Парад планет

Вони вважали, що для щастя треба жити довгим життям і ні до чого не втрачати цікавості, навіть тоді, коли ви думали попити й поїсти, а вас примусили танцювати. Крім того, не піклу­ватись про гроші, навіть коли у голові пусто, а грошей то й зовсім не густо. Крім того, слід уміти підсвідомо уникати нещасних випадків чи труднощів, які можуть призвести до передчасної смерті, навіть тоді, коли твою біду біда породила, а біди й чорт не візьме, коли отакі ваші вжитки — ні кожуха, ні свитки!.. Крім того, усвідом­лювати й не забувати, що лад має бути завжди не тільки в хаті, не тільки на землі й під землею, а й на небесах, хай там навіть спаруються двоє — одне дурне, а друге нерозумне...

Звичайно, крім цих мудрощів, Хома з Мартохою спові­дали й інші, які навіть на воловій шкурі не спишеш, наприклад: уже коли рвати, то рви не смикавши; далеко сховавши, ближче знайдеш; не треба все на ніжки ста­вити; не все те переймай, що на воді пливе; нічим нічого не одбудеш; одні очі плачуть і сміються. Та ще, повто­рюємо, багато-багато інших яблунівських філософських мудрощів, проте тут ми наголосити тільки на тих, що ріднять їх із мудрецями Сходу.

Прагнучи щастя, Хома з Мартохою, очевидно, були обізнані з макробіотикою, себто з технікою довгого життя, і, зневажаючи всякі фармацевтичні продукти й складні хірургічні операції, більше покладались на таке благо для свого тіла, якого можна досягнути піклуванням про здо­ров'я, гармонією між тілом, розумом і душею...

Після того як Хому відлучили від ударної праці на корівнику, Мартоха й каже своєму чоловікові:

— Авжеж, Хомо, щастя й здоров'я твоє в праці. Ото як не можна боронити козі лісу — най гложе, так най усі відають і видять, що ти й робота — близнята.

— Моя рука — в роботі владика, — згодився грибок маслючок, снідаючи локшиною, і хоч відлучений, та про корівник колгоспний думаючи. — Бо свій зароблений хліб кращий чужого книша.

— Але ж за тою роботою за здоров'я забуваєш, — дорікнула Мартоха, пораючись коло печі.

— Чим більше роблю — тим дужчий, а чим дужчий — тим більше роблю!

— Кажи, кажи! — буркнула Мартоха. — Та вже коли маєш від колгоспу отой примусовий місяць, то, може, подумав би про своє тіло, щоб у ньому дух високий не переводився.

— А може, й справді в оцей примусовий місяць добряче попіклуватись про своє здоров'я? Щоб потім із ще біль­шою силою взятись до вил-згрель? Авжеж, душа рветься до колгоспної худоби, душі моїй не можна без артільної скотиняки, але чом і душу не примусити, щоб не рвалась?

І хоч грибок маслючок був начебто здоровий, але ж завтра всякі хвороби могли напасти, їх просити не треба, самі наскочать. Хому аж тіпати починало, коли помір­кував, що в білому світі на нього чигає ревматизм, синусит, сифіліс, склероз, слонова хвороба, правець, тиф, трахома, флебіт, цинга, цистит, паранойя, шизофренія, екзема, епілепсія, рак...

— Лишенько, скільки хвороб — і всі мої! — жахався грибок маслючок.

І Хома заходився шануватись! Щоб не причепилась шизофренія, він споживав натуральний зелений чай і соєвий соус сьобан. А побоюючись екземи, він відразу старався пити того самого натурального зеленого чаю яко­мога менше. Остерігаючись ревматизму, він ще менше пив натурального зеленого чаю, споживаючи підсмажений рис, а також місо і сезамову олію. Щоб не пристали глисти, особливо круглі, грибок маслючок готував відвари з хризантеми, а також зажарку, беручи листя хризантем і борошно та смажачи їх на сезамовій олії.

А як грибок маслючок лікувався від запалення легень! Щоправда, запалення легень у нього ніколи не було, а була лиш Мартошина підозра на те, але ж чому не вдатись до профілактики? Зловив грибок маслючок у яблунівському ставку здоровенного дзеркального коропа, від­різав ножем голову, зібрав у кухоль холодну риб'ячу кров і, поки риб'яча кров не згорнулась, хутенько випив. Мар­тоха взяла макогона, потовкла того коропа в макітрі, величаючись при тому, мов куций бик у череді, потім потовченого коропа наклала на груди грибка маслючка, міряючи його температуру через кожних півгодини. І що? А те, що випита риб'яча кров і пластир із коропа дуже допомогли Хомі, він так і не захворів на запалення легень!

Остерігаючись грипу, грибок маслючок пив японський чай кахон, який, звичайно, купував у яблунівській лавці в продавця з діда-прадіда Петра Кандиби. А ще проти кашлю не цурався ренкону, себто лотосового чаю, який готував за таким рецептом: давив корінь сирого лотоса довжиною близько шести сантиметрів, до видушеного соку додавав трохи імбиру й трохи солі. Проти нежитю вживав чай хару.

Щоб очистити свою кров, побоюючись неврастенії й гонореї, ревматизму, нефриту й сифілісу та ще болів у шлунку, він смакував сью-бан, себто натуральний зелений чай із соєвим соусом. Ви чули про чай янь-янь? А Хома не тільки чув, а й пив. Ви чули про чай банча-жень-шень? Старший куди пошлють споживав саме банча-жень-шень як прекрасний тонізатор. Він, хитромудрий, брав нату­ральний зелений чай, смажив кілька хвилин, потім до­давав кілька шматочків кореня жень-шеню, досипав трохи імбиру, далі заварював. Заварюючи, ніколи не брав посуд із заліза чи з алюмінію, бо тоді б йому вдався не бан­ча-жень-шень, а казна-що, від якого могла напасти швид­ка настя.

Отак грибок маслючок піклувався про своє здоров'я, щоб міцніше стискувати вила-згрелі в руках, коли, на­решті, повернеться на колгоспну ферму. Отак Хома до­тримувався принципів макробіотичного дзену, себто мис­тецтва омолодження й довголіття, занехаявши споконвічні яблунівські безпринципні принципи. Які саме? Душа не Упир, того хоче, чого й мир; нема в світі, як той борщ: хоч поганий, та до біса; насипай, жінко, перцю, нехай нам хоч раз на віку гірко буде.

До Хоминого раціону увійшли водорості конбу, себто ламінарія японіка. Мартоха десь там діставала цю ламі­нарію японіку, нарізала шматочками, варила, солила, ви­парювала воду — яка прекрасна страва вдавалась! А то до ламінарії японіки додавала накришеної моркви, коріння лопухів і лотоса, зв'язувала все це докупи гарбузовим стеблом, варила, солила, додавала соєвого соусу. А то вже давала своєму чоловікові цю саму ламінарію японіку, смажену на соняшниковій олії. А то зв'язувала довгими смужками завтовшки з мізинець і смажила. А то варила юшку з ламінарії японіки. А то готувала голову сома в ламінарії японіці, додаючи трохи підливи Осави. Не бу­демо вже згадувати докладно про те, що меню грибка маслючка не обходилось без водоростей хідзікі, які готу­валися з лотосовим корінням на рослинній олії і подава­лися з сиром і смаженою соєю...

Ланка, полуднаючи в полі, розпитувала в Мартохи, як-то вона готує для свого Хоми відлученого всякі наїдки та напої, бо жінки завжди гомонять про такі речі. Інша, може б, і крилася зі своїми секретами, тільки чого було критись Мартосі, коли ділилась усім із усіма?

— Питаєте, жіночки, як я готую уме-сьо-бан? Та нічого тут такого нема, щоб ви не зуміли. Ото підсмажую на пательні чай трирічної витримки, себто чай, що руки до нього три роки не доходили. Добавляю води й тільки однесеньку сливу умебосі.

— Еге ж, одненьку сливу умебосі, — підтакувала ланка на буряках чи на кукурудзі.

— Заварюю в макітрі. До питва додаю трохи тра­диційного соусу сьойю, себто тамарі.

— Еге ж, традиційний соус сьойю, — запам'ятовувала ланка.

— Цей чай уме-сьо-бан дуже славно очищає кров мого Хоми Хомовича.

— А як ти, Мартохо, готуєш уме-сьо-кудзу?

— Беру одненьку сливу умебосі, столову ложку борошна з маранти, себто кудзу, три ложки соєвого соусу, беру імбир та воду, потім давлю умебосі у воді... Ото МІЙ Хома ніколи й не простуджується, що п'є уме-сьо-кудзу.

Допитливе яблунівське жіноцтво, до всього в світі Є йому діло, ото Мартоха мусила розказувати, як готує вустриці, видавлюючи з них усю рідину й солячи їх, вмочаючи в борошно, а потім збите куряче яйце з крих­тами хліба, як смажить вустриці у глибокій пательні з накривкою. Ще не встигли про вустриці до пуття розпи­тати, як уже цікавляться рапанами. А що рапани? Треба дістати молюска з мушлі й помити, порізати на дрібненькі шматочки й посмажити разом із морквою й цибулею. Потім усе це слід покласти назад у мушлю, налити туди підливи, що зветься бешамель, і пекти в духовці. І ще не встигла Мартоха розповісти про вустриці й рапани, як уже подавай своїм подругам із ланки секрети приго­тування оладок із креветок! Або: як смажити червону дораду і подавати її з тушкованим кресом чи з капустою? А оладки з кальмара? Як подавати сиру дораду, як дораду смажити, солити чи запікати? А що таке рагу з допади? Бульйон із доради? Суп із мідіями? Нітуке з кальмара?

— Скажи, Мартохо, а чому в твого Хоми такі чисті та білі зуби? — допитувались жінки.

— Бо як? Беру посолений і висушений баклажан, спа­люю, а з попелу маю зубну пасту.

— І не лисий Хома, чуб на голові густий, як у молодого...

— Помагає сезамова олія, — хвалилась Мартоха.

— І параліча в Хоми ще не було...

— Помагають кульбаба й чортополох! А ще помагає, жіночки, жменя насіння круглого гарбуза з острова Хоккайдо! Але, жіночки, ще й річ у гречці!

— У гречці завжди річ, ще й велика! — усміхались молодиці, наче їм служба — в дружбу, та дружба — ніколи в службу. — За життя взнаєш гречки з семи печей!

— Е-е, вам завжди одне на умі, — дорікнула без серця Мартоха. — Нехай Господь нас милує від пропащих панів, свинячих постолів і вербових дрів, тільки не від гречки.

Ні для кого не було секретом, що Хома Хомович При­щепа, з діда-прадіда гречкосій із гречкосіїв, кохається в гречці, але щоб так кохався! Можна сказати, що храм для гречки він спорудив прямісінько в своїй душі, щоб далеко не ходити. А спорудивши, не тільки не бив їй поклони, набиваючи гульомахи на лобі та мозолячи ко­ліна, а й наїдався гречкою від пуза. Й кашу гречану, й пампушки з гречаного борошна, й кашу-запіканку спо­живав. Скажете, ці страви їли і їдять чи не всі яблунівці, нема нічого дивного. А дивне в тому, що Мартоха для свого Хоми готувала й готує гречку не тільки по-яб­лунівському, а й по-японському. Скажімо, тільки він сма­кував гречаною кашею "морі", до якої Мартоха сікла ножем-сікачем цибулю-шалот, тушковану в одненькій ложці соняшникової олії, доливала три чашки води, дванадцять сантиметрів сухих конбу, себто довгих водоростей, що добуваються з океанської чи морської глибини тільки в двадцять метрів, а потім заварювала в окропі.