Темрява, кажеш ти?
— Каже Верес.
Мирося всміхнулась, хоч очі її залишилися сер-йозні.
— Темрява, каже Верес. Тупість і неосвіченість. Чим більша обмеженість і неписьменність — тим більша вимогливість, невблаганність і непрощенність. Фанатика не вблагаєш і не переконаєш, бо він обкреслив себе колом стриму, як дикун. На межі кола — недовір'я і підозріння. Що то за мрійлива дитина блукає в самотині? Геть поезію, бо поезія необміряна прірва, незбагненність! Мрія — це невідоме, а ми його боїмося, як смерті. Невідоме несе смерть збудованій нами печері невільництва. На палю мрійливу дитину! О, тепер дооре. Тепер спокійно. Народ жує, народ будує, п'є горілку, чоловіки сплять з жінками, і народжуються діти. Народ щасливий... Народ, наш народ, про який ми піклуємося. Ми любимо народ, ми народолюбці. Ми гуманісти найвищої категорії. Ось так. Чим менше всяких темних почуттів (почуття — це тваринний невжиток у людині, це Стефан Балей, це Фрейд), тим менше гріха. Нап'ємося і поміняємося жінками! Хто там наважився заговорити про реформи? Розіп'яти! А що він сказав? Треба розміркувати, либонь, він мав рацію. Ми тихесенько зробимо те, чого він вимагав, та не згадаємо його ні словом, нехай його реабілітують ті, хто буде після нас. Навпаки, його треба дощенту зганьбити. Ми інтелектуали (не такі ми вже примітивні фанатики, з цим давно покінчено, ми дещо читаємо, Середньовіччя не вернеться), ми, коли нам буде круто, підсядемо до розумної людини, налякаємо її... Як налякаємо? Ей, сатрапи! Ду-ДУ-ДУ-Д-Д-ду! Трісь, бах, гуп, кленць!
Звучать фанфари. Це добре. Це заспокоює. Які вони в мене однакові. Ніби з-під одної квочечки. Однакові, однакові, однаковісінькі. Зручно. Дивишся на одного — бачиш усіх. Тільки очі різні. Тільки погляди. До чорта, коли вже дадуть апарат, щоб проконтролювати, що там у.них під черепками. В оцього гарнесенька жінка. Треба організувати маленький пікнік. Виїзд за місто, на лоно природи. Шатра, вино, голенькі круглі плечі. І стегна. Ох, стегна... Пікнік. Цікаво, хто запровадив цю традицію — мінятися жінками... О, кому варто відлити золоту статую. У цього гарна. Га-га-га-га! Ніби злетів, ніби в спеку стрибнув з крутого берега... Таке не забувається. Але вже розбещена. Вже на відході баба.
— Агов, сатрапи!
Вишикувалися, виструнчилися, однакові, однаковісінькі. Це добре. Це зручно.
— Отой-то мудрець... Як він там поживає? Нерипаєть-ся? Не про це мова. Він не гомосексуаліст, ні? Є родина. Гаразд, добре. Добренько. Значить, так: "Пане мудрець. До нас дійшли чутки, що в сім'ї вашій якась незгода". Чудово, чудово, чудово.
Мудрець опустив очі, похнюпився, потупився. Дурень, адже нема святої сім'ї.
— Агов, сатрапи! Вишикувалися, виструнчилися.
— Як звали отого-о француза, що писав про народ? Щось схоже на слово "мельник". Мельє? Мішле! Схоже на мішок. Жуль. Ага. Чудово. Пане мудрець, ви читали отого-о Мішле? Ти бач! Читав, сучий син. Ну, якщо читав, то розуміється на справах загалу. Ба, навіть сам, певне, пише. Аякже. Вчора Іван, сьогодні Мазепа. Мабуть, тямущіший, бестія, ніж отой-о Жуль-Міш... Ну ось. Тепер ми дещо знаємо. Народ чекає від нас одної маленької, незначної, просто нісенітниці, незначної, маленької реформи. Буде. Зробимо. О! Спокійно, розумно. Пане, наведіть лад у своїй сім'ї. Не годиться. Негарно. Що подумають люди? З кого тоді брати приклад?
О! О!..
— Сатрапи, внесіть зміни до параграфа такого-то, статті такої-то. Сформулювати вам? Напишіть, я подивлюся. Ну, ну! Марш!
Загал. Ах ти чорт! Це страшно. Загал — це страшно. Але є мудреці, є мудрі люди, є мудрі керівники. Дітки несуть віночки до пам ятника. Як зворушливо! Що? Сльоза капнула. Подумають, що плюнув на документ, а це важливий документ. Біс, чорт, дідько з ними! Маленький пікнік. Шатра, голенькі плечі... Га-га-га! Стегна зблискують, стегна шмагають. Які в них однакові рила, які в них потворні рила, а жіночки вродливі. Ну, що там далі? Бом-бом-бом, бом-бом-бом, бом-бом-бо-м-м-м... Так, загал — це страшно. Але навіщо Родзісад? Навіщо Івахов? Навіщо Івахін? Всезнавець Івахін?.. Знавець Івахін?.. Родзісада
Їреба звільнити. Постарів. Зледащів. Тільки пихи багато, оді зарозумілий Ренет... Ні, Родзісад нехай залишиться. Втрата статевої спроможності. Так твою перетак! Ша!
Спокій і ще раз спокій. Витримка. Розважливість мудрого діяча.
Бом-бом. Маленький пікнік. Що робити з отим-о писакою? З отим-о борзописцем? Шизофр...
— Агов, сатрапи! ДУ-ДУ-ДУ-ДУ! Трах, трісь, бам.
— Як зовуть отого-о писаку? Тих... Михи... Слухайте мене уважно, сатрапи. Ши...
— Шибениця!
— Дурень. Шизо...
— Шизо...
— Хором! Ши-зо...
— Ши-зо...
— Фре...
— Фре...
— Нія.
— Нія.
— Стоп! Передумав. Все-таки це непристойні речі. Він часом не гомосексуаліст? Ні? Сім'я? Маленькі непорозуміння? От ідіоти. Навіщо сперечатися з жінками? Вони не заслуговують нашого гніву. Вилай подумки, а там... Маленький пікнік. Сатрапи! Мабуть, оцей-о писака статево незріла людина. Ось бачите...
Що далі? Тринди-ринди, тринди-ринди, тринди-ринди. Цікаво! Якийсь зміст неодмінно є. Гарні слова. Слова для гімну. Не згинула Польща!.. Чого гинути? Наш народ, наша молодь, наша армія, наш Иосиф... Не вірю, що Пілсудський двічі втікав з Сибіру. Лаври борця, о, великий мученик! Наш Иосиф... Бом-бом-бом. Ці прокляті галичани. На кожну місцеву душу — п'ять колоністів! Так. О!.. Домагаються шкіл, мови. От халепа. Не влаштовує їх язичіє. Ідіоти! Мова — це взагалі халепа. Це незжиток минулих епох. На біса вона? Є дороговкази. У відповідних місцях: вхід заборонено! Купатися заборонено! Доступ за-бо-ро-не-но! Є портрети. Є гасла. Скільки грошей уперли на фарбу! Безперечно, мова — дикунський незжиток.
— Сатрапи! Сімейний конфлікт отого-о писаки розглянути публічно. Щоб було повчально, чуєте? Ну ось...
Потрібна маленька-малесенька дискусія. Іван сперечається з Петром. Лаються? Ганьба. Павло (Ач яка пика, надудлився від державної цицьки!) виступає з аналізом Іванових і Петрових помилок. Сатрапи! Петро з Іваном посперечалися. Полаялися. Дискусія. Прихильники. Подивіться пильненько, кому там охота базікати. Еге ж. Так, чорний список. Списочок. Не треба роздувати. Павло виступає з аналізом помилок. Нехай потішиться, незабаром йому прикро стане. На нього ополчиться молодь. Так, нікчемний дурень. Але хитрий, бестія. Його зацькують обидва табори. Що ж, так воно ведеться. Тром-бом, тром-бом. Чому ви не організуєте маленький пікнік? А треба! Давно вже треба... Секретарка. Мовчить. Костиста, як драбина. Тамта була м'якенька, м'якесенька. Розбещена... Нехай підшукають гарну секретарку... Авжеж, ми трішки циніки. Сильні люди переважно трохи теє. Наполеон. Ми не можемо робити історію. Нам доводиться чекати, поки вона зробиться. Ми не можемо примусити плід достигнути швидше... Звичайно, Бісмагж — йолоп. Наша держава, наша армія, наш народ, наш Иосиф... Сатрапи! Якщо Павло наплете дурниць, виступить орган... Що? Хоча б п'ястівський. Ні — х'єнівський. Ні — п'ястівський! О! Ці грошовиті хлопи, ці статечні грошовиті мужики в помащених шміром високих чоботях. Так, це сила. Це — закон і порядок... Тром-бом, тром-бом... Професора Ри-дана не чіпати. Якщо сказиться? Не чіпати. Цього-о професора знає цілий світ. Якщо дуже сказиться — заперти до божевільні. Так. О! Нещастя, схибнувся на старість. Звичайно, звичайно. Маленький пікнік, голенькі плечі. Хочеться стрибнути з крутого берега... Треба поїхати в табори. Табори, тринди-ринди. Отой-о Повсюда збунтував каторжан. Наших чемних каторжан. Ти мені покукукаєш. Ти мені по-ще-бе-чеш! Том-тром-бром. Хочеться стрибнути з крутого берега. Ми таки переведемо стрілки історії. О, фанфари. Це прекрасно. Дітки несуть вінки до пам'ятника. Всі однакові, однаковенькі, однаковісінькі. Хочеться стрибнути з крутого берега...
— Браво! — вигукнула Марта і обняла Миросю. — Я мушу тебе поцілувати. Це чудова імпровізація, не пара твоїм маленьким віршикам. — Вона цмокнула Миросю у щоку, навіть у качиного носа.
— Справді? — спитала Мирося розчулено.
— На твоїм місці я писала о саме це: монологи всяких тварюк. Вони в тебе дуже характеристичні, безпощадні й не позбавлені гумору. Це те, що треба. Я написала б книгу, тисячу томів подібних монологів, і на них знайшлося о більше читачів, ніж на Грушевичеві повістки... Ніж на стерильні Грушевичеві повістки, — повторила Марта.
— Одначе я багато чого пропустила, — мовила Мирося.
— Неодмінно запиши, чуєш?
— У тебе картопля пересмажиться... Спробуй записати. Звичайно, з паперу воно так не прозвучить. Це треба читати.
— Ідея: ти мені це завтра прочитаєш для студентів. Постарайся пригадати все, що напливало на гадку, все, що ти проминула. Правда, уникай "сексів". А це чудово: "Хочеться стрибнути з" крутого берега". — Марта розсміялась і ще раз обняла Миросю.
— У мене є монолог професора-нейтрала і професора, який заробляє на мертвих, а живих підсікає на догоду отим-о.
— Я ж кажу, що це твоє амплуа.
— Але мені шкода моїх маленьких віршиків.
— Я тобі розповідала, що Юліана подибує манія тех-нотворчості? Стомиться — і починає конструювати автомобілі, човни, якісь дивовижні всюдиходи. Деколи здається, що він би чогось досяг. Мабуть, таки досяг би. Допоможи мені занести до кімнати мої присмаки.
Тодосій стояв перед вікном. Марта і Мирося ззирнулися і тихо пирснули.
— Монолог...
— Просимо вечеряти, пане Тодосію.
— Я ось думаю, чи їхати мені, а чи податися на ніч до готелю.
Мирося подивилася на нього з веселою безнадією і спитала:
— Ви не завершили своїх справ у місті?
— Ні. Тобто я не знаю, чи в мене що-небудь вийде. Я ось думаю, чи ви мені щось не порадите, пані Марто. Але я скажу вам про це потому. — Тодосій вибачливо подивився на Миросю, задумався і спитав сам у себе: — Але чого відкладати? — Він зашарівся, потупився, відтак окинув жінок винуватим поглядом. — Я хочу посватати пані Марту, вашу господиню, пані Марто.
Мирося зробила поважну міну.
— Чого ж, молодиця вродлива, чесна...
— Ось я і думаю...
— Мабуть, не наважуєтеся сказати їй?
— Та ні, — зітхнув Тодосій. — Думаю, чи приїхати ще раз, чи вже дочекатися і — нехай вже буде як буде.
— Лишайтеся,— сказала Марта.— Переспите в моїй кімнаті, я переберуся до господині.