Усе навколо брунькувалося, парувалося, любилося, і навіть у замку, завинутому в чорні покрови, і челядь, гості знемагали від тілесної спраги і вдовольняли її в покоях, комірках та закапелках. Хтось вмирав, хтось народжувався, і часом мені здавалось, що я вже близько від розгадування великої загадки, що набридливою мухою кружляла по Добромилі. Ет, не такі розгадували — не розгадали. Чим ти дуриш собі голову, чоловіче? Тут треба не любомудрієм займатися, а пильнувати свою шкуру, щоб не обсмалити коло вогню. Хутко згорів секретар ясновельможного, хто тепер його й згадає. Тільки я, і лиш тому, що не можу забути ті перлові кульчики, які він беріг для нареченої і продав мені, коли вирішив порвати з усім мирським. Згадаю і серце щемить, що так по-дурному згинув. Не можна вірити нікому, хто тримає владу в сьому світі. Їм — беззаконня, нам — закон. Так вони чинять і будуть чинити, бо як інакше втримати кривду. Для них що Стах з його перловими кульчиками, що я — лиш камінь, який можна відкинути з дороги.
Нарешті все було готове. Чоботи й сорочку мені нові пошили, під жупан клоччя намостили. Тільки персня ще не було — не знали, який дати. Стрій у мене був добрий, старосвітський, хоч у коморі ясновельможного було повно одежі заморської, яку я б постидався носити. Коли я у все те парадне вбрався, то стало мені душно й тяжко, ще й у покої напалено. Я хотів подивитися на себе в люстро, але воно було запнуте чорною хустою. Бороду мені підрівняв замковий цирульник. Не знаю, де подівся той з Боневич. Думаю, що він вже далеко: ніколи не вгадаєш, що помислять вельможні пани. І знову мною крутили, вертіли, але то було ніщо порівняно з тим, що я мав невдовзі пережити. Досі я бачив ясновельможну тільки здалеку, в костелі чи в замку, в жалобному строї, що робив її ще більш недоступною. Та не се мене тривожило, бо я звик триматися якнайдалі від маґнатів, а те, що тепер я ніби заступав її чоловіка, чуючись при цьому злодієм. Коли все ж траплялось бути неподалік від неї, то її очі знаходили мене всюди й під машкарою скорботної вдови бурхало полум’я образи й ненависті. Не на мене — на цілий світ. Не належала княжна Заславська до тих білоголових, що покірно терплять авантури мужа, а до тих, хто ще й намовляє їх чинити. Якби не вона, що зродилася в православному гнізді, говорили між собою шляхтичі, не було б ні церкви у Мостиськах, ні монастиря в Добромилі, ні суперечок з біскупами та єзуїтами. Мав би за жону ревну католичку, а не прибрану, може, й доля в Гербурта була іншою. А були такі, що твердили: від книжок чорних помутніло в голові старости мостиського та вишенського, вичитав там щось таке, чого в житті поштивого чоловіка не повинно бути. Їм то що, а мені дивитись їй у очі й обливатись потом в одежі небіжчика. А ще коли дух Гербурта невидимий блукає по покоях, все бачить, все чує, але не може нічого сказати.
І от повів мене маршалок не до покоїв удови, бо се було б непристойно, а в кабінет ясновельможного. Я помітив, що там скрині посунули в кут, звідки вискочив пару днів тому молодий Гербурт, і що сховатися там тепер нема де. Перед тим мене нарядили в найбільш підхожу одежу, щоб була, як на портреті, навіть шапку соболеву мав я на голові, що тиснула на скроні, і я чув, як жила б’ється. Стали ми чекати ясновельможну. Кожен переживав за своє. Маршалок хотів догодити Гербуртовій, а я просто бажав, аби швидше скінчились мої муки. І муки новопреставленого Яна Щасного. Се ж його душа не може вгомонитися, не може піти, доки тіло не поховають. Зараз кожна думка, кожне слово і порух живих затримують ясновельможного на сім світі.
Гербуртова вдова залишила за дверима слуг, не привела сина. Щодо панночок, то й мови нема: можуть мене настрашитись. Хоча ліпше, аби перестрашились зараз, а не на похороні.
По тому, що прийшла вона сама, я здогадався, що не певна в собі, боїться чогось. В руках мала згорнуту білу хустину, що не цілком пасувала до жалобного строю. Ніби в останню хвилю вхопила її, коли виходила. Не звертала уваги на крісло, що їй підсував запопадливо маршалок, від неї віяло чимось солодким й нудким, якимись заморськими пахощами, без яких вельможні пані не можуть обійтися, але запах був давніший, не зовсім свіжий, певно, жалобна одіж довго була замкнена в скрині, чекаючи сумної нагоди. Вона так подивилась на мене, що я забув уклонитись, зрештою, чи варто. В сю мить я не був Северином Никловським, з голови у мене вилетіли всі спогади про попереднє життя й життя мого роду. Я був як та глиняна лялька, що її легко розбити й розтоптати на череп’я. Врешті Гербуртова сказала:
— Може бути!
Голос в неї був сухий, деренчливий. Моє серце завмерло, а потім з натугою сіпнулось раз, другий. Напруга спала, я навіть поворухнувся. Те саме зробив і маршалок, що стояв збоку, нахиливши голову для поклону. Але я не вклонився, бо погляд удови велів, аби я стояв штивно. Ся пані вміла себе тримати. Вона встигла поставити між мною й собою мур, і навіть сльозинки не зронила. Але се не означає, що їй теж було тяжко.
Ясновельможна розгорнула хустку — і зблиснуло золото.
— Перстень мого мужа.
Ми не дихали.
— Сей годиться. Пан…
— Северин, — підказав маршалок.
— Пан Северин потім віддасть мені його.
Вона відкинула жалобний серпанок і піднесла двома пальцями перстень до вуст. Маршалок ступив до неї, щоб забрати сей дорогоцінний клейнод, але пані зробила крок до мене.
— Нехай пан поміряє.
Я простяг праву руку долонею вгору, але ясновельможна повернула її вниз і одягнула перстень на вказівний палець. Він легко сковзнув, я відчув холод. То був перстень-печатка з гербом, але не той, що ним Гербурт запечатував листи, хоч схожий на нього. Щит був вкритий червоною емаллю, а яблуко — зелене. Такий перстень вдягали на сеймики чи на якусь пишну оказію.
— Чи не завеликий? — спитала ясновельможна Єлизавета вже справжнім голосом — м’яким, як шовк.
Я опустив палець. Перстень сидів як влитий. Де я думав, що мені підійде маґнатський перстень, а таки підійшов.
— Добре, — мовила ясновельможна і вийшла. Вона йшла як королева, не дивлячись під ноги, і в цій ході не було скорботи, що змушує чоловіка знесилено човгати ногами, додаючи собі з десяток літ, аби поскорше опинитись на тому світі з укоханим небіжчиком. Гербуртова радше втікала. Від чорних драперій, що припадали пилом, безконечних молитов і сліз, які треба було вичавлювати з себе щодня бодай по кілька крапель. І від мене.
Маршалок спохопився, побіг відчиняти двері, за якими чекали слуги, вмираючи від нетерпіння й цікавості: а що як парсуна не сподобається пані? Так ніби можна було вже щось змінити. Не цього боявся я, бовдури, а іншого: що заплаче при мені або я заплачу.
Я побачив на підлозі хустину й хутко підняв, затис в кулаці. Не бігти ж мені за ясновельможною віддавати. Маршалок вже не вертався до кабінету. Я перевів подих. Потім сховав хустину в рукав. Старий з мене дурень.
XXVI
Ся хустина, з якою я не знав, що робити, довго муляла мене. Тепер я не знав, як її повернути. Не треба було піднімати, лишити так, як є. Але що далі, то більше здавалося мені, що ясновельможна впустила її… для мене. Боже, що я собі намислив! Впустила для мене, давши тим самим знак, що не вважає мене бовваном, вбраним в одежу її покійного чоловіка, а живою людиною, достойною носити перстень Гербурта. Якби хтось про се дізнався, яка б ураза була для її честі, страшно подумати. А однак зважилась. Я думаю, тому, що прикро їй було б позичати перстень будь-кому, зовсім уже нерівні собі.
Вирішив я не виходити на люди. Перстень боявся знімати, щоб не згубити. Потім замотав поверх нього шматину. Десь уже роздзвонили, що ясновельможна вдова схвалила мене як парсуну. Не хотів, аби витріщалися на мене, шепталися. Сидів у себе, читав молитовник, і надумав піти до добромильського священика висповідатись й прийняти причастя. Похолов від думки, що раптом труна Гербурта виявиться порожньою і мене покладуть в неї. Певно, мав я вночі гарячку, тому й верзлося всіляке. Не було навіть кому води подати. Позаяк я не виходив до міста, слуга Михайло віддалився від мене, шукав собі нового господаря. Павла я теж не бачив. Почались приготування до похорону, то ганяли хлопця туди-сюди.
На ранок встав я з пекучим болем у горлі, голова розколювалась. Тут би мені хто-небудь знадобився, хоч би води в глек налив і в печі затопив. Я сидів на ліжку, коли в двері хтось пошкрібся, а далі поворушив клямкою. Я мусив зачинятись на ніч на засув, бо хто знає, хто там вештається в домі по ночах. Вночі я би не відчинив нікому. Доплентався до дверей, відсунув засув і побачив… панича, сина Гербуртового.
— Як… вашмосць мене знайшов!
Я незграбно відступив і заточився.
— Пану зле? Пан такий блідий…
Я махнув рукою, запросив його до покою. Був я у спідньому, то накинув на себе, що було під рукою. Панич, певно, здивувався тісноті мого помешкання, але мені ще було добре. Інші шляхтичі по двоє, навіть по троє тулились у ще менших комірках, хто не хотів витрачатись на постій у місті.
— Я, власне, хотів запросити пана поїхати зі мною до Боневич, але як пан чується зле…
Боневичі! Як я міг забути про Боневичі? Мусив їх ще раз побачити, наостанку.
— Пусте, трохи застудився. Але поїду з паном.
Я не наважився просити панича, щоб зачекав. Боявся, що сей рідкісний птах щезне, розчиниться в людському тлумі, тому зараз почав надягати чоботи. Добре, що був сяк-так вбраний, бо збирався йти на снідання. Бог з тим сніданням, обійдуся.
Коли ми виїхали з замку в супроводі чотирьох гайдуків, я подумав, що так і не побував у Високому замку і вже либонь не побуваю. Туди мене самого не пустять, а чуткам про підземний хід від Боневич до Високого замку я не вірив. (АК: У Боневичах мені показували буцімто підземний хід, але то була частина звичайної пивниці. Взагалі люди люблять розповідати про довжелезні підземні ходи завдовжки десятки кілометрів, якими можна було проїхати навіть конем, однак тримати їх у таємниці довго не можна, отже, нема сенсу будувати. Пізніші плани старих будівель не вказують жодного потайного ходу. Щонайбільше, ці ходи виводили за мури замків.)
Я не питав Яна Лева, що йому потрібно в Боневичах, се й так зрозуміло.