Хіба що в казках чи билинах є згадки про них. Але то — вигадки. Та й ви, пробачайте мені, щось не дуже схожі на тих драконів, про яких мені довелося чути й читати. Справжні дракони — це велетенські створіння, які дихають полум’ям. Ви ж на вигляд — звичайнісінька ящірка, хіба що з крильцями.
— От я зараз покажу тобі ящірку! — пискляво вигукнув Мінімакс. — От зараз ти побачиш у мене! — І він просто на очах у вкрай переляканого Олега почав рости!
Ось Мінімакс збільшився до розміру морської свинки.
Ось він уже переріс кота!
Ще трохи — і…
Олег, навіть не уявляючи, що може бути далі, так стиснув руки, що хруснули пальці. Та раптом Лізка, ця весела, балакуча Лізка, сміливо підскочила до "ящірки", обняла її за лускату шию, притулила свою золотаву голівку до гостровухої голови дракончика і ніжним голосочком, якого Олег від неї досі й не чув, прошепотіла створінню у самісіньке вухо:
— Мінімаксику, любий, заспокойся, будь ласка! Невже ти не бачиш: братик жартує.
"Хороші жарти! — подумав Олег, та вголос нічого не сказав. — Отак ковтне тебе ця потвора — навіть черевиків не знайдуть!.."
Лізка ще міцніше притулилася до дракончика, і той — на превелике здивування Олега! — відразу почав меншати.
Зменшившись до розміру звичайної ящірки, він сказав:
— Та хіба я що? Я — нічого. Але ж він перший почав! — Мінімакс махнув колючим хвостом на Олега. — Чого він "ящіркою" дражниться! Я ж не кажу йому нічого образливого, хоч він теж не Котигорошко чи, скажімо, не Добриня…
Крити було нічим. Олегові справді до могутньої статури наших славетних казкових богатирів було дуже далеко. Худющий — аж кістки полічити можна! — він ще й горбився так, що лопатки випиналися з-під майки, наче з них ось-ось вибрунькуються крила.
Влучне спостереження нікчемного дракона не просто образило хлопця, а й змусило замислитися. Він зразу ж дав собі слово зайнятися зарядкою вже не для батьків, а в першу чергу для себе.
— Звідки ти знаєш про Котигорошка й Добриню? — поцікавився Олег і навіть не помітив, що перейшов на "ти".
— Мені — та не знати! — буркнув дракончик. — Ваші богатирі стількох моїх предків марно понищили — і не злічити! Силу їм, бачте, дівати було нікуди! Ворогів землі Руської мало — так давай міць свою на бідолашних дракончиках випробовувати, гатити чим попало їм по головах: хто довбнею, хто палицею залізною, а хто й мечем… — І раптом гірка сльозина викотилася з райдужного ока дракончика.
— Мінімаксику, не плач! — погладила його мізинчиком по голівці Лізка, а Олег додав:
— Не побивайся, то минулося…
Він, коли говорити по щирості, не дуже вірив дракончику, але побоювався, що Мінімакс розсердиться і знов почне рости.
Олег уже переконався в його дивовижній властивості: варто було роздратувати чи образити дракончика, як він відразу ж починав більшати. І до яких розмірів він міг виростати, Олег не уявляв, а експериментувати йому аж ніяк не хотілося. Зате, коли дракончику сказати кілька лагідних слів, підлеститися компліментом та ще й приголубити — він відразу зменшувався до розмірів звичайнісінької ящірки.
Особливо добре на Мінімакса впливала Лізка, до якої дракончик увесь час, поки точилася розмова, горнувся й тулився, мов кошеня.
— А звідки в тебе таке ім’я? — Олег вирішив з’ясувати все, а заодно й перевірити своє припущення.
— Просто я можу меншати чи більшати, як захочу. "Міні" — це від слова мінімум, тобто маленький, а "Макс" — від максимум, що означає великий.
— І до яких розмірів ти можеш більшати? Може, як слон? — усміхнувся Олег.
— Зараз побачиш! — грізно відказав Мінімакс і почав так швидко рости, що відразу сягнув Лізчиного плеча!..
— Стривай! — вигукнула Лізка. — То Олег просто так, не подумав, а ти відразу…
— Нехай думає! — кинув Мінімакс і знову зменшився, а Олег звернувся до дракончика вже зовсім запобігливо:
— Вибач, більше не буду… Я ще хочу спитати: чому ти не просто Мінімакс, а Мінімакс Перший? Адже порядковими номерами називали тільки королів та царів.
— Ніякий я не король і не цар, — відмахнувся Мінімакс. — Просто я — перший з нової експериментальної серії драконів типу "Мінімакс".
— Що за серія, що за тип?! — здивувався Олег. — Та й взагалі, звідки, нарешті, ти тут узявся?! — мимоволі вихопилося у нього питання, яке, мабуть, варто було задати найпершим.
— Звідки, звідки! — передражнив дракончик. — Звідти! — махнув хвостиком на яєчну шкаралупу, зметену Лізкою в невеличку купку.
— Невже з яєчка?! — не повірив Олег.
— А то ні! — усміхнувся Мінімакс. — Адже всі дракони з’являються з яєць: там наш початок і кінець.
Олег, усе ще не дуже вірячи драконові, нахилився й підняв шкаралупки.
Частина з них відразу розсипалася в його руках, але дві половинки, наче розрізані навпіл, були цілісінькі. Олег тихенько натис на одну — нічого! Тоді дужче… Теж нічого!..
Тоді він затис шкаралупку між долонями і здавив так, що аж почервонів від зусилля.
Мінімакс, який пильно спостерігав за хлопцем, хитрувато підморгнув Лізці і глузливо кинув:
— Дави, дави! Можеш навіть молотком вгатити чи під трактор покласти — все одно не розіб’єш! Адже це не проста шкаралупка, а драконяча.
Ні до молотка, ні до трактора Олег, зрозуміло, не вдався — видно, й справді шкаралупа була незвичайна. Він хотів був кинути її в сміття, як раптом на одній з половинок помітив червоний штамп, схожий на той, що ставлять на магазинних дієтичних яйцях.
Іншим разом це не привернуло б уваги хлопця. Але ж яйця кипіли! А Олег знав, що в окропі фарба змивається. На цій же шкаралупці штамп був, як новенький!
Олег уважно придивився до нього і голосно прочитав:
Дракон типу Мінімакс
Експериментальна серія
Інвентарний номер — 1
"Ну й ну! — подумав хлопчик. — Мабуть, і справді ця ящірка не обманює… А може, це наші кібернетики щось нове винайшли?! — блиснула думка. — Може, яйце випадково потрапило від них до курника Ізольди? Адже Інститут кібернетики не так уже й далеко від Круглика!.. Виходить, Мінімакс — штучний, а не справжній, така собі кібернетична іграшка".
Думка сподобалась Олегові, і він вирішив перевірити своє припущення.
— От я тобі дам "іграшка"! От я тобі перевірю! — аж скипів Мінімакс. — Ти гадаєш, я не знаю, про що ти подумав?!
Мінімакс випручався з Лізчиних рук і стрибнув Олегові на коліна.
— Ось, помацай! — дракончик тицьнув йому в руку свого колючого хвоста. — І тут!.. І ось тут!.. — він підставляв під Олегові тремтячі пальці то ніс, то крильця. — Краще, краще мацай! Ну як — пересвідчився!
Олег присоромлено мовчав. Він переконався: Мінімакс був живий-живісінький, справжній-справжнісінький!
— Ото ж бо й воно! — гордо мовив дракончик і, зістрибнувши з колін ошелешеного і враженого хлопця, повернувся до Лізки, яка нишком хихотіла в кулачок.
Олег здивувався: "Телепат! Думки читає!.." — і вирішив більше не сумніватися в існуванні дракона Мінімакса Першого.
— Ти переконав мене остаточно, — сказав він уголос і запитав: — А що означає цей напис?
— Дрібниці. Кожний тип дракона з’являється лише в одному примірнику. Він повертається на Землю…
— Як повертається? — перебив Олег.
— То вже наша, драконяча, справа, — ухилився від відповіді Мінімакс і повів далі: — Так-от, він повертається на Землю, бо тут наша прабатьківщина, і обертається на яйце. Потім новий дракон вилуплюється на світ, щоб пройти підготовчий період росту. Після цього він повертається додому. Там його перевіряють і, якщо він пройде всі необхідні випробування, його розмножують. У цьому дракони, між іншим, відрізняються від вас, людей, яких розмножують без попередніх випробувань: що вийде, те й вийде!..
Відверто кажучи, балачки Мінімакса образили Олега як представника людства. Якийсь там дракон, а ставить себе вище за людину! Як він, дурненький, не збагне: адже це прекрасно, що люди такі різні! Навіть уявити страшно, коли б їх спершу випробовували в одному примірнику, а тоді розмножували… Виходить, не сподобався комусь — знімай його з виробництва, а припав до смаку — живи в сотнях і тисячах! Ну й ну… Ще нароблять отаких, як Петько Психолог, — що тоді буде?!
При згадці про свого однолітка, сусіда по Круглику, Олег аж здригнувся, та відігнав від себе ці думки.
— Мінімаксе, а звідки ти так добре знаєш людей? — спитав Олег і вирішив про всяк випадок іще раз — останній! — закинути "наживку". — Чи не в Інституті кібернетики довідався?
Та дракончик "наживку" не ковтнув. Він презирливо зиркнув на Олега, усміхнувся його нескінченним і марним спробам розкрити таємницю, і відказав:
— Снився мені твій інститут!.. У вас там забавками займаються, а у нас — справи серйозні.
— Де — у вас?
— Звісно де — в сузір’ї Дракона!
— Де-де?! — в один голос перепитали брат і сестра.
— В сузір’ї Дракона! — повторив Мінімакс. — Там, де ми всі живемо. От ви, люди, живете на Землі, в Сонячній системі. А ми, дракони, мешкаємо на планеті Драконії, яка знаходиться у сузір’ї Дракона. Це — найменша планета сузір’я, вона дуже схожа на Землю. Ми там досить давно оселилися, хоч інкубаційний період виведення з яєць та підростання ми досі проходимо на Землі. Я вже казав: драконячий рід походить із Землі.
— От тепер зрозуміло! — полегшено зітхнув Олег. — Але все ж поясни: от ти щойно вилупився з яєчка, то звідки ти стільки знаєш?
— Необхідні знання нам переходять у спадок через гени від попереднього дракона. Ти чув про генетичний код?
— Щось чув… — відказав Олег, бо й справді чув від тата про це. Гени — такі невидимі штуки, які передаються дітям від батьків, тобто успадковуються. І саме завдяки генам, генетичному коду, діти мають чи то мамин колір очей, чи то ходу батька, а то й характер та зовнішність бабусі чи дідуся. Одне слово, гени — річ могутня, хоч і невидима. Без генів, як то кажуть, — і не туди, і не сюди…
— Максику, — лагідно звернулася до дракончика Лізка: вона вирішила називати його скорочено, — ти забув розказати про свою планету.
— Нічого я не забув, — відповів Максик. — Просто я дуже зголоднів, бо від народження ще й рісочки в роті не мав.
Брат і сестра винувато заметушились у пошуках чогось їстівного. Великих запасів на дачі, ясна річ, не було — адже вони вже мали сьогодні вертатися додому: завтра — до школи. Та все ж у шафці над плиткою Олег знайшов півпачки вівсяної крупи "Геркулес".
— Годиться? — показав він пачку дракончикові.
— Смакота! — вигукнув той, прочитавши назву.