Нічого не вдієш. Небезпека неминуча. Мусить, якнайскоріше додому, полагодити деякі справи й на цілу ніч до Рахова.
— Швидше, швидше! — жене він візника. Він поїде, вияснить, докаже. Він добється негайної зміни коменданта, бо цей надутий пяниця зовсім нікуди не годиться. І який чорт зробив його комендантом? Його просто слід би на шибиницю. Цей зрадливий пес підшився, обдурив!.. А все-сам винен. Це все кара за мякотілість. Заскиглила та коза, а тепер роби, що знаєш.
Темно по горах лягло. Засніжені груди землі ціпініють у стисках морозу. А місяць все ще не зійшов.
Прудко біжать молоді коники, а легкі саночки ледь торкаються гладенької колії дороги. На затоках шурнуть у бік і далі. Мигають придорожні стовби, жидівські хати... Земля бренить, тікає. Біжать річка, ліс, гора. Нарешті приїхав. Але невстиг він злізти з саней, як назустріч йому виступило кілька людей зо зброєю. — Іменем і т. д. ви арештовані! — Йонаш не чує цих слів. Рука блискавично сягнула кишені і не встигли вояки підбігти, як тарахнув постріл.
Один з озброєних людей скрикує й одразу клякає. Кілька легінів накинулося на лісничого. Розпочалася боротьба, сапання, стогін, храпіння. Через пять хвилин зо скрученими назад руками його відвезено тими самими саньми, що ними приїхав.
Очунявся в льоху під сільською хатою. Спочатку не міг усвідомити, що сталося й де він є. Низенька, темна нора. Пахне щурами й ще чорт зна чим. Два тапчани, під віконечком столик і на нім ледь жиє тендітний проміньчик лойової свічки.
Одначе він тут не сам. На одному з тапчанів, скулившися на подобу щура, якась постать. При вході Йонаш зовсім не помітив її. І аж пізніше не міг вийти з дива, пізнавши в постаті пана сотника. Вираз, що прикрив обличчя обох знайомих, не піддається означенні. Сотник не витримав перший, прудко зірвався й ревнув: — Не смійте скалити зуби!
Йонаш швидко відступив, схилився на нари і замовк. Настала мертва, гробова тиша. Чути, як зверху відбиваються чиїсь байдужі кроки. Цок-цок-цок-цок. Чотири туди, чотири назад.
16
Після розмови з матірю, Кіті дещо поправилася. Повеселішала, приняла страву й не лежала на ліжку. Вона все думала. Видно, снувала якісь плани. Хотілося ще раз лояльно вступити в боротьбу з обставинами. Нераз хотілося зірватися в простір і демоном летіти над горами, лісами, туманами; злетіти темної ночі до страшного, забороненого місця й там віддатись у владу жорстокого гріха.
Часами кликала матір, душила її в обіймах, великі чорні очі благали чогось, чого мати безсила дати їй. Відривалася, тікала, плакала або співала, часами зривалася серед ночі й готова була кудись відійти.
— Це божевілля, мамусю! — шепчуть и уста, а руки обнімають когось, хоч коло неї зовсім немає мамусі. Навколо ніч, ліс, виє пес, світить місяць і виблискує срібло снігової габи.
Ранок, день, самота. Надходить вечір. Пригадала, що сьогодні у гуцулів Свят-вечір. По груниках у деяких місцях яркіше світяться віконичка, тепліше натоплені хатки. У такий вечір сходиться гуцульська родина, довго молиться перед невиразними, мов часописна ілюстрація, образами, після сідає за стіл і їсть святу вечерю.
Кіті задумала вийти пройтися. Надягнула щось теплішого й вийшла. Починає смеркати. Тихо й поволі западає ніч. Кіті зупинилася й слухає. І що далі вона вслухалося, то ставало їй приємніше, легче на душі. Такої урочистої тиші вона, здавалося, не переживала ще. Непорушне й струнко стоять стіною смереки. Біла поверхня землі ледь помітно дихає, ніби груди заснулої людини.
Кіті робиться надзвичайно приємно. Болі, буревійні пристрасті, уляглися спокійно на дні її нутра, скулилися й замовкли. То ж у цю ніч народився Він, той великий, що сказав: "прийдіте до мене всі страждающі і обремененні". Кіті знає, що в неї сьогодні немає свята, але їй чомусь здається, що свято те якраз сьогодні. Він тут, у гуцулів народився. Так. Безперечно Він тут народився, цієї ночі.
Боже мій, Боже мій! — шепче Кіті. — Як страшно приємно, що чуєш радість, що маєш спокій у душі. їй забажалося тепер любити всіх, обняти, гноблених і гнаних.
Он на грунику стоїть хатка. Відколи Кіті тут жиє, щодня бачить ту хатинку, але ще ніколи не була у ній. Вона лиш знає, що там жиє старив глухий, з довгим сірим волоссям, дід Штефан. У нього є дочка, а в дочки двоє безбатченків дівчаток.
І їй заманулося піти туди. Пішла. Пішла просто без стежки, борхаючись у глибокому снігу. Штефана бачила вона не раз, як той з довгою в зубах люлькою, у старому засмальцованому, побережницькому одязі з сокирою на голому тілі під поясом, простує до ліса. Кіті знає, чого він туди простує. Він йде геть високо на гору, залазить у хащу, довго сперто кашляє, озирається навколо і починає цюкати своєю загрітою сокирчиною суху смеречинку.
По довгому часі смеречинка піддасться йому, тихо схилиться до землі, а Штефан дбайливо очищує її від галуззя. Після виймає з-за пазухи мотузочка "шпаргу", робить петельку, зашморгує нею смеречинку й волоче її, мов муравлик, до себе. І це він робить майже щодня. Що там діється далі з тією смеречиною, Кіті не знає. Ось тепер вона якраз зайде й подивиться.
І от вона вже на грунику. Серед снігу, ніби загублена, хатинка. Навколо ніякої загороди, ані оборогу. Лише невеличка, мало втоптана, стежечка, підбігає до широкого, під порогом каміня і зникає в прорізі квадратових дверей.
Кіті пхає ті двері. Зо скреготом западають вони в нутро сіней. Там мокро, темно і пахне гноєм. Направо хлівчик, наліво дверцята до хати. Увійшла Через них і зупинилася коло порога. Ледь промовила привітання, розгубилася, не знає, де ступити. Зправа величезна піч і в ній палає огонь. Світло з печі освітлює хатинку. Свіжо нарубані полінця лежать купкою коло печі.
За піччю, прикрита темними дрантинами, постіль. У лівому передньому куті притаковився кривий столик, від нього аж до дверей вузенька під стіною лавиця
У хаті сувора тиша. Запах, ніби у натопленому льоху. На постелі, з мисочкою на колінах, сидить сумрачна, закутана в хустку, жінка й голосно сьорбає деревяною ложкою якусь страву. Коло столу з люлькою в беззубому роті сидить Штефан і тяжко, голосно сапає. Час від часу виймає він люльку, довго кашляє, харкає на долівку і знов курить. Долівка земляна, мокра, з витоптаною по середині ямою. На печі, у пірваній вишитій сорочині, сухе дівчатко.
Замісць очей, — глибокі темні зірки, на голівці жменя сіна.
Кітіне прибуття не було тут особливо бажаним. Жінка, що сьорбала страву, муркнула і майже не подивилася. Штефан звівся на ноги, розкаракувато зробив кілька дибків і хрипким, ледь чуйним голосом, прошепотів:
Вітаємо вас, кнєгинько! Що вони собі бажєють? Свєтичко наше увидіти? Біду нашу? Сідайте, кнєгинько. Раді ми, ади, хоч таке щєстєчко Бог свєтий дарував. Один раз таке свєтичко, один раз Христос народивсі і мир словом загрів. Сидить отак людина, гей би камінь божий, руки ламле, голову сушить... — Сильний зрив кашлю перетяв його мову. Хапнувся рукою за груди, ноги затремтіли і він швидко відійшов напомацки до лави.
— Хай вібачать, — відкашлявшись, продовжує старий. — Сівєм. Не годен на ногах вдержатисі. Ото єк заріже, єк зачєвить, єк шєрпне тобов... Люфт маємо добрий, але хліба нема. Водов самов не відєржисі в тілі душа. Голод, кнєгинько, то решток усього. Всяке горе переживе чоловік. Запалив піпу, сів і думай. А голод і не закуриш і не задумаєш... Ані святов водов не закропиш. От свєтичко Бог дав... Агій, Олено! Мо'би кнєгинці, гості нашій у такий час, дещо повічєріти... Пішовєм нині до Ясінє, приніс, ади, жменю мелаю. Ох, тєжко, тєжко!
І старий замовк, головою похитує. Оленка перестала сьорбати і протягає Кіті свою мисочку.
— Відкоштуйте, кнєгинько, нашого. Нич більше не маємо.
Кіті злякалася. Стало боляче й ніяково. Не знає, що сказати. Голівка, що ввесь час злякано визирала з печі, сховалася. Натомісць з-під постелі виглянуло кілька ягнячих голівок. Повисаджували писочки через драбинку й хрупають сіно. Кіті зобачила це й зраділа.
— Дідусю! Газдинько! Дякую вам. Я не голодна — їй було тяжко говорити, бо знала мало слів. Вона. запитала, чи знає старий, хто вона, попросила молитися за свого батька й, пообіцявши принести щось з дому, вийшла й швидко, швидко побігла додому. Вона в той час зовсім забула за себе. Думала тільки за тих людей, що їх щойно бачила. Хочеться забрати з дому все й віднести тим людям. Ах, яка вона нерозумна. Вона ж могла вже давно піти до тих людей, познайомитися з ними, допомогти їм. Скільки це принесло б їй задоволення.
Але тепер Кіті прибіжить додому, кинеться до мами, розкаже їй все і вони обидві допоможуть тим бідачиськам. Але прибігши до сіней, почула у кімнатах великий рейвах. Кіті відчиняє двері, і назустріч їй виступають озброєні люди, що заявляють їй, що вона арештована. За що?
Але Кіті не має часу на роздумування. В той саме час її погляд впав на раненого вояка, що лежав на білій, заплямованій кровю, постелі. Одразу їй здавалося, що то батько, кинулася до нього, але груба рука зупинила її й відкинула геть.
Кіті отямилася у темній, холодній кімнаті. Що сталося? Вона бажає вияснити положення й починає грюкати у двері.
— Кі-ті! — почула вона слабий голос матері.
— Мамо! Де ти, мамо? — Кіті кинулася в сторону голосу і знайшла матір. Вона лежала на канапі й тремтіла.
— Мамусю! Тобі холодно! Що сталося? Що, мамо, сталося? Хто там ранений? Ой, Боже, Боже! Де є тато?
Мати оповідає через плач ... і його відвезли, — кінчає вона.
— Куди? Куди його відвезли?
Хіба мати знає, куди його відвезли? Може вже не живе.
Кіті кидається до дверей, гримає; кричить. Двері несподівано відчиняються і Кіті стоїть з розгубленим поглядом перед суворими, озброєними людьми. Вона просить, щоб пустили її до раненого. Вона допоможе йому, завяже рани. Вона це вміє робити. За війну навчилася всього.
Озброєні люде дозволяють. Кіті підходить до раненого й жахається. Той умірає. Це вона виразно пізнає. — Люди! Він умре, він умре! Рятунку! Дайте щось! Чого ви стоїте?! Він умірає!
Кіті не знає сама, що діяти. Вона чує наближення чогось такого страшного, проти чого безсиле все на світі. Вона підходить до вміраючого, покірно схиляєтйся і дивиться на його зблідлі уста. По них ще пробігали останні ознаки життя.