Чистий.
— А звідки він у вас?
— 3 Польші привезла.
— 3 Польщі?
— Так. їздила, — каже тьотка, — товар возила, нічого майже не продала. Лишати шкода було, ось назад і везу. Беріть, випийте за свого друга.
— Та ладно, — кажу, — не треба.
— Беріть-беріть, — каже тьотка і відвертається від нас до якихось своїх знайомих із сусідньої лави.
Я беру грілку і показую Васі — мовляв, що — бахнемо за упокій Собачої душі? все-таки не врятували Товариша-антисеміта, бахнемо-бахнемо, погоджується Вася, і дістає напівпорожню пляшку мінералки. Я відкриваю грілку і надливаю звідти до пляшки, приблизно витримуючи пропорції, хоча вагон трясе, так що які вже тут пропорції, закручую філку і ми починаємо пити.
11.45
— Тут є сортир?
— Звідки тут сортир? Тут навіть стоп-крану немає.
— Мені треба вийти.
— Давай на ходу.
— Ти що — не розумієш? Мені треба вийти!
— Все я розумію. Що ти кричиш.
— Коли наступна зупинка?
— Звідки я знаю? — кажу я Васі. — Я тут вперше і, сподіваюсь, востаннє їду.
— Зупинка буде хвилин за 20, — говорить наша знайома-контрабандистка. — Я там виходжу. Але там зупинка всього пару хвилин. Тож ти не встигнеш, — сміється вона.
— Чуєш, — кажу я Васі. — Не встигнеш. Так що давай — іди в тамбур.
— Я не можу в тамбурі, — каже Вася.
— Чому?
— Не можу. Розумієш?
— Hi.
— Я так не можу.
— Ну, почекай, — кажу.
— I чекати не можу.
— Перестань, — кажу.
— Ти що — не розумієш? — тільки й повторює Вася.
2.05
— Все, я виходжу.
— Почекай, — кажу. — Тут їхати — 15 хвилин залишилось. Потерпи.
— Ні, — каже Вася.
— Та перестань, — кажу я. Ще не вистачало, щоб і він звалив. — Там же Карбюратор.
— Я виходжу, — каже Вася.
— Козел ти, — кажу.
— Сам козел, — відповідає Вася і виходить, слідом за контрабандисткою, на якійсь безіменній станції.
2.25
— Коли буде наступний на Вузлову?
— О другій. Тільки він тут не зупиняється. Він в "Хіміку" зупиняється.
— А далеко до "Хіміка"?
— Кілометрів десять-п'ятнадцять.
— Так як мені дістатись до Вузлової?
— Ну, вийди на трасу, поголосуй — може, хтось і підкине.
Вася дякує якомусь вгашеному мужику, якого він тут, на станції, терзав кілька хвилин, і йде шукати трасу. Траса розбита й порожня, не схоже, щоби тут взагалі щось їздило, Вася сідає на узбіччі і починає чекати.
За півгодини біля нього зупиняється молоковоз. Куди тобі, зємєля? питаються чуваки в кабіні, да мені по хуй, мені додому треба, ну, ладно, кажуть вони — сідай, Вася залазить і вони зриваються з місця, що везете? питається в свою чергу Вася, спирт, сміються мужики, серйозно? серйозно — спирт, ми тут від митників никаємось, здорово, каже Вася, здорово, тулиться до дверцят і негайно засинае, все, чує від десь за годину крізь сон, проскочили, що проскочили? не розуміє він, кордон! сміються мужики, який кордон? російський кордон, зємєля! а куди ви їдете взагалі? прокидається нарешті Вася, в Белгород, сміються вони, в Бєл-го-род, знаєш такий город, зємєля?
ЕПІЛОГ № 3
— Так, швидко всі вивернули кишені.
— Да? А що тобі ще вивернути?
— Я сказав — вивернути кишені! Інакше у всіх будуть проблеми.
— Та що ти говориш.
— Ти що — не зрозумів? — охоронець підходить до Малого Чака Бері і різким ударом звалює його на крісла. Заступитесь за нього ніхто не наважується. Інший охоронець стоїть на вході і нікого не випускає.
— Швидко, — говорить перший. — Вивернули кишені.
— А в чому річ? — питається хтось.
— Годинник.
— Який годинник?
— Золочений, — говорить охоронець. — Золочений ролекс.
— А ми тут до чого?
— Крім вас, тут нікого не було, — говорить охоронець. — Доки цей мудила американський ходив на обід, кімната була відчинена, і, крім вас, тут нікого не було.
— На хуя нам його ролекс?
— Кишені, — говорить охоронець і раптом звертається до Какао. — Кишені вивернув!
— Що? — злякано перепитує Какао.
— Я сказав — кишені вивернув.
Какао мовчить. Охоронець підходить до нього, запускав руку в кишеню його пісочного піджака і раптом дістає звідти важкий золочений годинник. Сука ти, каже він і так само різко б'є Какао кулаком у живіт. Какао падає на коліна і починає блювати просто собі під ноги.
ЕПІЛОГ №4
12.15
Сидячи тут, в цьому вагоні, наповненому дітьми й спекулянтами, сидячи на безнадійній твердій лаві, дивлячись у вікно і давлячись спиртом, я знаю вже тепер, в 19, про що я думатиму через десять років, я знаю, про що я буду думати, але найголовніше навіть не це — найголовніше, що я знаю, про що я думати не буду ніколи, нізащо в світі, жодного разу, навіть мимоволі — не буду. Я ніколи не буду думати про те, що все могло бути інакше, що все залежало від мене і було в моїх руках, що це насправді я формував свій шлях і правив обставини навколо себе, ось про це я не подумаю ніколи в житті. Все могло бути лише так, так і ніяк інакше, та навіть так — воно могло й не бути, велике щастя, що все відбулось бодай якось, склалось більш-менш, адже, якщо відверто, я навіть на це не розраховував, я не розраховував ні на що, я не вірив, що все це може розмотатись і тривати далі, в мене завжди було відчуття того, що все може закінчитись швидко і просто — просто тепер і просто тут. Тому що тепер і тут — в 19, на безнадійній лаві, я знаю, в що я віритиму через 10 років, я знаю, в що я віритиму, і я так само знаю, в що я вірити не буду, думаю для мене в цьому випадку мало що зміниться, є речі, які не змінюються, очевидно, саме вони й стосуються віри. Я не вірю в пам'ять, я не вірю в майбутнє, я не вірю у провидіння, я не вірю в небеса, я не вірю в ангелів, я не вірю в любов, я навіть в секс не вірю — секс робить тебе самотнім і беззахисним, я не вірю в друзів, я не вірю в політику, я не вірю в цивілізацію, та добре, якщо брати не так глобально — я не вірю в церкву, я не вірю в соціальну справедливість, я не вірю в революцію, я не вірю в шлюб, я не вірю в гомосексуалізм, я не вірю в конституцію, я не вірю у святість папи римського, навіть якщо хтось доведе мені святість папи римського я в неї вірити не буду — з принципу не буду. Зате я вірю, навіть не вірю — я знаю про присутність там вгорі, саме там, де час від часу змінюється погода — з хорошої на погану, я знаю про присутність того, хто тягнув мене весь цей час крізь життя, хто витягнув мене з моїх проклятих 90-х і кинув далі — щоби я і далі просувався своїм життям, того, хто не дав мені загинути лише тому, що це, на його думку, було б надто просто, я знаю про присутність тут, в чорних небесах над нами, нашого чергового сатани, який насправді єдиний, хто існує, єдиний, чиє існування я ніколи не поставлю під сумнів, бодай тому, що я бачив, як він згрібав моїх друзів і викидав їх із цього життя, як гнилі овочі з холодильника, або, лишаючи, видавлював їм зіниці, розкушував горлянки, зупиняв серця, скручував в'язи, вкладав у голови божевільні мелодії, а в піднебіння — криваві абетки, вливав їм до жил хвору кров, наповнював їхні легені жирним пастеризованим молоком, заливав їхні душі туманом і диким медом, від чого життя їхнє ставало таким самим, як і їхній відчай, себто — безкінечним.
Я знаю, що все залежало тільки від нього, тому що коли мені й доводилось відчувати поруч із собою чиюсь присутність, то саме його, хоча я особисто куди більше потребував чиєїсь іншої присутності, особисто мені важливіше було б відчувати, що поруч зі мною, в повітрі навколо мене, знаходиться не лише цей сучий сатана, а хтось більш прихильний до мене, ну, але все склалось саме так, саме так і не інакше, і саме через це мені не соромно за жоден із моїх вчинків, хоча там і вчинків як таких не було, було просування щільним і твердим повітрям, намагання протиснутись крізь нього, протиснутись ще трішки, ще на кілька міліметрів, без жодної мети, без жодного бажання, без жодного сумніву, без жодної надії на успіх.
12.30
"Хімік", говорить мені якийсь місцевий старожил, партизан-підпільник, який сидить на сусідній лаві, і я виходжу. Вокзалу як такого тут немає, просто посеред лісу стоять два павільйони — на одному написано "Хімік", на іншому — "КАФЕ ХІМІК", треба було написати "Нескафе хімік", думаю я і йду до другого павільйону. В кафе, біля високого столику, стоїть не хто інший, як мій друг Карбюратор, власною персоною, майже такий, яким я його й пам'ятаю — в якихось коротких підарастичних шортах, у майці, із задумливим монголо-татарським обличчям. Тільки весь якийсь обгорілий і кимось покусаний, в принципі тут всюди ліс, всілякі москіти, тарантули, загалом не знаю — яким хіміком треба бути, щоби відправити сюди на відпочинок свою дитину, це ж каторга якась.
Карбюратор помічає мене, завмирає на якусь мить, а потім його обличчя розпливається в широкій хошимінівській посмішці.
— А, приїхав, — говорить Карбюратор.
— Приїхав, приїхав.
— Ну, добре, що приїхав, — говорить Карбюратор. — А що це ти, Карбюратор, такий веселий? — дещо нервово говорю я, але якось стримуюсь, говорю сам собі — ти що, мовляв, ти що, навіщо так різко? — Як справи, Карбюратор? — питаюсь веселим голосом. От мудак, думаю про себе, як у нього можуть бути справи — у його впчима, по-перше, одна нога, а по-друге, він вже застрелився.
— Да нормально справи, — відказує Карбюратор і відпиває зі склянки якийсь смердючий компот. — А ти звідки дізнався?
Оба-на, думаю, він уже все знає.
— Ну, — кажу, — мені твій дядя Роберт сказав.
— Серйозно? — Карбюратор кусає якийсь засушений коржик. — А він, цікаво, звідки знає? Він же мене ніколи з цим не вітав.
— 3 чим не вітав? — питаюсь.
— Ну, з днем народженням, звичайно.
— 3 чиїм днем народженням? — не розумію я.
— 3 моїм, звичайно, — задоволено давиться коржиком Карбюратор.
— А, — кажу я, подумавши. — Ну, так, ясно.
— А де подарунки? — далі тішиться Карбюратор.
— Ось, — кажу я і віддаю йому грілку. — Тримай.
— О, грілка.
— Це не грілка, — кажу.
— А що ж це?
— Це спирт.
— О, — тільки й відказує Карбюратор.
— Вмажемо? — питаюсь я і йду до тьотки за касою. Дайте, кажу, мені компоту. I коржиків яких-небудь.
— Ти сам? — питається Карбюратор, вже коли ми змішали і випили.
— Ще Вася був, — кажу. — Але він відстав. Передавав тобі вітання.
— Ясно, — каже Карбюратор, п'ючи спирт невеличкими ковтками.