Треба робити те, що вмію, чому вчилася, що люблю. Хочу допомагати людям, їх лікувати. Чула, що в Довгому Мосту є лікарня, піду туди шукати роботу.
-4-
З Піщанки до Довгого Мосту було 110 кілометрів. Самій подорожувати тайгою якось страшнувато. Запропонувала Борису піти разом, та він відмовився, порадив і мені дочекатися тепла. Але я не могла чекати. Мені треба було швидше влаштовуватися, щоб допомагати мамі й татові.
Як я тут не старалася, нічого не виходило. Ніби і бригадир пішов мені назустріч, дав легшу роботу: очистити від снігу сарай, в якому лише дах, а стін немає (в ньому влітку стоять бочки з живицею). Я зраділа, взялася за роботу. Лопата широка, зручна, сніг злежалий, глибокий. Різала його шарами, відкидала. Спочатку було легко, розпашіла, роздягнулася. Потім втомилася, а відпочивати холодно, сидіти на снігу теж довго не можна. Три дні працювала, старалася з усіх сил. На кінець третього дня залишилося зовсім мало, завтра до обіду мала б закінчити, може яку копійку заробила б.
А вночі розгулявся вітер. Зашуміла тайга, закружляла віхола. Засипало всі протоптані стежки, всі дороги. А як же моя робота? Сарай же без стін! Прибігла, подивилась – знову снігу повно, ніби я його і не розчищала.
Бригадир мовив з єхидною посмішкою:
– Чому ж раніше не подумала, що так буде?
– Так ви знали?!
– Знав, просто хотів тебе провчити, щоб не задирала носа. Іди заміж, поки кличуть, а то і так візьмуть.
За свою роботу грошей я не отримала, бо виявилося, що відпрацьовувала попередній аванс – 25 карбованців.
"Так я навіть себе не прогодую, не те, що батьків", – думала я і остаточно вирішила перебратися в Довгий Міст. Іти туди треба було відразу після відмітки коменданта, який з'являвся кожні десять днів. Якщо когось з нас, поселенців, не буде на місці, кара – 25 років спецтаборів.
Пішки, сама, 110 кілометрів незнайомою дорогою, по тайзі, у невідоме… Та іншого виходу не бачила. Сховала у кишеню записку до тамтешнього зубного лікаря (теж колишнього в'язня) і десять грудочок цукру, довідалася, що дорога одна – від села до села, і пішла. Годинника, а тим паче компаса, у мене не було. Лише стежка, місцями засипана снігом. Бувало провалювалася по коліна, потім шукала ногами твердіший сніг – значить знову на правильному шляху. Йти було не важко. Світило сонце, блищав сніг, пощипував мороз. Скільки градусів не знала, але сильніший, ніж у "В'ятлазі". Вирішила кожні десять кілометрів з'їдати грудочку цукру. Хліба не взяла, та він і замерз би – не вгризеш.
Щоб веселіше було йти і швидше минав час, читала вголос вірші. Намагалася згадувати лише бадьорі, героїчні. Стежку на кілометри ніхто не розмітив, тому скільки пройшла, котра година і чи йду в потрібному напрямку, я не знала.
Перше село, до якого повинна була дійти ще до темноти – Покотєєво. Від Піщанки щось близько 35-ти кілометрів – точно ніхто не знав, бо місцеві цією дорогою ходили дуже рідко. Їхній райцентр знаходився в Іркутській області. Коли ж смоктати наступну грудочку цукру, як відрахувати десять кілометрів? Йшла, роздумувала. В тайзі було тихо-тихо. Почало смеркатися. Трохи прискорила ходу – не застала б мене ніч у дорозі. Вже добре стемніло, коли нарешті побачила село. Пройшла вулицею, яка, здавалось, тут була всього одна. У вікнах темно. В яку хату постукати, куди попроситися заночувати? Побачила, що в одній світиться. Підбігла – вивіска: "Медпункт села Покотєєво". Те, що мені треба. Сторож-дідусь із цікавістю вислухав мене і дозволив переночувати на тапчані у кабінеті. Сам же з радістю пішов на ніч додому.
Вранці, ледь почало світати, з'явився. Приніс три варені картоплі і шматочок хліба. Поки снідала, повчав. Розповів, що по дорозі до Довгого Мосту села більше немає. Так за 34-36 кілометрів є заїмка (там постоялий двір), там всі перехожі завжди ночують. А від заїмки вже до Довгого Мосту рукою подати. Кілометрів щось біля 40, за один день мала дістатись.
Подякувала дідові за сніданок, віддала п'ять грудочок цукру, обійдуся – поснідала ж. Розчулився дід – очевидно, любив чай вприкуску.
Вже далеко за селом розвиднілося. Знову настав сонячний морозний день. Іти було веселіше – не голодна, іду правильно, все буде добре. Йшла трохи швидше, ніж вчора, знову читала вірші. Гадала, хто мене міг чути, які звірі, птахи жили в тайзі.
Пройшла більше половини дороги, сонце вже було низько, коли раптом мені назустріч прямо на стежку вибіг собака. Я зраділа – значить зараз побачу людей, може дізнаюся, скільки ще до заїмки і котра година.
Підійшла ближче. Собака зупинився, сів на задні лапи, підняв вгору морду, понюхав повітря. У мене чомусь пішов мороз по спині, встало дибки волосся, і в горлі застрягло слово "Сірко", яким хотіла назвати собаку. Стояли один проти одного, роздивлялися.
Очі якісь не такі, як у собак. Дикі очі. І навколо тиша. Вуха ніби позакладало. Ніяких людей, які б йшли або їхали з собакою не було. Та це ж вовк, здогадалась я і скам'яніла від жаху. Що, що робити?
Машинально скинула рукавичку з руки, в якій була затиснута грудочка цукру. Кинула нею у вовка, влучила просто в ніс. Звір мотнув головою, піднявся на лапи, спокійно звернув зі стежки і зник за деревами.
Я постояла ще кілька хвилин у трансі, а потім зірвалась бігти. Бігла і бігла. Кілька разів падала, піднімалася і знову бігла. Дихалось важко, серце калатало в грудях, піт заливав очі.
Нарешті заїмка: край стежки велика рублена хата без огорожі, за нею ще якась будівля й сарай. Маленький ґанок зі східцями я перелетіла за мить. Рвучко, без стуку розчинила двері і впала на широку лаву. Зірвала шапку, пальто – жарко!
Вийшов старий дід з довгою білою бородою і люлькою в зубах. Здивовано оглянув мене.
– Тю, дурна! Чого бігла так? Хто гнався за тобою?
Нарешті опам'яталася і подумала: справді ж дурна. Чого було так бігти? Якби вирішив з'їсти, хіба б це допомогло? Хіба від вовка втечеш? Та страх, мабуть, відібрав розум.
Коли розповіла про вовка, дід не дуже повірив – із сумнівом похитав головою. Хоча й признав, що собаки без людей по тайзі не бігають.
І тут я згадала гумореску Степана Руданського:
– Чого, брате, так збілів? Що з тобою сталося?
– Ох, за мною через став аж сто вовків гналося!
– Бог з тобою... Сто вовків!.. Все б село почуло.
– Та вірно, пак і не сто, але десять було!
– Так і десять не було! Знать один усього.
– А як один? Аби вовк! Страшно і одного...
– А може, то і не вовк?
– А що ж то ходило? Таке сиве та мале, а хвостик мов шило.
Згадала, розсміялася – і страху як не було.
Роздивилася навколо. Посеред хати стояла велика залізна грубка. На ній кипів величезний, мабуть з відро, мідний чайник – прийшов з морозу і пий, поки зігрієшся. Та мені було жарко, грітися не треба. Біля столу – лави, а під стінами на ялинових гілках укладена солома – спальні місця. Ось і всі зручності в цьому "готелі".
Дуже хотілося пити, тільки не окропу, а холодної води. Дід здогадався, приніс із сіней кухоль, в якому плавали крижинки льоду і заморожені брусниці. Пила і не могла напитися, покусувала зубами ягідки. Як приємно та смачно! Розляглася на соломі, почала дрімати.
Розбудили мене сердиті голоси на ґанку. З клубами морозу ввалились до хати чоловік і двоє хлопчиків – замерзлі, діти перелякані й заплакані. Дід сварив мужика, що загнав коня – тварина вся в милі. Чоловік пояснював, що кінь почув, а вони побачили між деревами вовка. І коня вже не могли втримати – летів, мов стріла, самі ледве не повипадали з саней. Розповів, що в сусідньому селі вовки загризли теля.
– Значить той вовк був ситий, тому тебе не зачепив, – зробив висновок дід. – Мабуть, безгрішна ти, от Бог тебе і зберіг.
А мені було шкода телятка, яке врятувало моє життя.
Вранці дід насилу добудився мене. Було ще зовсім темно і так хотілося спати. Снилося, що я в Києві з Юрком і Валею їм морозиво.
– Вставай, вставай. Хлопці їдуть трохи з тобою по дорозі, підвезуть так кілометрів зо 20-25, тоді потрапиш в Довгий Міст ще до темноти.
Напоїли гарячим чаєм, пригостили хлібом і навіть двома тоненькими шматочками сала. На санях закутали разом з дітьми у кожух. А дід перехрестив мене услід.
-5-
В Довгий Міст потрапила ще вдень. Стежка вела прямо до лікарні, яка стояла під самою тайгою, на узвишші неподалік села. Шість симпатичних дерев'яних будиночків з різьбленими, наче мереживо, великими вікнами і ґанками. Знайшла у поліклініці стоматолога, та мене чекала невдача – головний лікар був у відрядженні в Красноярську. Що ж робити? Стоматолог Леонід, невисокий і нічим не примітний чоловік років під 50, запропонував перечекати день, переночувати у нього, а там і головний лікар повинен був повернутися. Леонід розповів, що живе у хазяйки у відгородженому кутку, що відбув десять років у "Дубрівлазі". Дочекалася кінця робочого дня і прийшла з ним до хати. Бабка на моє прохання переночувати кивнула головою. Поставила в піч варитись картоплю. У відгородженому кутку з меблів були невеликий столик, два табурети і тапчан.
Повечеряли гарячою картоплею з сіллю. Якраз хотіла запитати у бабки, де мені лягти, коли Леонід вказав на своє ліжко:
– Роздягайся, лягай.
– А ви ж де?
– Як де? Помістимося вдвох.
Я здивовано поглянула на Леоніда.
– Ти що, в зоні не була, з неба звалилася?!
Я заніміла: як пояснити, що не така?
– Сказав лягай! – крикнув зовсім сердито. – Досить корчити з себе недоторкану!
Я опам'яталася, підскочила до бабки, вона якраз лізла на піч.
– Бабусю, бабусю, можна мені з вами на печі переночувати, я замерзла дуже?
Бабка вилізла на піч, мовчала. Я швидко скинула валянки, пальто. Влізла за нею, посунула трохи бабку, яка, очевидно, не дуже хотіла мене пускати, та я не церемонилась. Вдвох таки було тісно і жарко. Від бабки і лахів, що лежали на печі, йшов спертий запах, тхнуло сечею. Та іншого виходу у мене не було.
Не могла спати, звішувала голову з печі, щоб хоч трохи подихати свіжим повітрям. Коли почула Леонідів храп з руладами, обережно злізла з печі, одягнула валянки і пальто з шапкою. Тихенько відчинила клямку і вискочила з хати.
Село спало, жодного вогника. Та було видко – білий сніг і повний місяць.