За майбутнє… Дивіться на чайок!
Зграя білих птахів, голосно кричачи, пронеслася над головою, сіла на мокрий пісок, майже у хвилю.
– Ви повинні жити з нами, нашим життям. Ви такий, як і ми: бачите цих птахів, ці хвилі. Струсніть головою. Ви не були сліпим, Габре. Все приснилося. Ну? Адже все наснилося?
– Не знаю, – він обережно вивільнив руку з її долонь, повільно випростав занімілі коліна. – Я боюся.
– Чого?
– Всього. І минулого, і майбутнього…
– Ви просто ще не отямилися, Габре, – вона підвелася і несподівано притулилася до його грудей. – Габре…
– А ваш хлопець? – запитав Габр.
– Він… Я не люблю його.
– Справді?
– Габре, я так хочу щастя, – сказала вона замість відповіді.
Вони поверталися вздовж моря, ступаючи іноді у хвилю, що набігала. І величезне, кругле кидало до ніг гарячу тужливу смугу.
У кімнаті було тихо і тепло. Зі стіни на нього дивилося усміхнене зображення молодої жінки з якимось круглим предметом у руці.
– Це моя мати, – промовила Наталі, зашторюючи вікна. – Вона давно померла.
– Що у неї в руках? – запитав Габр.
– Це м’яч. Така гра. Вона була спортсменкою в молодості.
– А де ваш батько?
– У нього сьогодні нарада в мегаполісі. Габре, йдіть сюди.
Вона притягнула його до себе, сама сіла на ліжко.
– Ви в безпеці, Габре. Нарешті ви в безпеці, чуєте? Відтепер і назавжди.
– Назавжди, – повторив Габр.
– Так, назавжди. Ви наш. Вже майже наш. Ви будете міністром, чуєте? І членом Вищої Державної Наради. І зможете щовечора гуляти тут, уздовж моря. А у вихідні вранці загоряти. У вас мають бути дружина і діти. Як у всіх. Вас усі будуть любити. І такий от тихий будинок із каміном і ванною, і жодних більше проблем. Відтепер усі ваші проблеми позаду. Ви знайшли своє місце. Чуєте?
Спочатку він здивувався її сміливості, то'му, як вона стала поводити себе з ним тут, у себе в будинку. Але її слова… Вони дивним чином заспокоювали його, ніби справді вся складність, від якої він так втомився, зникала. І минуле справді кудись віддалялося разом із матір’ю і Ліоз, старим музикантом і Оксом, друзями дитинства і людьми з Міністерства контролю. Він повернеться в мегаполіс, до всіх до них уже зовсім чужим, чужим і зрозумілим нарешті самому собі, і вони не впізнають його. Він повернеться під іншою личиною, і він – це буде його підпис на документах. Тільки підпис. О, він повернеться в чужий, незнайомий йому мегаполіс, на який він буде дивитися зверхньо разом із усіма зрячими. І ніхто не здогадається, що він – це він. І він зуміє переконати себе, що у нього немає і ніколи не було минулого. Інакше… Інакше він не зможе жити і бути щасливим.
– …Немає і ніколи не було. Чуєш?
Вона повалила його, розгубленого, блаженно зануреного в безпам’ятство, на себе, прошепотіла:
– Ти будеш новою людиною. Ну, йди сюди, я тебе врятую. Я вирішу за тебе все. Ти міг уже не жити, чуєш? Тобі все одно. Ти вижив, і тобі все одно. Щоб жити, ти маєш кимось бути. Кимось, чуєш?
– Навіщо?
– Мовчи, дурнику. Ти будеш…
Її шепіт, її вологе гаряче дихання лоскотало йому вухо. Хто це? Де він?
– …Іншою людиною…
– …Я боюся її…
– …Не бійся. Я підтримаю. Ти потрібний мені…
І він із насолодою віддав себе в її руки, ніби це була сама, що від усього звільняє, смерть.
Десь зовсім поруч гудів, здригаючись від гуркоту магніт-блоків, мегаполіс. Але в Тихому Куточку, здавалося, того вечора про нього ніхто не пам’ятав.
Із збірки віршів Чиза Ділка "Близька далина"
Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик №14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
Білими плямами впали на моє життя, сліпучими плямами впали на нього – люди, люди! – горілиць упали, втім, ні, покотилися кулями, красивими куполами, куполами голів, грудей, сідниць, чудовими куполами біцепсів – люди, люди! – мелькають червоні п’я´ти: ваші, ваші, ваші губи, що тягнуться до мене – люди, люди! – не вбивайте мене, я прошу, не вбивайте один одного, вам нема чого ділити на цій землі – білі спалахи Бога, тепле життя, котре уявило себе бозна-чимось, – люди, люди! – я плачу, люди; дівчина тепла, рідна, що притулилася до мене в переповненому автобусі; з п’яти сторін підпертий вами – люди, люди! – я чую, чую, як дихаєте ви – п’ятьма легенями, грудьми, грудьми, грудьми, грудьми, грудьми, трьома жіночими, двома чоловічими, притиснуті до мене в переповненому автобусі, наче перед кінцем, перед самим кінцем – люди, люди! – неначе я завжди був ваш, ви завжди були моїми. У переповненому автобусі життя я, я плачу про вас, – чому? чому? – теплий від ваших тіл, від вашого дихання в цьому автобусі, що мчить до прірви, я плачу про вас, дурних, безглуздих, що ненавидять один одного.
Наталі (ІІ)
Дорога Берто! Дуже рада, що тобі так весело живеться у відновлювальному Центрі! Швидше "відновлюйся" і повертайся, в класі всі за тобою скучили, особливо Маленький Джон, постійно просить мене передати тобі "довгий-довгий привіт".
А у мене новина: я посварилася з П’єром, назавжди. Він високо несе себе, і взагалі, ти розумієш. Я завжди говорила, що це нерозумно – сватати нас, ми такі різні. Він думає, що чоловік повинен не підпускати жінку близько, "тримати її в кулаці" і таке інше. А мені набридло, давно вже. У нього батько так свою жінку тримає, ось і він задер носа. Ну, хай знайде собі відповідну партію.
Берто, слухай, найголовніше! Я закохалася! Ти не уявляєш. По-справжньому. У того хлопця з мегаполіса, я тобі описувала. Я знайшла себе в ньому, оце так, ніколи б не подумала. Я жила стільки часу одними очікуваннями і не розуміла, що мені треба. Ти знаєш, що я в класі десь скраю завжди, сама не знала, чому так. Все мені не подобалося у стосунках із хлопцями, якісь вони грубі всі, нетямущі. І всі себе уявляють членами Вищої Державної Наради. Просто гидко. А знаєш, чого мені не вистачало? Жаліти когось. Спробуй пожалій усіх цих щасливчиків.
Берто, якщо б ти бачила його, Габра. Такий дивний і такий нещасний, ну просто не можу. Уявляєш, через що він пройшов: був сліпим усе життя, потім прозрів і його хотіли осліпити, потім його затягли в терористичну банду, потім за ним ганялися спецслужби сліпих. Ну просто жах розповідати. Такий бідний і розгублений. У нього там мати, знайомі залишилися, навіть дівчина, з якою він посварився, – усі там, всі сліпі. А він бачить, як і ми, і мало не збожеволів, коли все побачив і про все дізнався. Я ним як хочу кручу, чесне слово. Така велика дитина чоловічої статі. Тільки б він залишився назавжди в Тихому Куточку! Він уже плакав у мене на грудях, а я просто божеволію, коли він плаче, бо так мені добре, що я єдина, хто може якось його заспокоїти. Ось випала людині доля. Але він іще якийсь трохи сам не свій. Намагається слухатися мене в усьому. Стільки часу був абсолютно один, нікого у нього в житті не залишилося. Тепер він більше тримається за мене, хоч і трохи ще цурається.
І знаєш, Берто, він і батькові сподобався. Ой, хоч би не наврочити… Може, скоро тебе запрошу на весілля, моя най-найдорожча подружка. Я так хочу заміж, аж не можу, так набридло самій удома. Хочу чоловіка, дітей, і щоб готувати чоловікові їсти, чекати його з мегаполіса, а у свята і вихідні ходити в гості. От буде здорово, уявляєш? – ти теж вийдеш заміж, і ми будемо ходити одна до одної в гості сім’ями. Смішна я, правда? Я не розумію тих розумників, які сміються з подібних марень. Мовляв, дрібні, земні мрії – а які ж іще? Вся душа тільки цього й хоче, більше нічого, і твоя, і моя душа, правда? Цього сімейного щастя. Так, тихого, так, непомітного. Але, можливо, найглибшого, найбільш потрібного і справжнього. Я як подумаю, що все це у мене буде, мені здається, я вмираю від захоплення. Для мене це найбільше щастя, чуєш? А для тебе?
І ще у мене до нього таке почуття, як до сліпого, трохи. Не знаю, як пояснити, але так навіть краще, що я пам’ятаю, що він був один із тих. Щось хвилююче в цьому. Іноді, знаєш, подивлюся і подумаю на мить: це ж сліпий, поруч лежить сліпий. Він був сліпим. У цьому щось є, правда? Я тепер розумію Магду. Я би тепер її не засуджувала разом із усіма. А з нею так жорстоко обійшлися, ти пам’ятаєш, поселили її з чоловіком за селищем. А вона просто хотіла сліпого. Хотіла і знайшла собі, і привела. Я б так не зробила, але, напевно, я теж звихнута: все менше можу дивитися на наших хлопців. Вони всі як близнюки. І хочеться чогось такого… Ну, ти мене зрозумієш, напевно.
Ні, я його не зневажаю, в жодному разі. Але щось таке іноді є. Я його не боюся. Він для мене якийсь ручний, бо ж він сліпий. Ну, не сліпий, але з них. Але, з іншого боку, я йому кажу ще іноді "ви", мені так подобається. Хочеться заодно уявляти, що він якийсь неприступний, мені невідомий. Та так воно і є, мені так солодко ним керувати, але я ж його ще до кінця не знаю. У ньому минуле дуже сильно сидить, сидить і тримає його. Але тут, у Тихому Куточку, він поступово відтає, день за днем. За цим так радісно спостерігати.
Ну, намолотила я, вибач. Як дура, правда? Те та се. Але ти ж моя найближча подружка. Я теж чекаю, що ти мені напишеш про цього Майкла, з яким ти граєш ранками. І взагалі пиши про все, що думаєш і відчуваєш. Мені страшенно цікаво.
Цілую тебе міцно!
Твоя Наталі
Стаття з журналу "У світі сліпих"
Ще раз про гуманізм і жорстокість
(До питання про таємницю зору)
Події останнього часу, особливо відомий випадок із колишнім сліпим, який нещодавно був призначений Міністром у справах зайнятості сліпого населення, поставили нас перед низкою етичних проблем. Проблеми ці існували завжди, але час від часу потік життя відсував їх на задній план. Проте питання про наш гуманізм і нашу жорстокість, як то кажуть, завжди з нами, це дуже болюче питання.
Не є таємницею, що існує теоретична передумова сприймати всіх нас, зрячих, що керують мегаполісом, як якихось монстрів, які захопили владу над мільйонами калік і ховають від цих мільйонів справжню картину світу в егоїстичних, корисливих цілях. Уже в третьому численні, як свідчать стародавні видання, зрячі мучилися цим комплексом провини.
Так, відома спроба Жоржа Честерсона "піти до мільйонів і розповісти їм всю правду".