Парамон пішов йому назустріч.
Вершником виявилася дівчина – молода і вродлива, з-під біленької хустини струмилися довгі коси. Обличчя її від спеки й пилюки було якогось неприродного брунатного кольору, губи потріскані. Кінь теж ледве волочив ноги, здавалося, що й маленьке саморобне сідельце було для нього важким тягарем.
– У вас є... вода? – прошепотіла дівчина, – Ми вже... цілий день без води... Є у вас вода?
– Є! Є! – вигукнув Парамон, мабуть, для того, щоб це надало дівчині сили. – Он там.
Парамон умовляв, щоб дівчина сіла на коня, бо тяжко їй іти, але вона відмовилася. Парамон підтримував її, весь час повторюючи:
– Вже скоро, скоро, потерпи...
До колодязя було далеко, і Парамон вирішив привести дівчину на розсаднику Марини завжди в запасі є кілька відер води.
– Марино-о! – гукнув Парамон, підходячи до розсадника.
Марина вибігла з фанерної будки, де зберігалися сапи та лопати, із цікавістю розглядала дівчину.
– Води, Марино, принеси!
Марина метнулася до будки, зняла товсті очеретяні миті і, якими була прикрита бочка з водою, і зачерпнула повне горнятко, подала дівчині.
– Коневі дайте, будь ласка, – перш ніж випити, сказала дівчина.
Марина принесла повне відро води, але Парамон відлив половину в бочку і лиш тоді дав коневі:
– Не можна зразу, бо запариться, – пояснив Парамон.
Дівчина і кінь пили довго.
– Звідки ж ти? – запитала Марина, ведучи дівчину під. навіс – у холодок.
– З Дніпра, – відповіла дівчина, – з Кам'янки я...
– Далеко заїхала, – сказав Парамон. – Заблукала в степу?
– Заблукала, – хитнула головою і раптом повернулися до Парамона. – А я вас бачила колись... Ви торф на пристані вантажили...
– Було, – пригадав Парамон і пояснив Марині: – Це ми з Іваном і Мартою їздили... Ну, тоді, коли в генерала вечеряли...
– А хто ж ти така? – запитала Марина.
– Яринкою звуть... Яринка Поливана... Я до Івана приїхала...
– До Івана Трифоновича? – почала догадуватися Марина. – А його в райком викликали... Він мені колись говорив про тебе... Стоїмо, а ти ж голодна, Яринко, ходімо до мене, а ти, Парамоне, коня нагодуй.
Зустрічні з цікавістю поглядали на Ярину, бо не так часто появлялися на Овечому нові люди. Марина й на хвилину не вмовкала, все розказувала:
Оце контора лісгоспу, там почали їдальню будувати, а то – майстерні...
– А де Іван живе? – спитала Яринка. – Я б хотіла побачити...
– Живу цьому будинку, – показала Марина, – а зараз перебрався.
– Куди?
– До Марти. Зайдемо? – Марина повернула до хати Заклунних.
– Ні.
Марта побачила у вікно, що під хатою стоїть Марина із якоюсь дівчиною, й вибігла на ганок.
– Здрастуй, – сказала нарочито голосно. – Заходь! Не бійся.
– Дякую, – розгубилася Яринка. – Я не боюся.
– В гості приїхала? – скривилися Мартині уста.
– В гості! – відказала Ярина і взяла під руку Марину. – Ходімо.
З цієї розмови Марина зрозуміла, що це вже була не перша їхня зустріч...
У хаті Марини Гомон було чисто й прохолодно. Крізь зачинені віконниці пробивалися смужки світла, розграфивши долівку на якісь несподівані геометричні фігури. За столом сиділа дівчина, схиливши голову над саморобним зшитком.
– Це моя старшенька, Ганнуся, – відрекомендувала Марина дочку.
Ганнуся швидко сховала зшиток, встала і вклонилася Яринці.
– Уже п'ятнадцять буде восени, – похвалилася мати. – Ти нагодувала Юрасика, дочко?
– Нагодувала.
– Може, й нас почастуєш, хазяйко? – ніжно подивилася на дочку Марина.
– Зараз, мамо. Яєчню приготую. – Ганнуся вибігла з хати.
– Красива у вас дочка, – сказала Яринка. – На вас дуже схожа...
– Трохи схожа... Якби не діти, то не знаю, як би й жила... Двоє у мене... від двох чоловіків... Вона – Андрієва... Фінську пройшов, а з німецької не вернувся... А Юрасик, – зітхнула Марина, – то вже мій гріх... Полонений жив у мене... Берик Джусуєв... Казах... Славний був... чистий і гордий...
– А він де? – обережно спитала Ярина.
– І він... там... Не прийшов з війни...
Увійшла Ганнуся, поставила яєчню з салом, бринзу та зелену цибулю.
– Прошу, – звернулася до Ярини. – Можна мені, мамо, піти в степ?
– Іди, тільки ж не барися. – Коли дочка вийшла, додала: – Якась вона в мене чудна...
– Та що ви говорите, Марино! Такі очі розумні...
– Замріяна дуже, – промовила Марина, пригощаючи гостю. – Оце в степ пішла, щоб побачити марево... Щодня в спеку йде, повертається і: мамо, каже, бачила сьогодні кораблі... і дрімучі ліси над морем...
– Не кожен зугарний побачити в цій пустелі кораблі, Марино, – сказала Яринка. – Може, тільки поет...
– А то сидить, – розповідала далі Марина, – і щось пише в зшитку. Прочитаю – і не розумію про що... То вітряки їй сняться, то пише про Бранку... Ось покажу тобі.
– Не треба, Марино, – відмовилася Яринка. – То ж її все, душа... Не треба.
Разом прибрали зі столу, помили посуд, і Марина вклала гостю спочивати, хоч та й відмовлялася. Послали Марина чисте простирадло на високому полу, другим прикрила Яринку, а сама сіла на стільчику.
– Наче тебе вік знаю, Яринко, – промовила розчулено. – Приїзди вже до... нас. Тяжко йому самому... Нічого страшнішого нема за самотність...
– Я знаю.
– Ой, не знаєш, Яринко, – скрушно похитала головою. – Найстрашніша самотність буває після розлуки з коханим, коли він був, був, а потім його не стало. Я пережила такі дві розлуки...
– А я думала, що можна любити тільки раз у житті, ті справжньому любити, – проникалася Яринка Марининим горем.
– Може, й так, – не одразу відповіла Марина. – А я полюбила двічі... Добре, що у нас на хуторі людей мало – не осудили...
– Я ледве не вийшла заміж за одного, – призналася Яринка. – Люблю Івана, а було б... І зараз по п'ятах за мною ходить Данило. Це його так звати... Кілька днів тому перестрів біля Дніпра і каже: не вийдеш за мене – вб'ю. Отакий скажений... То я попросила в діда коня і – сюди... Вернуся і скажу, що... вже Іванова я...
Всім скажу, що дружиною його стала...
– Хочеш цим врятуватися від Данила? – посміхнулася Марина.
– Щоб не приставав.
– Якщо любить тебе, то ні на що не подивиться, Яринко...
– Хоч би Іван швидше повернувся, бо в мене екзамени через два дні, треба в школі бути.
– Діждешся, – заспокоїла Марина.
– А чого його викликали?
– На бюро... Комісія до нас приїздила, перевіряли, бо таке написано на Івана... Наче він проти науки пішов. І... зривщик постанови... А ми ж працювали як прокляті ... Кожне деревце, може, потом нашим зрошене і... кров'ю... От підемо, побачиш наші лісочки.
– Давайте зараз! – схопилася з полу Яринка. – Ні, ні, зараз підемо, я хочу побачити!
* * *
Максим з батьком поралися біля розпашника – ставили нову полегшену раму з кутового заліза, – так порадив професор Вигдаров. Дуже він хвалив Карагача за цей розпашник, при людях дякував, і тепер Матвій готовий був зробити все, аби лиш довести, на що він здатний. Проходячи повз них, Яринка привіталася.
– О-о, – протягнув Максим, – це ти?
– Я.
– Впізнав тебе, – подав руку Максим.
Марина познайомила її з Карагачем і пояснила:
– Хочу Яринці наш ліс показати.
– Можна з вами? – вихопився Максим і поглянув на батька.
– Я буду рада, – сказала Яринка, і Матвій хитнув головою, мовляв, іди.
– Забіжу на розсадник та й прийду до вас, – пообіцяла Марина.
Жовте сонце неохоче котилося в піски, довшали тіні сосонок. Яринка й Максим обережно йшли по міжряддях.
– Дивись, дивись, – захоплено говорив Максим, – оце за рік так виросли, а були маленькі-маленькі... Цю ділянку ми садили...
– Хто?
– Я й Марта...
– Видно, в неї легка рука, – промовила Яринка.
– Легка...
– І біля її хати дві ялинки ростуть. Красиві, – пригадала Яринка.
– То Іван Трифонович їй подарував на день народження, коли приїхав на Овечий, з собою привіз. – Яринка раптом зупинилася, і він пошкодував, що сказав про це.
– Подарував? – перепитала вона.
– Ми з ним посадили, – відповів, наче хотів перебрати й на себе його провину.
– Більше нічого їй не дарував? – Яринка пильно глянула на Максима. – Ти мені про все скажи.
– Я не знаю, – Максим знизав плечима, але відчув, що розповість їй про все, що було, що передумав, що знав і чув і що сам, може, вигадав, коли охоплювала його ревність.
– Він любить її? – шукала собі спільника Яринка.
– Вона закохана в нього, – це вже свій біль викладав перед дівчиною Максим.
Потім довго йшли мовчки до піщаного кургану, думаючи кожен про себе.
– Якщо ти любиш його, то залишайся тут, – рятував своє кохання Максим, – бо забере вона Запорожного.
– Ти її теж любиш, Максиме?
– Що з того? Що я для неї? – повернувся до Яринки, мовляв, поглянь, який я нікчемний, довготелесий, хіба вона може покохати такого. Він уявив себе поруч з Іваном чи Сергієм Кортуновим, який з'явився оце зараз тут перед ним в офіцерській формі із золотими погонами, і сказав: – Я ніщо для неї.
– Не можна себе принижувати, – відповіла йому на це Яринка, – і любов свою треба завойовувати, розумієш?
– Ні.
– Боротися за неї, – це вже говорила для себе.
– Я не знаю, як боротися за любов, – зітхнув Максим. Як?
– Я теж не знаю, – призналася Ярина.
На кургані стояла Ганнуся, вся її постать подалася вперед,, ніби вона мала от-от злетіти. Руки її були щільно притиснуті до стегон, голова високо піднята. Вітер її путався в її густому волоссі і шматував коротеньку сукеньку. Ганнуся вже довго стояла тут, але кораблі не з'являлися, і моря не було. Дивно, бо вчора припливали до кургану кораблі з вітрилами... І, якби вона постояла ще трохи, то могла б навіть зійти на палубу голубого корабля, але треба було йти додому, і пароплав щез у степу...
Максим з Яринкою вийшли на курган, але Ганнуся не чула їхніх кроків. Тоді Максим підійшов і затулив їй руками очі. Дівчина здригнулася, але не вирвалася, не крикнула: було приємно, що чиїсь добрі, шорсткі, холоднуваті долоні лежали на повіках.
– Хто, хто, вгадай! – розсміялася Яринка.
– Максим, – сказала Ганнуся.
– Як ти впізнала? – здивувався Максим.
– Я знала, що ти прийдеш, – промовила Ганнуся.
– Чаклунка! – трохи розгубився Максим. – Звідки ж ти знала?
– Я хотіла, щоб ти прийшов і побачив кораблі.
– Які кораблі? – спитала Яринка.
– Великі...
– Вигадуєш? – мов зачарований дивився на Ганнусю Максим.
– Ні, я бачу.