Стиснувши уста, вона дивилась уперед, на Боричів узвіз, де посувалось воїнство князя Володимира.
Ніхто з численного натовпу, що стояв тут, на Горі, не знав цієї жінки, ніхто не міг знати її й у дружині князя Володимира, а тим більше він сам, проте сполошені очі жінки, тривожний вираз обличчя, весь вигляд свідчив, що вона дуже неспокійна, ніби чогось боїться.
І жінка справді непокоїлась, боялась, що хтось її пізнає, бо вона була колись ключницею княгині Ольги, таємною любов'ю покійного князя Святослава, матір'ю князя Володимира, що нині переможно вступав до города Києва.
Малуша не бачила свого сина багато літ, втім, скільки дивилась вона на нього й до цього! Кілька щасливих місяців у Будутині, де народила й сама кормила сина, одна коротка годинка, коли не витримала, босими ногами прийшла з-над Росі до Києва, щоб здалеку попрощатись із сином, бодай подивитись на нього.
Якби хто знав у Києві, скільки й якими гарячими словами молилась Малуша за сина свого Володимира-князя, скільки разів виходила на кручу над Дніпром, де колись проводжала свого сина, до болю в очах дивилась і дивилась у тьмяну далину, чи не з'являться там лодії князя Володимира.
І лодії попливли Дніпром, але не Володимирові, а Ярополкові, княжі боричі кричали над узвозом біля Почайни, що Ярополк почав брань з Володимиром, що київські вої розбили новгородців і мало не вбили самого Володимира під Любечем. Пізніше вони стали кричати, що князь Володимир іде на Київ, де жде його смерть.
І там вої Володимирові стали під Києвом, вже на валах по Глубочиці почалась січа велика, а минулої ночі мимо Берестового лісу і все вниз, до Родні, пішли вої Ярополка, Дніпром попливли лодії — ніч була темна, але Малуша пішла до самого берега, бачила, як вони тікають.
І от вої князя Володимира вступають до Києва, вони їдуть — все ближче і ближче. О, що робилось з Малушею, як билось її серце, палало обличчя, коли побачила сина. Ще здалеку пізнала його Малуша — вправний, дуже гарний, він сидів у сідлі, спираючись на стремена й тримаючи довідки в лівій руці, правицею вітав людей.
Ближче, ще ближче, — от Малуша побачила його обличчя — трохи стомлене й бліде, непокриту голову, на якій ворушився під вітерцем русий чуб, карі очі, тонкий ніс, вуси, усміхнені уста...
— Слава князеві Володимиру! — лунало навкруг. — Слава, слава!
І тільки Малуша не кричала, бо сльози — дуже гіркі, а все ж радісні сльози — стиснули їй горло, — вона була щаслива, що бачить нарешті свого сина, в мислях обнімає, цілує його.
Ні, вона нікому не скаже про свою радість і щастя, бо Володимир — князь, мусить бути князем, доля ж їй судила, — за це дяка богу, — стати тільки матір'ю князя, а все ж лишитись рабинею довіку.
Раптом Малуша закам'яніла — слідом за князем, також на коні, їхав з мечем біля пояса Тур. "Що сталось, як він тут опинився?" — подумала вона, жахаючись, що Тур її побачить. Проте це була одна тільки мить, гридень не дивився на неї.
— Слава! Слава Володимиру! — лунало навкруг. Не кричала тільки мати, що любила його більше, ніж усі ці люди. Вона жадібно вдивлялась у рідне, таке миле її серцю обличчя, стежила за кожним його рухом, ловила погляд очей, а коли проїжджав мимо, схопилась за стремено, пройшла, нікому не відома, поруч, так близько, кілька кроків, і це була їй нагорода за всі сльози й муку.
7
Біля воріт Гори князь Володимир зупинив коня й повільно встав з сідла. Спішувались і воєводи, ринді, гридні, вся дружина.
Князь віддав вуздечку стременному, повільно ступив уперед, зійшов на міст, став перед ворітьми, глянув на стіни й вежі, де не видно було сторожі.
Він ішов через ворота з непокритою головою, пильно дивився навкруг, де так добре все знав, де сходив кожен камінець, за ним крокували воєводи й тисяцькі полунощних земель, гридні.
Гора вразила його. Безмов'я й тиша. На требищі в кінці Гори не палав вогонь. Нікого не було видно біля теремів бояр і воєвод, що тягнулись праворуч і ліворуч, скрізь стояли покинуті напризволяще вози, блукали воли, коні...
Не встигли вони пройти від воріт до княжого терема, як із дворів то тут, то там почали витикатись старі бояри, тіуни, огнищани, на требищі з'явився головний жрець Перуна, — усі ці люди оддалік з побоюванням дивились на князя та його дружину, дивувались, що на Горі так тихо, рушили вперед, підступили, стали проти Володимира.
Володимир дивився на цих людей, багатьох з яких знав... Втім, знав він їх давно, в юні літа, з того часу чимало води збігло Дніпром, багато подій сталось у землях Русі й тут, на Горі. Хто нині ці люди, з ким вони — з Ярополком чи з ним, — темна була раніше, темна й зараз Гора.
— Чолом тобі, княже! — залунали голоси.
Він привітався з ними, перекинувся з одним-другим боярином словом, теплою посмішкою підбадьорив головного жерця, оточений своїми воєводами, рушив до терема.
І враз ожив, зашумів, загомонів терем, князь і воєводи пройшли на верх, зупинились у Золотій палаті перед доспіхами давніх князів.
Тихо було в палаті, князь і вся його старша дружина стояли мовчки, вранішнє світло вливалось у вузькі вікна, зігрівало холодні доспіхи, тьмяно грало на золоті й сріблі щитів, мечів, шоломів.
Тут була зброя не тільки давніх князів — край усіх доспіхів, майже біля дверей, висіли меч і щит, які він одразу ж пізнав, — меч і щит отця його Святослава. Володимир ступив ближче до стіни, зняв з кілочка меч, вийняв його з піхов.
Блискуче лезо обоямогострого, дуже довгого меча, який робили роднянські кузнеці; видно було кілька щербинок — пам'ять жорстокої січі, може, останньої сутички на Хортиці.
Вкрай схвильований, він підняв обома руками меч, доторкнувся устами холодної криці, вклав меч у піхви, знову почепив на стіну.
А життя йшло, брань з Ярополком ще не була закінчена, з стін було видно, як ідуть на південь полки, а Дніпром пливуть і пливуть лодії, на Гору один за одним приїжджали гінці, які повідомляли, що піше військо й лодії Ярополка проминули вже Вітичів, наближаються до Треполя.
Князь Володимир повертає назад гінців, велить полкам гнати далі ярополківців, а зупиняться — оточити їх і дати вість до Києва.
У князя Володимира й старшої дружини, що залишилась у Києві, було багато діла — гінці повідомляли, що Ярополк проминув Треполь і рушив на Родню, полки Володимирові посувались нижче й нижче понад Дніпром, туди ж поспішали й лодії, проте доводилось тримати сторожу й у полі — на схід і захід від Києва — пильнувати на Подолі, в передградді, на Горі, — ворог стояв недалеко.
Тільки надвечір Володимир з небагатьма воєводами зайшов до стравниці, щоб поїсти. Там уже був застелений стіл, стояли різні страви, вино в корчагах, а зустрічала їх, низько схиливши голову, жінка в білому платні.
— Чолом тобі, княже! — прозвучав тихий голос.
— Будь здорова, — відповів князь.
Жінка підняла голову, й він пізнав її — це була, немолода вже тепер, та сама Пракседа, яка заступила колись тут, у стравниці, місце його матері — ключниці Малуші.
Він дивився на неї довгим і пильним поглядом. Боляче? Так, Володимиру було дуже боляче й смутно в цю хвилину, жінка-ключниця в білому платні нагадала багато.
— Чи є в тебе чим погодувати нас, ключнице?
— Є, княже... Я давно все приготувала.
— Чому ж не горить вогонь?
Пракседа розгублено поглянула туди, куди дивився князь: на жертовник, застелений грецьким червоним килимом.
— Хочу принести жертву, — суворо сказав князь Володимир. — Приготуй усе!
Ключниця метнулась, скинула килим, побігла до очага й принесла звідти жару.
Князь Володимир, не сідаючи за стіл, ждав з воєводами, коли вона закінчить, потім узяв по частці від страв і кинув на жар. Легкий димок повився над жертовником, спалахнув вогонь, — мовчки, схиливши голови, князь і воєводи поминали предків.
І їли вони в мовчанні — адже тут, у стравниці, витали душі предків, вони, так вірив князь Володимир і його воєводи, споживали страви разом з ними.
Коли всі вийшли з стравниці, ключниця Пракседа довго дивилась услід князеві, що крокував, оточений воєводами, в довгих переходах.
"Такий, як і мати, — подумала вона, — ті ж очі".
Пракседа засміялась. Це був невеселий сміх. Вона не любила, ні, більше, ненавиділа ключницю Малушу, знала, добре пам'ятала юного Володимира, не любила і його так само, як і матір, але Малуші давно не було на Горі, син її Володимир сидів у Новгороді, минуле, здавалось, зникло.
А тепер, — Пракседа неминуче мусила себе про це запитати, — Володимир-князь у Києві, вона мусить поїти й кормити його, в її руках поки що ключі від усіх добр княжого терема.
Ненавидящими очима дивилась Пракседа услід князеві, що йшов у переходах, а от і зник... Що ж буде далі?
Тільки увечері князь Володимир залишився один, обійшов терем, де провів свої юні літа, де все було йому таке знайоме, рідне, минав переходи, палати, зупинився в світлиці, де колись жив і де тепер волив жити.
Перед ним лежала мовчазна, темна Гора, за стіною видно було Подол, Оболонь, Дніпро. Десь серед пітьми ночі на Щекавиці й ближче, над берегами Почайни, горіло кілька вогнищ — то, либонь, вої готували собі вечерю.
Тихо, так, навкруг було дуже тихо, сюди, в світлицю, не долітав жоден звук, тиша велія стояла на Горі, в Києві, на Дніпрі; мине короткий час — і мир, князь Володимир був певен тепер у цьому, прийде в усю рідну землю.
Не радість і гордість близької перемоги наповнювали душу Володимира, йому було смутно, що так сталось.
Вирушаючи на січу, він не думав про це — образа, щире прагнення виконати заповіт батька, подолати свавільного брата — от які почуття керували Володимиром у Новгороді і в далекому поході до Києва.
І от він у Києві, в теремі княжому, де тільки вчора, минулої ще ночі ходив, був господарем Ярополк, якого оточували бояри, воєводи, мужі, за яким стояли полки, землі, сила.
Зараз у теремі тихо, не чути людського голосу, немає ні Прополка, ні бояр, ні воєвод, сила зламала силу. Князь Володимир уявив, як у темряві, холоді всі вони пливуть Дніпром, чи бредуть у полі, чи деруться через ліси й хащі. Куди, куди вони йдуть?
А далі? Адже йде до неминучого — його вої наздоженуть лодії Ярополка, перетнуть війську шлях у полі, зрештою, оточать у Родні, копієм візьмуть фортецю над Дніпром і не пошкодують ні князя, ані мужів його...