А може, поїду десь на новобудову. А чому? Хіба я гірший за інших? А поки що ось Бімка треба напоїти і на ноги поставити. У нього хоч і чотири ноги, а бач, ще не міцно на них стоїть.
Мати головою похитала, нагадала, що синові тридцять. Скоро буде.
— Двадцять шість мені, — уточнив син.
— Двадцять шість, а ти... Ти із собачам граєшся. Малим.
— Не хвилюйтеся, мамо, собача виросте.
І ніби на підтвердження цих слів, Бімко, на мить відірвавшись від блюдечка, дзвінко гавкнув.
— Ну ось бачте, мамо, воно вже й гавкати може! — вигукнув син. — Ну, а гавкати тямить — не пропаде. Як кажуть, відгавкається...
Мати зітхнула (це вкотре вже!), глянула на сина, на його доброзичливе обличчя зі світлими, наївно-добрими очима, посміхнулася, (і хто це їй сказав, що в неї непутящий син? Таке наговорюють!), вийшла з кухні.
А Цебрик, дивлячись, як справжній фальшивий голландський сетер хлебче молоко, тихо замугикав:
Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині...
"А чому б і не піти? — подумав він згодом. — Або й поїхати... Туди, де в росах ясна далина..."
Щось веселе намугикуючи, пройшов він у кімнату, дістав з етажерки учнівський зошит, видер з нього аркуш і, не присідаючи, а тільки спершись об край столу, заходився швидко писати.
— Ма! — крикнув він, закінчивши писати, крикнув весело, дзвінко: — Знайди мені чисту сорочку, я їду!
— Куди?.. — сполошилася мати.
— За тридев'ять земель, в тридесяте царство на одну романтичну новобудову. Ось виклик, — і простягнув матері аркуш, видраний з учнівського зошита. — Запрошують добрі люди.
— Який це ще... виклик? — мати обережно і недовірливо водночас взяла аркуш і заходилася вголос читати, ледве розбираючи синову каліграфію:
"Дорогий товариш Родіон Цебрик!
Ми, адміністрація і увесь дружний колектив будівельників, гаряче запрошуємо вас — відомого "літуна" — прибути нарешті і до нас на новобудову, щоб взяти найактивнішу участь у спорудженні комбінату. Упевнені, що в нас ви, тов. Цебрик, нарешті знайдете не лише роботу до душі, а й своє місце у житті. Зі свого боку адміністрація гарантує вам при зустрічі гарячі обійми, гуртожиток і хорошу трудову спеціальність, якої вам так бракує.
Бімка ж віддайте матері на виховання. Ми певні, що мати виховає із нього зразкового і порядного пса. Адміністрація".
Мати дочитала "виклик", весело поглянула на сина.
— Ну, коли гаряче запрошують і чекають з нетерпінням, то — їдь!
І пішла діставати синові в дорогу чисту сорочку.
___________________
"ДУШЕВНИЙ" БІЗНЕС
Памфлети
УЗАКОНЕНІ НОСИ
... його перехопили майже на дорозі. Він уже сідав у диліжанс і хотів їхати у Ригу. І пашпорт давно був виписаний на ім'я одного чиновника. 1 дивно те, що я сам сприйняв його спершу за пана. Але, на щастя, зі мною були окуляри і я відразу ж побачив, що це був ніс.
М.В. Гоголь. Ніс
Його перехопили вже на трапі пароплава, котрий мав відпливати до Європи. Сталося це, щоправда, не у 1836 році, як про те вперше повідав М.В. Гоголь, а значно пізніше, у 1882 році, і не в Петербурзі, а — в Лондоні.
А решта — все правда.
Один англійський (за національністю, звичайно) ніс таємно сів у диліжанс і гайнув прямцем у порт. А пашпорт у нього був на ім'я високопоставленого лондонського чиновника. Та, на щастя, у митника були окуляри.
Дивиться він і очам своїм не вірить: ніс!!!
Братці, ніс тікає з Англії!!!
На яких таких підставах? Сьогодні ніс вирішив за рубіж чкурнути, завтра дивись чиїсь вуха дьору дадуть, а там ще якась печінка-селезінка накиває п'ятами...
Це ж неподобство.
Англійці ризикують зостатися без носів та вух. І тоді Англія змушена буде експортувати носи з-за кордону.
Ніс арештували і під посиленим конвоєм у Лондон припровадили.
На слідстві втікач змушений був тоді зізнатися.
— Так, я рядовий ніс рядового англійця, вирішив утекти за кордон тому, що на Британських островах я перебуваю поза законом.
— Як?.. — здивувалися слідчі. — Не може бути!
— Тоді послухайте, джентльмени, мою сумну історію. Я виріс на обличчі одного порядного англійця. Як і всі носи у світі, я теж шморгав, дихав і взагалі — прикрашував собою відповідну частину тіла. Себто обличчя. І ось один безкультурний грубіян взяв і нахабно мене відкусив. Мій господар, залишившись без носа, тобто без мене, змушений був подати у суд. Викликали того грубіяна, а він преспокійно заявляє: "Так, відкусив. Ну й що з того? Адже ніс не є частиною тіла".
Судді аж оторопіли:
— А що ж таке ніс?
— А нічого, — каже той забіяка, — просто хрящ. І закону, котрий би забороняв відкушувати носи в Англії, немає.
Судді спершу й не повірили, у закони заглянули, всі, які, є закони, перечитали і кажуть: правда. Немає такого закону, котрий би забороняв відкушувати носи.
Виходить, англійські носи і справді нічого не варті.
І відпустили з миром того грубіяна.
— Дізнавшись, що носи поза законом, — продовжував далі ніс, — я й вирішив утекти за кордон.
— Ах ось воно що? У тюрму його!
— За віщо? — отетерів ніс.
— За спробу нелегально перейти кордон!
І посадили ніс.
Давно то, повторюємо, було.
А сьогодні...
"... без носа людина — чортзна-що: птиця не птиця, громадянин не громадянин..."
Під цими розпачливими роздумами гоголівського колежського ассесора Ковальова підпишеться нині перший-ліпший англієць.
Ще б пак! Звідтоді, як один ніс спробував нелегально втекти з Англії, минуло не одне десятиліття, ба, невдовзі й сторіччя стукне, а нещасні англійські носи все ще лишаються поза... англійськими законами. Що ж виходить? Кожний англієць з усіх боків, як то кажуть, англієць, а ось ніс його... так собі. Перебуваючи на фізіономії за національністю англійською, ніс мов би чужинцем залишається. Бо який же він англійський ніс, як його не захищає англійський закон? Ні тобі прав, ні тобі громадянства. Хто захоче, той і відкусить його. І — нічого. Бублик, наприклад, чужий без дозволу надкусиш — доведеться відповідати, а ніс відкусиш і — нічого.
І, мабуть, таки чималенько відкушували в Англії безпритульних носів, бо англійці врешті-решт змушені були створити національний комітет по захисту вітчизняних носів.
Той комітет — петицію за петицією у парламент:
"Вітчизняні носи поза законом! Вони позбавлені прав громадянства!.. Вимагаємо для вітчизняних носів прав і свободу!"
Про те, що самі власники безправних носів у "вільному світі" не мають прав, уже й не згадували.
— Бо — незручно виходить.
"Що ж це ви, — скажуть їм, — і носам своїм свободи та прав забагли, і вам самим. Чи не забагато?"
Тому права вибивали тільки для носів.
І, знаєте, вибороли. Права. Для своїх, англійських, рідних, вітчизняних носів!
Англійська Феміда хоч і повільно розкручувалась, але зрештою змушена була прийняти "закон, котрий врочисто визнає, що ніс є законною частиною тіла".
"Нарешті покладено край цьому нестерпному становищу!" — в захваті писали газети.
Тепер будь-який англійський ніс (чи то ніс безробітного, чи, наприклад, лорда, міністра, капіталіста... і т.д.) надійно охороняється англійськими законами. І безкарно їх відкушувати (якщо це, наприклад, шановний ніс шановного лорда, міністра чи капіталіста) суворо забороняється законом. А самі власники носів (якщо вони, приміром, не лорди, не міністри і не капіталісти), як і раніше, залишаються у світі капіталу без прав... У будь-який день їх можуть викинути за ворота фабрики заводу чи іншого підприємства, їх можуть викинути судові виконавці з квартири, якщо так забажають власники квартир, але зате...
Але зате вони з носами, що мають усі права і нарешті (нарешті!!!) охороняються законом!
ШТРАФ П'ЯТДЕСЯТ ДОЛАРІВ
Джо Стів – відомий у підпільному світі під кличкою Майстер на всі руки, адже він з одинаковою вправністю очищав кишені, як правою, так і лівою руками — негадано-неждано попався на гарячому.
Тільки-но він на бульварі приладнався до одного заклопотаного джентльмена, котрий кудись шпарко поспішав (час — гроші!), і тільки-но на ходу, елегантним жестом засунув у його кишеню одну із своїх умілих рук, і тільки-но легко й нечутно — на ходу, (на ходу!) — витяг гаманець, як тут його — хап!
За руку.
— Але ж і спритний ти, хлопче! — вражено похитав головою здоровань-полісмен. — На ходу обчистив кишеню. Прямо вища кваліфікація. На таку роботу приємно й дивитися.
— Працюємо без халтури, — похмуро одказав Джо.
— Воно й видно, — і полісмен так ляснув по плечу Майстра на всі руки, що той аж присів. — Ну що, друг-приятель, ходімо до судді та підрахуємо твій улов.
— Дякую за компанію, — чемно Джо. — Я, признатися, тільки й мріяв, щоб пройтися з вами до судді.
Так Джо — Майстер на всі руки опинився перед суддею.
— Тридцять доларів штрафу, — буркнув суддя, завалений дрібними крадіжками, котрі він вирішував на ходу.
— Майстер!.. — захоплено вигукнув полісмен про Джо. — Такою роботою можна любуватися. Прямо на ходу вичищає кишені. Маг!.. Фокусник!..
— Виходить, професіонал? — уточнив . суддя. — Тоді — п'ятдесят доларів. І сплатить негайно. Повторюю, сплатити негайно.
— На штраф він, здається, заробив, — гмикнув судді полісмен і висипав собі в долоню вміст гаманця, відібраного у Джо. — На жаль, тут лише тридцять доларів, сер, — звернувся він до судді. — До штрафу не вистачає двадцяти.
— Доведеться цього професіонала взяти під варту, — зітхнув суддя. — Тільки де його садити, як в'язниці переповнені?
— Ваша честь! — Джо зробив крок до судді. — Повірте, сер... Коли б мені дали можливість, то я негайно б... роздобув двадцять доларів. Я шаную закони і штраф завжди акуратно сплачую.
— Гм... — суддя забарабанив пальцями по столу, якусь мить думав і повернувся до полісмена. — Ось що... Відведи, голубчику, цього спритного джентльмена на людне місце...
— Ясно!.. — полісмен розплився у посмішці..
— Та гляди!.. Очей з нього не спускать!..
— Від мене не втече, сер!
— Даю десять хвилин, — суддя кивнув на повеселілого Джо. — Щоб цей джентльмен мав чим заплатити штраф. Закон є закон і його нікому не дозволено порушувати.
— Буде зроблено, ваша честь!..
Полісмен і Джо — Майстер на всі руки вийшли. Повернулися вони рівно через десять хвилин.
— Ну фокусник!..