Повернулися до глядачів, почекали якусь хвильку, поки ті притихнуть, і раптом кукурікнули — спочатку малий, дискантом, за ним великий, басом. Дружний сміх дітей покотився між рядами. Обидва півні виждали, поки зал вгамується, і знову закукурікали дуетом, притому так заливисто та голосно, що навіть дикі птахи, котрі сиділи на деревах — горобці, шпаки, повзунки, синички,— на хвильку замовкли. Глядачі зааплодували. А крилаті артисти вклонилися і один за одним побігли зі сцени.
Відтак вийшов молодий чоловік у темному костюмі, сказав:
— Не знаю, чи потрібен перекладач, щоб переповісти нашою людською мовою те, що проспівали перед цим конферансьє. Либонь, ви й так зрозуміли: вистава почалася, у ній візьмуть участь, крім півнів, з якими ви вже познайомилися, ще й курочки, голуби та щиглики, коти і мишки, дикобраз і собачки, мавпочки, коні, ведмеді. Тож не будемо всіх перелічувати, знайомитимемось по порядку.
І почалося. Два морські тюлені спритно грали у волейбол, перекидаючи великий смугастий м'яч через сітку. Після них вибігла мавпочка, поставила посеред помосту стільчик, сіла на нього, одягла окуляри, заходилася читати газету. Правда, часопис тримала в руках догори ногами.
Глядачі реготали. Мавпочка скинула окуляри, докірливо глянула на сміхунів.
Потім ще кілька номерів. На сцені з'явилася біла невеличка собачка. За нею — дівчина в чорній спідничці та білій кофтині.
— Дивіться, це ж Галя! — голосно гукнула Росина і радісно схопилася з місця.— Галю! — крикнула.
Дівчина підвела голову, подивилась у бік глядачів і, пізнавши своїх знайомих, усміхнулася, зашарілась.
— Навіщо ж так, Росино! — насварилася Тетяна Степанівна.— Тепер Галі важко буде виступати.
Але артистка зовсім не розгубилася.
— Наш Барвіночок,— мовила голосно,— має виняткові математичні здібності. Він уже освоїв чотири арифметичні дії у межах десятка. У цьому ви зараз самі зможете переконатися.
Галя розіклала колом картки з червоними однозначними цифрами, запросила в центр свого вихованця, сама стала позаду.
— Ну, Барвіночку,— мовила лагідно,— ти готовий до роботи?
Собака сів на задні лапи.
— О, як добре... Значить, почнемо,— усміхнулася дівчина.— Попросимо когось із гостей задати першу задачку.
Довго чекати не довелося. Зразу запропонували кілька, і Галя вибрала одну із них.
— Ти почув, Барвіночку, про що тебе просять? Скільки буде, якщо два помножити на два... Табличку множення ти знаєш назубок і, я певна, не забаришся із відповіддю.
Глядачі притихли. Собачка із задумливим виглядом обійшов усі картки, рішуче схопив у зуби ту, на якій було виведено красиву цифру чотири.
— Ой молодчина,— ляснула в долоні Галя.— Ну, покажи ж, щоб усі побачили... Покажи, Барвіночку!
Тоді собача поклало знову на підлогу картку, взяло її в зуби з протилежного боку за коротенького хлястика і сіло на задні лапки так, що картка лягла на груди. Глядачі добре бачили її і весело зааплодували. Тим часом вихователька забрала із зубів Барвінка картку, почастувала собаку ласощами, погладила по голові.
— Прошу ще задачку і не лише на множення...
Знову обізвалося водночас кілька голосів.
— Добре,— хитнула головою дівчина.— Тепер маємо з тобою, Барвіночку, відповісти, скільки буде, якщо до чотирьох додати три.
Барвінок усе повторив, як минулого разу: наморщив лоба, мовби дуже серйозно думав та підраховував щось, обійшов картки в один і другий бік, переконливо схопив сімку.
— Браво! Молодець! — закричали глядачі.
Відтак показували дресированих коней, ведмедя, левів. І врешті на сцену знову вийшов молодий чоловік у темному костюмі.
— Людський розум всесильний,— сказав енергійно.— Він штурмує космос, прокладає шляхи до незвіданих планет, а на своїй, обжитій, змінює життя. Ми вам показали тільки маленьку краплинку з того, що може зробити людина у світі тварин. І це роботи не професіоналів, а лише тих, хто любить природу, звірів — юних натуралістів. Але і в нас, ентузіастів, є свій учитель. Ми його ласкаво називаємо дідусь Тото. І я хотів би познайомити вас із ним.
Тепер усі, хто демонстрував своїх вихованців, теж вийшли на ротонду і зааплодували в залу. Виявляється, дідусь Тото теж сидів цього разу серед глядачів. Він підвівся — високий, худорлявий, у темному костюмі з краваткою-метеликом на білій сорочці. На довгастому блідому обличчі усміхаються світлі очі. Вклонився раз і вдруге, а глядачі аплодують, і він змушений був вийти на сцену.
Коли вистава кінчилася, до білокриничан підбігла Галя.
— Ти не знаєш, де зараз можуть бути Юрко та Жорик? — спитав Роман.
Дівчина нараз чомусь насторожилася:
— Я їх сьогодні не бачила, але...
Не встигла доказати — її покликали.
— Ви тут ще довго будете? — спитала в свою чергу.— Я вас розшукаю, ось тільки трохи звільнюся.
Білокриничанці пішли алеєю в той бік, куди вказували стрілки з написами "Парнокопитні" та "Ведмеді".
І раптом... Роман і Онисим аж очам своїм не повірили. Біля однієї загорожі стоять Юрко Сагайдак та Жора Вчорашній в оточенні цілої групи відвідувачів. Юрко, дивлячись кудись поверх людських голів, з виглядом глибокого знавця просторікує:
— Лось належить до сім'ї парнокопитних. Це найбільший представник із сімейства оленів. Довжина тіла дорослого лося досягає трьох метрів. Заввишки він буває понад два метри. Самець має великі роги, що спрямовані в різні боки і важать двадцять кілограмів, а завдовжки часом до двох метрів.
Слухають Роман та Онисим усе те, переводять погляди на загорожу, а там... Ой леле! Та це ж їхня знайда... Загороджена якраз на розі, до неї можна підійти з іншого боку. Звірина наблизилася до перил, і хтось намагається почухати її за вухом.
— Оце здорово! — простогнав Онисим.— Ти бачиш, як патякає.
До гурту школярів підійшли Лебеденко, Тетяна Степанівна та дядько Лесь.
— Еге,— сказав голова колгоспу стиха,— я бачу, наші екскурсоводи тут.
— Лось найчастіше живе поблизу лісових озер та боліт,— продовжував тим часом Сагайдак.— Взимку харчується молодим пагінням та корою осики, верби, горобини, берези. Полюбляє і гілля кущів, лишайники. Влітку їсть осоку, бобівник, хвощі, деякі водяні рослини, як, наприклад, очерет, рогіз тощо. Зустрічаються лосі у Європі, Азії, Північній Америці. Після народження лосенята харчуються молоком матері, а потім звикають і до рослинної їжі.
Ні Сагайдак, ні Вчорашній не помічали серед, глядачів знайомих. Та й не дивилися на екскурсантів, блукаючи поглядами десь вище їхніх голів. Тепер уже Жора продовжував розповідь:
— Екземпляр парнокопитних, який ви тут бачите,— молодий. Його спіймали учні у шкільному лісництві Біла Криниця та подарували зоопаркові...
— Брешеш! — раптом крикнув Роман, притому так голосно, що почули всі, хто стояв поблизу від загорожі.
Люди заозиралися, шукаючи того, кому належав зухвалий голос. Та Роман ніскільки не збентежився і енергійно додав:
— Ви просто вкрали у нас знайду!
Юрко й Жорик тепер уже дивилися просто в натовп, розгублені й ошелешені.
— Так, так, поцупили! — крикнув басовитішим голосом Онисим.
Вчорашній та Сагайдак почервоніли, потім зблідли, ладні були, здається, провалитися крізь землю.
— А-а...— чи то простогнав, чи то зітхнув Юрко, водячи сторопілим поглядом по знайомих обличчях білокриничанців,— так це, значить, ви... У гості?!
— Не в гості,— з притиском сказав Роман.— Приїхали забрати у вас украдене лосеня.
Люди зацікавлено поглядали то в один, то в другий бік. А господарі тим часом оговталися, і Жорик Вчорашній, хоч все ще хвилюючись, проте цілком твердо сказав:
— Як бачите, лосеня не наше. Належить зоопаркові. І ми не про свою користь думали, коли везли знайду сюди, а про... Ну як би сказати...
— Про державну,— уточнив Сагайдак.
Лебеденко, Тетяна Степанівна та дядько Лесь стиха усміхалися.
Вчителька вже готова була нагримати на своїх вихованців, але голова колгоспу торкнув її за РУКУ-
— Тихше... Не поспішайте... Вони самі порозуміються.
Роман і Онисим, а разом з ними й Росина аж палахкотіли від гніву.
— Гаразд,— цвіркнув Роман,— ми вам теж покажемо... державний інтерес...
Юрко та Жорик більше не продовжували своїх пояснень. Відвідувачі поволі розходилися, так і не зрозумівши, чому сталася сварка.
ЗУПИНИСЯ, ЮРКУ!
Лебеденко, скориставшись хвилиною, підійшов до хлопців, простяг руку.
— Нам таки пощастило, що вас ми зустріли... Здоровенькі будьте! Тепер ви супроводжуватимете лише нас і показуватимете все цікаве.
Сагайдак та Вчорашній залюбки взялися за цю місію. Кілька разів намагалися по-доброму заговорити з Романом та Онисимом, але ті сторонилися: або відставали, або йшли вперед, про щось перешіптуючись.
Росина виявилася примирливішою.
— Воно-то нічого, хай би знайда тут і жила... Але ж та, друга, що в нас, дуже скучає...— казала Юркові, не приховуючи своєї радості, що зустріла його.— А крім того, коли наша підросте трохи, ми її випустимо на волю. А ця мучитиметься увесь вік у загорожі?.. Жаль просто.
— Хай подорослішає, потім побачимо,— заспокоював її Сагайдак.
Юрко теж був задоволений, що знайшов з Росиною взаєморозуміння, вже не відставав від неї, то щось пояснював, то звертав увагу на те, мимо чого інші проходили з байдужістю. Коли наблизилися до слона, розказав сумний родовід його. Слон теж дуже рано залишився сиротою. Мама його трагічно загинула.
— Як? — насторожилася дівчина.
— Коли був малий, довелося робити операцію — на нозі в нього виявилася пухлина. Ветеринари взяли слоненя від матері, повели в сусідню кімнату. Тільки почали розрізати ногу, слоненя закричало, і тоді мати, почувши тривожний голос свого синка, з усієї сили кинулася на загорожу, що була зроблена із залізних рейок. Слониха так безтямно рвалася, що геть пошкодила собі вени на шиї і скоро померла.
Росину дуже вразила ця розповідь, вона мимохіть вхопилася за Юркову руку, прихилилася до нього, мовби їй самій заболіло.
Хлопець не хотів випускати руку дівчини. Тихо промовив:
— Ходімо звідси... Тільки удвох. Я покажу тобі своїх вихованців.
— Яких?
— До знайди я підійшов випадково... Моє господарство — ведмеді. Білі північні, бурі гімалайські, чорні. Хочеш побачити?
— Звичайно.
Непомітно відстали. їм було вдвох дуже добре, вони усміхалися і зовсім не поспішали. На їхніх обличчях лежав такий вираз, наче навколо нікого не існувало.