеко зайшли у своїх маячних планах агресивні кола деяких імперіалістичних країн… Навіть така газета, як "Нью-Йорк таймс", що не відзначається особливими симпатіями до визвольного руху, писала…
Михея Кожухаря зараз більше за все цікавило, чи є гроші на рахунку колгоспу і чого їздив учора Коляда в район, але він уважно слухав, бо перебити зараз Горобця — значить втратити всі шанси дізнатися про новини.
Горобець, назвавши добрих два десятки прізвищ, правильно вимовити які для Михея майже неможливо, робить глибокодумний висновок:
— Майбутнє покаже, до чого приведе жонглерська політика деяких заморських дипломатів. Але не можна забувати уроків історії…
— Спасибі,— дякує Михей,— тепер зрозуміло, а то як в тумані ходжу. Мудрий ти чоловік, Леонтію. Тобі б у дипломати… А доводиться сидіти над цими рахунками. Чи є хоч у нас що рахувати?
— Нічим похвалитися, Михею. Картина фінансова залишається сумною…
— І дояркам не виплатите на трудодні?
— На жаль, ні.
— А Коляда ж обіцяв?
— Переживаємо труднощі… Насіння кукурудзи треба купляти, мінеральні добрива.
— А я думав, що вчора Коляда у районі домовиться, аби нам грошей підкинули, — іде в глибоку розвідку Михей.
— Та він там і рота не розкрив. Викликали на затвердження планів сівби…
Михей підсувається ближче:
— Так, так… Затвердили?
— Те, що ми тут на правлінні написали,— перекреслили… Бунчук зачитав, що скільки кожен колгосп мусить засіяти і який зібрати врожай. Так що ми маємо зараз триста вісімдесят гектарів королеви та гороху до погибелі. А ячменю — двадцять, а гречку хоч на задниці сій… Така ситуація…
— Майбутнє покаже, до чого доведе…
Михей не доказав, бо в контору ввійшов Коляда.
— Зайди-но, агітаторе, до мене,— покликав Кожухаря.
Голова сідає в крісло і виймає зі столу свою дорогоцінну папку:
— Ти знаєш, що тут лежить?
— Знаю. Почини і карточки… Ви ж усім на зборах показували.
— То я для тебя авторитет чи я для тебе затичка? — ставить питання руба Семен Федорович..
— Яка ж ви затичка, Семене Федоровичу, коли ви у нас другий чоловік на селі?
— Чому другий? — не розуміє Коляда.
— Бо по закону первий — Підігрітий, він голова сільради, а ви…
— Ти мені демократію не розводь! Ти розкажи, що про мене людям говориш!
— Та що я, записую?
— То я нагадаю тобі. Говорив, що з мене такий голова, як…— Коляда поглянув на двері і пошепки: — Як з собачого хвоста сито… Говорив?
— Не знаю, не знаю…
— А на фермі сказав, що я сам себе люблю і то раз на семирічку?
— Та любов — це таке діло, що…
— Почекай, почекай. А на голову ж ти кого намітив? Гайворона? Це тобі що, в кузні таку програму виклепали? Знаю, знаю, звідки це йде! Яке ж ти маєш право ляпати язиком і підривати колгоспний лад? За це по голові не погладять, а… Хто стоїть за твоїми плечима? Хто?
Михей оглянувся:
— Нікого нема.
— Ти з себе дурника не корч! — махає пальцем Коляда.— Я все знаю. Як ви у Снопа збираєтесь і кістки мої перемиваєте! То передай своїм дружкам-приятелям, що комар — і той злість має. Я давно розкусив вашу антипартійну групу…
Кожухар стоїть на своїх довгих зігнутих ногах і не може стримати посмішки:
— Чого ви мені політику пришиваєте, товаришу голова колгоспу? Чого ви нас хочете збити в якусь групу? Невже думаєте, що на все наше село тільки ви з Макаром Підігрітим праведники? Так, це я говорив, що з вас такий голова, як… Я. І вибачаюсь перед вами і перед людьми, що голосував за вас на зборах. А чому голосував? Жінці не сказав, а вам скажу. Тому, що боявся… Сидить у мені такий маленький боягуз — Михей — і нашіптує: туди не лізь, того не говори, сиди та мовчи, то й проживеш спокійно. І цього чоловічка ви самі виростили… А тепер я не хочу, щоб він узяв верх. Бо тоді я людям в очі не зможу дивитись. І ви мене не лякайте!
Коляда не чекав такої розмови і вирішив закінчити її мирно:
— Я розумію, Михею Іларіоновичу, що святих людей нема. І я інколи той… перегну… Але вам зла не зичу. Роботу вам дав чисту, ходите собі, а грошики йдуть, хе-хе. А те, що ви там десь сказали,— забудемо. Буває…
— А я ніякої роботи не боюсь,— сказав Кожухар.— І мені благодійників не треба. Забирайте цю торбу і шукайте когось іншого.— Поклав свою поштарську сумку на стіл і вийшов…
"Знову поспішив,— лає себе Коляда.— Піде ж зараз Кожухар по всьому селі роздзвонить. Але й мовчати далі не можна. То Макар Підігрітий почав підкопуватись, а тепер з іншого боку напасть. Гайворон голову піднімає. Понаприймали отих молокососів у партію. Тепер всюди свої носи сунуть, звітуй перед ними, демократію розвели. І Мостовий за ними руку тягне. Приїжджає і ночує у Гайворона. Та все більше по суботах, коли Галина вдома… Нас не проведеш!"
— Горобець! — гукає Коляда.
— Слухаю,— входить Леонтій Гнатович.
— Передай оцю торбу Іванові Лісняку,— буде листоношею. Скажеш, що така вказівка є…
— Добре,— забирає сумку Горобець.
— Обіцяв сьогодні Бунчук приїхати. Щоб порядок був, дивись мені. Тепер сходи до Мазура і попроси в нього журналів. Скажеш, що я переглянути хочу.
— Які журнали, Семене Федоровичу?
— Політичні візьми… Скільки є — всі й забери, потім верну. Я вдома буду.
Коляда радий, що приїде Бунчук, треба йому все розказати — і про Снопа, і про Гайворона, і про Мостового. Ні, Мостового не зачіпатиме. Хай він переходить на інші руки. Добре буде, якщо Бунчук перекусити зайде. Ніколи так щиро не поговориш, як за чаркою…
У хаті смажиться, вариться, печеться. Фросина зранку і не присіла. Такий же гість буде! І не поведе його Семен, як завжди, до Маланки, а додому запросить. За всі ці роки жоден гість не сидів у них за столом. Фросина знає чому… Не хоче Семен чужим людям показувати дружину, соромиться. І вона терпить цю зневагу. Ще коли молодшою були — місяцями очікувала його скупої ласки, а тепер… Хотіла у долі вкрасти хоч трохи щастя і не зуміла. Добре, що останнім часом розмовляти почав, а то ж і словечка не ночуєш від нього. І на ймення не назвав ніколи…
Входить Коляда, ставить у мисник пляшки.
— Як у тебе?
— Та наготувала всього, Семене… Він один буде чи ще хтось?
— Не твоє діло. Стола накриєш у тій кімнаті. Поставиш усе, і щоб я тебе не бачив.
— А як подати що?
— Тоді покличу… На очі не лізь.
— Та я ж хазяйка якась, і мені людей приятно за своїм столом побачити.
— Ти слухай, що я тобі сказав!
— Добре, Семене.
Горобець вніс півмішка журналів і висипав на лаву:
— Ледве допер.
Коляда вибрав десятків зо два і розклав на видному місці.
— А решту занеси до мого кабінету і на шафу поклади.
— Все зрозуміло, Семене Федоровичу.
— Як тільки Бунчук з'явиться, то одним духом біжи до мене. А Підігрітому скажи, щоб актив у сільраді сидів напохваті. Гайворона і Снопа хай не кличе… А Кожухаря не підпускайте й близько.
— Принеси подушку,— сказав Коляда Фросині, коли Горобець пішов.— Якщо засну, то через годину розбуди.
— Натомився ти на тому райкомі,— тамувала в собі лють Фросина,— до ранку засідали…
— Засідали, а тобі що?
— Знаю, де ти засідав, он ще пір'я з Маланчиних подушок в голові стирчить.
— Іди, відьмо, з, моїх очей!
— Але ж ходиш до Маланки, ходиш?! То ледве ноги волочив, а це до молодиць його потягло. Бугай общественний.
— Замовкни, ти!
— Виженуть тебе, недолюдка.
— Хто, хто мене вижене?! — затремтів Коляда.
— Люди виженуть. Усе тобі пригадають! Тихий та смирний!
Коляда кинувся до Фросини з кулаками, але не вдарив, тільки трусив ними над головою:
— А хто мене зробив таким?! Хто?! Я проклинаю той день, коли побачив тебе! Пропало моє життя… Я зненавидів тебе, себе і білий світ… Геть, проклята, від мене!
Коляда впав на ліжко і забився в істериці, до крові покусав губи, шматував на собі сорочку і стогнав.
Фросина вийшла з хати. Бачила вона вже не раз оці коники. Зараз він стихне, переодягне сорочку і ходитиме, як тінь, смирний та нещасний.
Так воно й було. Коляда встав з ліжка, надягнув іншу сорочку і, маленький, згорблений, ніби постарів за ці кілька хвилин, ходив по кімнаті, шукаючи бритву, щоб поголитись. Він ненавидів себе, що не був ніколи рішучим, що боявся порушити тиху течію оцього проклятого свого життя. Інколи думав про те, щоб кинути все: колгосп, Фросину, хату — і поїхати кудись на цілину, на шахти, бути вільним, сміливим та гордим. Потім народжувався інший план: він прийде в райком і скаже, що залишає Фросину, бо не може так далі жити.