Вбіг в апаратну, ледве дихаю. "А не можна, – питаю чергового, – покористуватися телефоном?"
"А вам куди?"
"Міліцію". А сам думаю – а на дідька мені та міліція здалася?
"Міліцію, – відповідає черговий, – можна. Можна міліцію". З'єднав.
"Альо!" – кричу.
"Черговий райвідділу слухає".
"Та от, – кажу, – тут, у Бучі, шпигун об'явився. Хапайте, поки не пізно".
"Одну хвилиночку, – той, – тут якраз майор з Органів. Передаю трубку".
З трубки чийсь бас: "Що там у Бучі?"
Так і так, пояснюю. Шпигун, мовляв!"
"Гм, – з трубки, – Покличте чергового по станції".
Черговий бере трубку: "Альо?"
"Перевірте у громадянина документи".
Подаю.
Черговий глянув, доповідає: "Шофер секретаря райкому такий-то..." А сам – як буряк. Фамілія, самі знаєте, трохи не теє. З-за тої клятої фамілії, здогадуюсь, і Фека кинула: щоб то було на жінчину змінити! Не дійшло.
"Що?! – чути, гримить майор. – Повторіть". Ще раз повторює... "Ну, гаразд., – кричить майор. – Хай чекає на мене. За півгодини буду"..
"Ну, – гадаю, – заварив кашу. Побачимо, що далі буде".
Підскакує до вокзалу військова машина. Нагорі – шість автоматників. Майор з кабіни: "Ви?" – і навіть фамілію не вимовляє.
"Так точно, – кажу, – я". І теж фамілії не називаю. Таке паскудство.
"Сідайте, показуйте дорогу".
Поїхали. Надворі ще темно, ліхтарі де-не-де, виїхали на околицю, а там і світла близько ніякого, тільки фарами машина дорогу обмацує.
"Тут", – стиха кажу майорові. Зупинилися, автоматники – додолу.
"От що, – каже майор, – ми тут засядемо, а ви постукайте у фіртку. Як тільки відімкнуть – ми туди".
Підійшов я і у фіртку – бах-бах! Знову ґвалтує пес, наче його хто вкрасти хоче. А з вікна полковник як лупоне – луна тільки лісом. Твердий, значить, на слово: сказав, що з дробовика всипить – і всипав. Тільки трохи збочив і трапив майорові у вухо.
"Ну, – шипить майор, – справа серйозна. Тут голіруч не візьмеш. Потрібна підмога. Бльокуйте будинок, а я на телефон".
Бльокували ми будинок, сидимо по кущах, комарі заїдають. Десь аж тільки через годину гуркотять машини: одна, дві... п'ять. І на кожній кулемети, міномети, ззаду гарматка трясеться. Оце заваруха! Весь оперативний полк Органів по тривозі підняли. Генерал вилазить, кілька полковників, поруч майор з перев'язаним вухом товчеться, пояснює.
"Погасити фари! – гримить генерал. – Перший батальйон на місці, другий і третій за мною – марш!".
Хтось не витримав, дав чергу з автомата. За якусь хвилю з горища – гарах! – мабуть, дуплетом, з обох стволів. Що тут зчинилося! Автомати, кулемети, міномети, – як під Берліном! – Гармата одна, гармата друга! Пекло! Обивателі, хто де був – позалазили під ліжка. Один лише полковник з горища знай лупить дуплетами. Мабуть, уявив, що банда яка наскочила. Десь аж під ранок, коли полковник вистріляв усі набої, генерал відважився, нарешті, почати атаку. Атака пройшла вдало, без жодної жертви. Увірвавшись до котеджу, розлючені солдати скрутили полковникові руки і добряче натовкли шию. Витягли з-під ліжка також полковникову дружину. Всипали і їй. У шафі надибали Феку, ледве не зґвалтували, та генерал не дозволив. Звичайно, перевернули весь будинок. Здерли підлоги, обмацали стіни, обнюхали всі речі. В одній з кімнат надибали на контрабанду. Генерал сказав "ага!" і звелів ще ретельніше все обстежити. Пізніше виявилося, що ту контрабанду притягла моя Фека: за час гостювання в дяді вона вже встигла змотатися в Тбілісі і зав'язати там знайомство з місцевими контрабандистами. Загалом, справа виглядала дуже серйозно.
Заарештованих негайно відвезли на Короленка 33, де за них узявся найгеніяльніший органівський слідчий Жир-Омський. Поки в усьому цьому розібралися, минув, мабуть, з тиждень. Мабуть, з усього того полковник почав заїкуватися і, коли на нього находило, вибігав на вулицю і кричав на всю Бучу: "Я – шпигун!" Що стосується мене, то, коли хміль у мене трохи з голови вилетів, я зразу дав драпака. І добре мав. Бо було б мені на горіхи. Усе ж полковникові я добре досадив. І не шкодую. А Фека – цур їй. Те бабське плем'я, мабуть, не варте того, щоб нашому братові, чоловікам, так за ними упадати, їй-бо!
Обормоти з великим задоволенням вислухали оповідання Семена... (прізвище непристойне), і ще раз подивувалися пильности країнчудесівців і країнчудесівських Органів, і вирішили обов'язково те оповідання записати до щоденника.
– А знаєте, – перебив їх думки Семен, – мабуть, того гепардика я вам залишу. Куди мені з ним до Семипалатинська пертися? Візьміть, га? Може, пригодиться?
***
РОЗДІЛ ШОСТИЙ. Про генеральшу і деякі не зовсім скромні речі
Із тим гепардом Обормоти мали досить клопоту. Насамперед, клятий гепард аж ніяк не бажав сидіти на одному місці, а обов'язково встромляв носа в усі закутки будинку. Все його цікавило, все він повинен був обнюхати і все повинен був обмацати. Коли його попробували замкнута до комірчини, він здійняв такий гепардячий ґвалт, що по всій Тарасівці забрехали всі псяри. Стурбовані мешканці не знали, що й думати, бо саме тоді на собак ішов сказ. Викликали навіть швидку ветеринарну допомогу і про всяк випадок кожному псярі вгаратали серію заштриків. Та собаки не вгамовувалися, і тільки тоді, як гепардика випустили з комори, і він, сучий син, замовк – замовкли й тарасівські пси. Надворі гепардика тримати було небезпечно, крім того, його екзотична конституція не переносила київського клімату, і гепардик надворі безупинно чхав. Хоч не хоч, довелося взяти його на мешкання до кімнати. Тут він одразу став повновладним господарем – що хотів, те й робив. Вилазив на стіл, лягав на ліжко, крутився, мов навіжений, по кімнаті, стягав ковдри, дер книжки, а коли цього було замало – боровся з Обормотами. Перерва наступала лише тоді, коли гепардик хотів а-а й вискакував надвір, мало не розбиваючи двері. Протягом дня він так усіх вимотував, що кожен навкарачки добирався до ліжка. На щастя, вночі гепардик спав, мов здох. Особливо мучив він Півтораівана, зріст якого чомусь припав йому до вподоби. Зауваживши його, гепардик непомітно підкрадався ззаду і плигав капітанові на плечі. Хоч капітан і був хороброю людиною, але приємности в цьому не вбачав. Тепер він не міг і мріяти, щоб коли-небудь прокрастися до обормотівських апартаментів. Та справжня біда була, коли компанія відправлялася до міста чи ще куди. Спробували залишати – здіймав ґвалт, брали з собою – виробляв чортзна-що. Такої екзальтованої та експансивної тварюки світ, мабуть, не видів. І все те доводилося терпіти: дуже-бо вже всі звикли до гепардика. Цілою проблемою було гепардове харчування. Пер він лише сире м'ясо, а на все інше скептично косив око, крім ласощів, звичайно, – тут він мурчав, мов кіт. Щоб прохарчувати цього чорта, Обормоти змушені були укласти угоду з Дарницьким м'ясокомбінатом, звідки щоденно їм привозили по кілька пудів м'яса. При цьому гепард вибирав де що найліпше, а решту безсоромно розкидав. Скоро по Тарасівці пішла чутка про ненажерливість трьох близнюків. Варто тільки було Обормотам з'явитися на вулиці, як кожний на них вже п'ялив баньки.
Коли після куренівської катастрофи голова міськради трохи оклигав, Обормоти, звичайно, зробили йому візиту.
– А, здоровенькі були! – зрадів Удав, коли близнюки і Півтораівана ввійшли до нього. – Чули новий анекдот? – помчав він з місця в кар'єр. – Якось помер один муніст і, звичайно, трапив у пекло. Та наробив там такого шурум-буруму, що головний чорт не витримав і подзвонив богові. "Забери, – каже, того муніста до раю, бо нема від нього тут спокою: на бунт усіх підбиває, аґітацію серед чортів розводить, біда". Змилосердився бог над чортом, забрав муніста до раю. Проходить ото якийсь час, дзвонить чорт знову до бога: "Ну як там, боже?" – питає. А той: "По-перше, – каже, – не бог, а товариш бог. А по-друге, – каже, – бога нема".
Удав зареготав, аж ногами задриґав. Гості, звичайно, підтримали, як етикет велить.
– Ну от що, – хотів був щось сказати Удав, та раптом від сміху напала на нього така гикавка, що слова не вимовить. Піднесли води – не помагає. Полоскотали – теж. Погамселили по спині – нема діла. Гикає голова, ледве повітря встига набирати. Щось сказати хоче, руками вимахує, а з середини одне: гик-гик! Згадали тут Обормоти, що ляк помагає. Якщо людину добряче налякати – гикавку, мов рукою, зніме. Півтораівана Удава розважає, щось там йому туркоче, а Обормоти тим часом з передпокою гепардика тягнуть. Підштовхнули – той як стрибне на плечі голові, як замуркоче по-гепардячому! – у голови волосся дибки, очі на лоба, сам посинів, як пуп; ось-ось дасть дуба. Відтягла гепардика набік.
– Ну як? – питають. – Пройшло?
Удав тільки очима глип-глип, – та вже не гикав.
– Ну от що, – каже, ніби нічого й не трапилося, – досить анекдотів. Поїдемо розважатися. А песик у вас – ой-ой-ой!
– Це не песик, а гепард.
– А що воно таке?
– Та щось вроді тигрячої породи. Тільки ласкавіший.
– Дивіться, щоб кому голову не відцапав. Бач, яка пащека. Ну що, поїдемо?
– А гепардика?
– Диваки. А бюро послуг нащо? Подзвоніть, там вам за гроші яку хоч послугу зроблять. Культура ж....
Вже сонце сіло, коли вийшли на вулицю.
– Поїдемо без шофера, самі, – каже Удав. – Є речі, коли шофери цілком зайві. Хто вміє крутити баранку?
Посадовили Півтораівана – той ледве в машину упхався, голова з вікна стирчить.
– Спочатку майнемо до Корнія*, його з собою захопимо. Давай у Голосіїв.
Знаменитий письменник саме збирався кудись їхати, коли компанія підскочила до будинку. Біля Корнієвої машини крутився критик Бир.
– Невже не можеш нічим зарадити? – скиглив той. – Таку дрібничку не зробиш. Ти ж світило, проти тебе навіть сонце ніщо. От, до речі, товариш Удав тут. Давайте разом і вирішимо це питання.
– Знаєш що, чоловіче, – виткнувся голова, – чи не пішов би ти під три чорти із своїми питаннями? Набридли – далі нікуди. До речі, й день сьогодні недільний. Жени ти його в шию, Корнію.
– От тобі й маєш! Надійся після цього на вас. – І, вже патетично, Бир вигукнув:
Куди іти? кому писати?
Кого кусать? кому лизати?
– Обормотівському гепардикові під хвостом, – огризнувся голова. – Кидай, Корнію, свій друндулет і сідай з нами. Поїдемо, брате, в злачні місця.
– На Сирець*?
– Туди.
Коли за машиною закурився пил, критик Бир зітхнув, почухав потилицю і поплентався до найближчого буфету.
Оце вештання серед високоповажних осіб дуже інтриґувало капітана Дзюбу.