Дідусь сповіщав:
"Здравствуйте Тоня, Игнат и дорогие внучки Наташа Павлик и маленький Артёмка шлём Вам понискому поклону и желаем Вам хорошей жизни от дедушки и бабушки Тоня мы твое письмо получили большое спасибо мы живём покуда двое корову сменили Живём покуда ничео Я стал плох ноги не ходят бабушка ушла на свинарник а я путаюс дома Тоня ты хочеш выслать денег. Покуда мы не очен нуждаемся можно не присылать если будем нуждаться мы напишем Одевайтесь сами незабывай и Игната вед он тоже больной Тоня и Игнат спасибо вам что вы заботитесь обнас стариках Тоня мать сшила себе платье шолковое купила два полушалка и поздравляем вас с праздником Тоня, если будет возможност приезжайте к нам в гости и мать просит семечек.
Досвидания дорогая Тоня, Игнат внучки Наташа, Павлик и Артём
С. Ермаков Анна Ермакова"
Потім, у березні, надійшов тривожніший лист:
"Здравствуйте дорогие Игнат Платонович Тоня внучки Наташа Павлик Артёмка. Шлём вам понискому поклону и желаем вам хорошей жизни от дедушки и бабушки Тоня спасибо вам за гостинцы Тоня сложилась жизнь очень плохая Я очень плох пишу письмо и собираюсь в больницу ноги не ходят получила с Ангерна нет покою ни днём ни ночью Тоня Павел пропал 5 дней не знаем где если выяснится то опишу Тоня мы стали плохи помоч некому досвидания родные плохи наши дела Тоня я написал про Павла что не знаем где он,тепер узнали: сидит в тюрьме за отказ от работы.
Тоня напишите что нибут будем ждать я уезжаю в больницу бабушка остаётся одна что будет сомной не знаю Ермаков."
А у травні від бабусі прийшла телеграма. Антоніна Геннадіївна якраз заміщала першого секретаря, тож на поховання поїхали тато з сином. У вагоні п'ятирічний Павлик не відходив від вікна. Ближче до Москви, на приміських полях, урозкидь іржавіли згорілі танки, потрощені гармати і незграбні розкоряки з рейок.
— То протитанкові "їжаки". Такі загородження, що жоден танк не перетне, — пояснив тато.
Москва приголомшила небаченою штовханиною. Круг вокзалу, на дощечках із шарикопідшипниками замість коліщат, відштовхуючись руками від асфальту, спритно сновигали безногі каліки. Вони збирали подаяння, палили на ходу махорку і, скупчуючись по кутках, із горла пили горілку. Безрукі, сидячи на асфальті вздовж виходу, збирали милостиню у пілотки. Каліки були вдягнені у потерті, запрані гімнастерки, у більшості на грудях виблискували ордени і медалі.
— Хіба вони не наші солдати? Чому вони жебрачать? — запитав Павлик.
— Так, синку, — наші. Але таких у нас мільйони, і їм нікуди податися.
Посеред площі, розкинувши дужі, жилясті руки, горілиць лежав чоловік могутньої статури; на гімнастерці проглядалися злинялі сліди численних нагород. Перехожі, обережно і співчутливо обходили лежачого. Лунало:
— "Пьяной-то, небось".
— "Видно — Герой. Вона сколько орденов было!"
— "Пропил, сердешный-то свои награды".
— "А, ведь, молодой ещё..."
— "Уж, красивый-то..."
Чоловіки, схвально переморгуючись, обережно оминали вояку, натомість жінки зачаровано призупинялися: з розхристаної ширінки галіфе вивалився і беззахисно простягнувся по асфальту жилавий і натруджений любовний інструмент.
Богатирська фігура видалося Гнатові знайомою; він схилився над лежачим і вигукнув:
— Та це ж старшина Артамонов!
На машині під'їхала міліція.
— Я знаю цього чоловіка! Це — старшина Артамонов. Ми воювали в одному батальйоні. Він — повний кавалер орденів Слави! — звернувся Гнат до старшого міліціонера.
— "Ошибаетесь, товарищ. Это — Васька Штыков. Мы с ним каждый день общаемся.
— Это вы ошибаетесь. Я очень хорошо его знаю. Мы и в госпитале вместе лежали. и в бане мылись!
— Не мешайте, товарищ. Приказано: пьяных с улиц прибирать. Недавно, вот, полковника погрузили в вагон домой до Сухиничей. Хорошо, документы были при нём. А рядовой и сержантский состав, — за сто первый, в спецприёмники".
"Невже я помилився? — засмутився Гнат: — таке брудне і схудле обличчя... Хоча інші прикмети підтверджують, що то він." З усіх бійців батальйону старшину розвідувального взводу Артамонова він поважав найбільше. Особливо зачаровували його могутні руки. Темною ніччю, після недовгого артилерійського нальоту, розвідники у маскхалатах, з вигуками і стрільбою, вдерлися у німецький бліндаж. Артамонов вторгся першим і поклав із автомата всіх, окрім офіцера. Схопивши його за комір однією рукою, він витягнув його наверх і доставив у штаб. І вже на другий день, зранку, підполковник Черпаков власноруч прикріпив йому на грудь орден "Слави другого Ступеня". Вдруге Гнат близько зустрівся з Артамоновим в густому білоруському лісі у прифронтовому шпиталі для легкопоранених. Службові землянки і лікувальні намети шпиталю ховалися попід віковими соснами. На рівненькій галявинці сам по собі виник танцювальний майданчик. Вечорами до нього збирались ходячі поранені і під трофейний акордеон "Hohner" танцювали з медперсоналом. Поранений в ногу танкіст витинав загонисту музику; настояне хвоєю повітря п'янило, і підбадьорювало. Медсестри не залишали Артамонова наодинці, і Гнат захоплено спостерігав його руки, в яких вони, рум'яні і щасливі, по черзі парили над землею наче пташки. "Ні, мабуть таки я обізнався. Артамонов завжди ретельно голився і нізащо б не втратив нагороди. Та й міліціонер впевнений, що добре знає цього чоловіка..." — заспокоював себе Гнат, кваплячись до Ярославського вокзалу. На ранок вони дісталися Вичуги і поплентались до Хохлова. Тато шкутильгав, і Павлик щоразу відбігав на узбіччя. Як і тоді, коли вони з бабусею проводжали тата на фронт, панував травень. Понад дорогою розкошували трави, буйно квітнули волошки, ромашки і дзвоники.
Вдома на них очікували. Тихою, скорботною сльозою плакала бабуся.
— Пашку то нашево на похороны из тюрьмы не отпустили. Полгода уж в колхозе ничаво не платили. А у нас считай к Рождеству всё закончилось. Чем троих дитёв кормить кроме молока? Пошёл Пашка к председателю просить хлеба за работу. Надел ордена, взял с собою партбилет.
— А разве его не исключили?
— Исключили, как не исключить. Да только Пашка то у нас — с сызмальства непослушный, он партбилет не сдал, а припрятал. Из офицеров его разжаловали, а ордена оставили. Сам Рокоссовский приказал ордена не отбирать.
— Ну, и что председатель?
— Сенька Шмелёв-то? Он и говорит: "Ты мне незаконным партбилетом не тычь. Нетути хлеба. Все голодают". А самто он, Шмелёв, на фронте не был, потому как без четырёх пальцев на правой руке. Пашка ему и говорит: "Что ж ты, сука, как на фронт — так пальцы себе топором отрубил, а как за работу фронтовику заплатить, так у тебя "нетути?" Не выйду я на работу, докель не рассчитаешься!" Тут Сенька доложил в райком. Приехал милиционер и забрали Пашку. Закон такой Сталин установил: кто от работы отказался, того — в тюрьму. Вот и сидит родненький в Вичуге. Грозят, что и награды отберут. Пашка успокаивает: "Считай, маманя, пропил я ордена. А пропить хоть бы што — не грех".
Дідусь лежав у труні, обкладений хвойним гілляччям, яке мало забивати трупний сморід. На відспівування бабуся запросила батюшку з Вознесенського храму, з села Тезіно.
"По молодости любил он Лидку Конореву, в честь которой отец её церковь возвёл. Я и подумала: пущай батюшка из этого храма отпоёт раба Божьего Геннадия", — пояснила вона.
За три дні гостювання Павлик від'ївся бабусиними прозорими, глазурованими вершковим маслом на яєчному жовтку млинцями. Попив парного молока, а от почаювати з хрещеною не трапилось: тітонька якраз хворіла.
"Спасибо, тебе Игнат, что навестили, хотя тебе и самому тяжело. Передавай Тоське спасибо за деньги: хорошо она нас выручила. Молодец, что Павлушку привёз: может в последний раз внучка то и повидала!" — перехрестила на дорогу бабуся.
Містом заправляли секретарі міськкому партії. Промисловістю і транспортом завідував другий секретар, перший був авторитетним ватажком в усіх справах: у промисловості, будівництві, торгівлі, правоохоронних органах, і домедицини, освіти, культури, фізкультури — впритул до особистих і внутрішніх сімейних відносин. Третім секретарем, що опікувався укоріненням комуністичної моралі, у 1948 році призначили Антоніну Геннадіївну Ермакову: вона найкраще виголошувала ідейні промови і тлумачила високі матерії простими словами. Студенти дякували їй за знання; прості ж люди, особливо жінки, знаходили у неї допомогу і висловлювали подяку.
"Вельмишановна Антоніно Геннадіївно!
Немає таких слів, якими б я передала ту радість, яку я отримала разом із Вашою листівкою. Адже я навіть не мріяла, що Ви мені напишете. Ви завжди були дуже зайнятими на партійній роботі, особливо зараз, у такий видатний час. За всі роки навчання у моїй пам'яті назавжди залишилися дві вчительки, які сформували мене як людину. Перша, з семирічки, — орденоноска Марія Петрівна. Вона прищепила мені любов до математики і заклала фундамент моїх знань. Друга — це Ви, Антоніно Геннадіївно. Викладаючи педагогіку, Ви навчили мене любити дітей, уміти розпізнавати їхні характери, правильно подавати уроки. Ось чому я — непоганий вчитель математики; ось чому я люблю Вас як мою виховательку.
Петлай О.О."
"Доброго здоров'я, шановна т. Ермакова!
Я пишу Вам другого листа, тому що ніяк не можу дочекатися відповіді від Вас особисто. Мені відомо, що Ви викликали мого чоловіка Клименка Степана Івановича, і він начебто запевнив, що допомагає мені, але що то за допомога? Вислав за чотири місяця сто п'ятдесят карбованців і все. Хіба я можу виховувати троє дітей на ці гроші, якщо я не маю нічого: ні квартири, ні господарства.
Якщо він сподівається дати лише сто п'ятдесят карбованців і все, так я прошу Вас, т. Ермакова, як добру жінку, щоб ви, як партійна, допомогли у моєму горі. Взагалі я хочу з Вами порадитися, як мені краще вчинити: чи приїхати туди, на місце, і судитися з ним, чи привезти йому дітей, бо настає час, коли їм, усім трьом, йти до школи, а вони голі й босі і не мають ніяких підручників?
Пробачте, що я Вас турбую, але мене змушує нужда.
З нетерпінням чекаю на відповідь.
Клименко Зоя".
"Секретарю МК КП(б)У м.