Вивчав він тоді батьківщину з якоюсь ненаситною жадобою.
Побувавши в Густині, де його обурила варварська "реставрація", що її робив москаль-архимандрит Паїсій, нищачи всі сліди української старовини в цьому справді повному скарбів українського мистецтва монастирі-некрополі, Шевченко 29 червня поїхав до Ґалаґанів, що їх маєтки були на межі Прилуччини й Чернігівщини. Враження від цієї подорожі він прекрасно передав у повісті "Музика". Грицька Галагана він уже знав. Це був дуже ліберальний пан, що за молодих літ перейнявся був українством, дядько ж його Петро, власник Дігтярів, був маґнатом реакційного типу. Відвідини Іржавця, що був теж власністю Ґалаґанів, дали поетові матеріал для пізніше написаної поеми "Іржавець". 20 липня Шевченко опинився на ярмарку в Ромні, де, як сам пізніше згадував у щоденнику, пробув три дні в гостинному наметі веселого гуляки пана Льва Свічки. Мав там змогу насолоджуватися чудовою грою славетного українського актора Карпа Соленика, якого бачив у ролі Чупруна в "Москалі-чарівнику". Побувати на ярмарку в Ромні – це значило побачити мало не все полтавське панство, що з’їздилося туди з своїх хутірських затишків. Міг тут досхочу приглядатися до всіх українських Собакевичів, Манілових і Ноздрьових.
Побував того ж літа в Лубнах і під Лубнами у Мгарському монастирі. Пізніші згадки поета про цю чудову пам’ятку української архітектури свідчать про те, що він дуже нею зацікавився. Їздячи по Полтавщині, оглядав також усякі руїни, рештки старих фортифікацій та веж, історичні могили, занотовуючи й перекази про всі ці пам’ятки старовини.
Середину серпня провів у свого знайомого лікаря А. О. Козачковського в Переяславі. Козачковський познайомився з Шевченком іще на початку 1842 року в Петербурзі, повернувшись із подорожі навколо світу. Покинувши тоді посаду лікаря російської флоти, він від 1844 року був міським лікарем у Переяславі. Був він людиною високих моральних прикмет, українським патріотом і дуже цікавився народною поезією. Вивчаючи в Переяславі українську старовину, Шевченко зблизився з Козачковським. Обидва приятелі чекали приїзду проф. О. Бодянського, з яким Шевченко ще весною умовився з’їхатися у Козачковського в середині серпня, але Бодянський не приїхав, чим дуже засмутив своїх друзів.
Одним із найяскравіших вражень поета з тодішнього перебування на Переяславщині був день, проведений ним на хуторі Козачковського – Гірському, звідки товариство ходило на берег Дніпра. Шевченко любувався і краєвидом Переяслава, і видом Трахтемирова та Монастирища на правому гористому березі Дніпра, і видом із задніпрянських гір на Лівобережжя. Ця чудесна "панорама" дала потім поетові матеріал для повного туги за Україною "Сну", написаного вже на засланні ("Гори мої високії…").
19 серпня Козачковський зробив у себе прийняття, на якому було багато гостей, особливо молоді. Шевченко був у веселому, піднесеному настрої, декламував свої поезії, зачарував усіх цікавими розмовами й здивував своєю широкою освітою. Прогостював Шевченко в Переяславі 9 день. Виїжджаючи, казав Козачковському, що буде восени в Харкові, а вертаючись звідти в кінці осени або на початку зими до Києва, де збирався зимувати, заїде ще раз до свого переяславського приятеля. Тим часом до Харкова ні тепер, ні восени не поїхав, а в кінці вересня опинився в Кирилівці.
Ймовірно, перед тим, як відвідати рідне село, побував на Київщині в селі Потоках у Тарновських. Серед українського панства тих часів мало було таких освічених патріотичних родин, якою була родина Тарновських, і мало було на Україні таких людей, щоб уміли нашого великого поета так глибоко оцінити й полюбити, як потоцькі Тарновські. Василь Тарновський не тільки сам уважно стежив за українською літературою й розвитком українознавства, але й сина свого Василька, тоді ще маленького хлопчика, виховував у національному дусі, прищеплюючи йому любов і пошану до української культури. Сестра Василя, панна Надія, була цікавим типом української жінки, у якому глибока моральна культура поєднувалася мало не з повною святістю. Простота й щирість панували в їхньому тоді скромному домі, де на всьому позначався вплив його лагідної й доброї господині – пані Марії, для якої Шевченко так само, як і для її чоловіка й братової, відразу зробився найдорожчою особою.
У домі Тарновських почався справжній культ нашого поета ще за його життя. Захоплений вивченням української старовини, Шевченко в домі Тарновських зустрівся з повним розумінням і своєї творчості, і своїх тодішніх історичних зацікавлень [Свою приватну колекцію предметів української старовини молодий Василь Тарновський передав у власність української нації як організатор першого українського історичного музею імені Шевченка, в якому найціннішою частиною була велика збірка рукописів і образів Шевченка]. З братом Василя Яковом, співвласником Потоків, поет теж заприязнився.
26 вересня був Шевченко в своєму рідному селі на храмі. Шевченко багато розмовляв із своїми односельцями, мав зворушливі зустрічі з колишніми шкільними товаришами, яких сам старався розшукати. Цей приїзд його до Кирилівки був зв’язаний, як виявилося, з бажанням одружитися. Ще під час перебування в рідному селі в 1843 році звернула на себе увагу поета і подобалася йому молоденька дочка о. Григорія Кошиця – Федося. Почуття симпатії до гарненької попівни під час цього нового приїзду в Шевченка, очевидно, ще поглибилося, і він до неї посватався. Батьки не схотіли віддати дочки за свого колишнього наймитчука, хоча поет їй подобався. Бідна попівна так тяжко переживала це своє нещастя, що пізніше збожеволіла.
Засмучений покинув Шевченко рідне село й повернувся на Миргородщину до Лукіяновича. О. А. Лукіянович був маґнатом, жив розкішно, часто робив бучні прийняття-бенкети і був завзятим мисливим. Мабуть, через Лукіяновича Шевченко познайомився і з другим миргородським дідичем Павлом Шершевицьким, що жив у Миргороді [Батько його капітан Микола Шершевицький був декабристом]. Цей Шершевицький був "дуже простою" людиною, і Шевченко часто в нього гостював: від Маріїнського-Шимкова Лукіяновичів до Миргорода дуже близько. Шевченко змалював портрети всіх членів родини Лукіяновича й прожив у Мар’їнському може й до середини листопада. Живши там, любив проводити час із панськими слугами-кріпаками і де з ким із них заприязнився. Не знати, чи з Миргородщини, чи повертаючись туди з Київщини, заїздив він іще до хорольського повіту – до поміщика Аркадія Родзянка, "масного віршомаза", Пушкінового товариша й приятеля. У Веселому Подолі у Родзянків познайомився Шевченко з чехом-композитором Вячеславом Єдлічкою, що аранжував для фортепіана українські пісні. Заприязнився теж і з родиною Дрекслерів, що жили в сусідніх Заїченцях. Дрекслер був німець-лікар. І він і його дружина дуже подобалися Шевченкові й дали поетові багато матеріалу для початої 10 років пізніше повісти "Музыкант", де в особах лікаря Антона Карловича і його дружини можна пізнати цих симпатичних Шевченкових приятелів.
________________________________________
Революційні поезії
Дім Родзянків покинув поет несподівано, – це була просто втеча: він побачив, як старший слуга побив молодшого і зараз же, навіть не забравши своїх рукописів, зник із дому, де б’ють людей. Був це мимовільний і типовий для Шевченка відрух [Кілька місяців пізніше так само покинув він дім якогось дідича в Лубнах, побачивши, як той ударам збудив кріпака-слугу].
Утікаючи від Родзянків, він по дорозі сильно застудився, як сам оповідав; захворівши, не виходив із хати, читаючи Біблію та пишучи поезії. Все таки, не зважаючи на хворобу, переїздив із Миргорода до Мар’їнського й назад. Переживав він пору надзвичайного творчого напруження, бо за дуже короткий період – якихось два тижні – не уникаючи й товариства і не перестаючи читати, створив тут такі великі речі, як поеми "Єретик", "Сліпий" [У пізнішій редакції – "Невольник"] і містерію "Великий льох".
Можливо, що до Родзянків завело його бажання познайомитися з уже згаданим Єдлічкою, що був особисто знайомий із Шафариком і Ганкою, знав історію Чехії й був для Шевченка єдиною особою, що могла дати йому чи якісь поради, чи зробити критичні завваги з приводу "Єретика" ("Івана Гуса"), написаного під враженням нової, що лише тоді вийшла з друку, праці про Гуса учня Бодянського, молодого московського ученого С. Палаузова. Ця праця була єдиним джерелом, на підставі якого Шевченко створив свою геніальну поему. Написав він її відразу, "одним духом", про що свідчать дрібні фактичні помилки, яких він не зробив би, коли б перечитав іще раз своє єдине джерело. Зрештою він творив свого Гуса. Захоплений ним як борцем за правду, місцями Шевченко забував про справжній зміст Гусової боротьби і, вживаючись в його уявлені переживання, із священика, що молився на вогнищі за своїх ворогів, робив месника-революціонера. Вкладена поетом в уста Гуса молитва:
…Благослови
На месть і на муки,
Благослови мої, Боже,
Нетвердії руки! –
була його власною молитвою, молитвою українського революціонера, що, пишучи про давні події на далекому Заході, очами бачив сучасну українську дійсність:
Розбійники людоїди
Правду побороли,
Осміяли Твою славу
І силу, і волю!
Земля плаче у кайданах,
Як за дітьми мати:
Нема кому розкувати,
Одностайне стати!
І через це й останнім могутнім акордом – "кодою" цієї революційної музики, був мотив про грізного кривавого вояка-лицаря Жижку, що з Таборова махнув булавою: це Шевченко грозив нею своїм українським "ченцям і баронам", що "розвернулись у будинках і гадки не мають, – бенкетують…".
У кінці жовтня – на початку листопада їздив із Миргорода до Закревських і, зустрівшись у Пирятині з Чужбинським, поїхав до нього до Ісковець. Довідався перед тим про смерть убитого літом в бою на Кавказі гр. Я. де Бальмена і, гостюючи в Чужбинського, розпитував його про Кавказ, звідки той недавно повернувся.
У листопаді, як обіцяв, поїхав знову до Козачковського у Переяслав. У славному Миргороді не було ні аптеки, ні лікаря, і може це було теж причиною поетового переїзду до Переяслава, бо він усе тяжко хворів. Козачковський лікував його. Творчий настрій його не покидав і тут.