Бо в них усе з програму.
— Які такі партійні,— на розум його наводжу,— коли культурність для всіх! І як турбуюсь я для всіх поколінь і душа в мене чиста, то без уваги мені телефонада така, і реформи свої я не припиню!
— Як хочеш,— каже Митька Хверт,— та тільки, щоб не трапилося чого через отих партійних.
І пішов.
Тижнів зо два вже тривала діяльність моя, і все гаразд велося, так що й схвилювала мене трохи ця телефонада. А далі нічого, забулося, і кілька день усе спокійно було. Закони мої виконуються, діти вчаться, молодь по-французьки дещо вимовляє. Походжаю я вулицями — щасливий просто! А ввечері посідаємо з Олімпіядою за воротами,— резиденція моя край села була,— дивимось, як серед поля сонце заходить, і розмовляємо про все. А вона зовсім на секретарських харчах віджила і до мене дуже прихильна...
— Які ці мущини,— каже, було,— здатні до всього! А ви, товаришу Коля,— це вона мене так звати взяла,— так просто самородний! Ніщо були — кухар, а тепер всі до вас прислухаються.
А то реготатись по-французьки почне і всяке витіває:
— От скажіть мені, що воно значить — же ву зем боку? І очами виробляє. А я розумію вже, і в грудях аж солодко! "Ах ти ж, кокоточка моя люба",— думаю. Та так мені
втішно, аж замріюся.
І було б усе так, як мріялось, громадяни ви мої дорогі, і було б усе так, та посипались на мою голову телефонади. Вже не Митька Хверт одержує, а просто я сам: "Припинити все і негайно в повіт для відповіди з'явитися!"
Не встиг я й придумати, як його мені бути, друга: "Передати справи, бо явочним я порядком стався, і з'явитися для розслідування!"
Ну, не збагну я нічого, громадяни мої дорогі, та й край! Які такі партійні більшовики, чого їм від мене треба, коли я біля культурносте стараюся — просто аж схуд за два дні!
А тут ще Митька Хверт приходить і каже:
— Веліли по телефону, щоб арештувати тебе, та тільки ж ти мій друг, і в мене рука не знімається. А ти краще сам поїдь, а вони побачать, який ти насправді є, і все скінчиться гаразд.
І треба було, громадяни, поїхати, щоб усю діяльність свою врятувати, і поїхав би був, дозвольте сказати, та вчепилася тут у мої думки Олімпіяда Сметанкіна — демон мого життя!
"Не їдьте та й не їдьте,— в одно слово.— Які такі партійні більшовики і яке вони над вами право мають! Що це за некультурність — по телефону арештовувати діяча! Як побачать, що ви зробили тут, то самі потім дивуватимуться! Забудьте про все, товаришу Коля, і як тепер ночі місячні, то погуляйте в моїй компанії й від діяльности спочиньте!"
От і не поїхав я.
А другого вечора — сонце вже сіло давно — ідемо ми під ручку з Олімпіядою від Псла, дивлюсь: стоять біля моєї резиденції коні і якісь особи з рушницями цигарки палять.
"Що за знак?" — думаю, а в самого серце на дно впало. Коли це з-за куща шипить Митька Хверт:
— Тікай, браток, арештовувати нас приїхали! Просто як грім з неба! А Олімпіяда в сльози та:
— Ой, не кидайте мене! Ой, не кидайте! — і за галіфе мене не пускає.
Тут про все я забув та по руках її, по руках — і до Псла,' як на вітрі полетів. Чую тільки:
— Стій! Стій! Стрілятиму!
Добіг я до Псла, мокрий увесь і в розпачі! Хоч би тобі кущик який — ну самий пісок і на ньому сліди Олімпіядині... Туди-сюди — ніде не сховаюся! А тут тобі й місячне проміння заважає! А на тому березі лісок молодий шелестить... Не знаю вже, чи встигав я думати щось, а тільки — раз, раз — роздягся, загорнув усе в сорочку, прив'язав рукавами за шию, закинув клунок за спину, щоб не замочився, і поплив. Пливу собі і через холодну воду до думок приходжу. "Ну,— думаю,— на тому березі ніякі партійні мене вночі не впіймають, а вдень, як роздивляться на мої діла, то, може, ще й проситимуть, щоб вернувся".
І навіть заспокоююсь, хоч і вода не яка тепла — кінець вересня. Переплив я на той берег, коли лап! — немає одягу!
Тут аж затремтів я весь і навіть заплакав... Мало не бив себеї Це ж я через думки свої не помітив, як клуночок одв'язався! Страшно мені, щоб не спіймали; а що мав робити? Мало не всю ніч плавав та пірнав, одяг свій шукаючи, і скільки я тих раків налякав, страх! А все даремно! А далі виліз на берег, ходжу по лісі — ну просто Адам який! — і такі мені думки, громадяни мої дорогі, такі думки — слів немає!
Бачу вже, що все-все загинуло і вся діяльність моя для нащадків затопла! І всю біографію свою пригадую, і як я ще без штанців, дозвольте сказати, бігав, і поміщика Підопри-гору, і друга свого Рибкіна, і все, все... А особливо Олімпіяду Савичну, товаришку Сметанкіну.
А перед світом холодно-холодно стало — то я в воду залізу, тепліше: посиджу-посиджу в воді — і знову на берег лізу. Далі, на світанку вже, бачу: нічого я у воді не висиджу, а треба щось робити... І вирішив: підкрадусь я до своєї резиденції,— адже скраю села вона, і ніхто мене не побачить, бо сплять,— вдягнуся в що-небудь — і хай вам усячина з вашою культурністю і з усім! А тільки не хочу ганьби і щоб мене при всіх арештовано було — не хочу я свого реноме псувати!
Переплив я Псьол, підкрадаюся до села... Сплять ще геть усі, і навіть собаки не гавкають. "Ну,— думаю,— спіть спокійно і хай колись культурні з вас будуть!"
Та тільки ж я до своєї резиденції приплазував і з-за тину висунувся — просто картина перед моїми очима, і я остовпів!
Сидять коло воріт оті, що по мене з рушницями приїхали, і Олімпіяда серед них. Присунулась близенько до одного й ручку йому на коліно поклала!
"Ах ти, німфа, німфа!" — майнуло мені в голові. І чую, каже вона:
— Та Сичов цей такий — аж сміх! І його вже давно пора знищити звідси!
Як почув я таке, не витримав, дозвольте сказати, і — "Ах"! — сказав. Бачить тут Олімпіяда, що я голий увесь,— "Кель жах!" — кричить і через тин плигає.
А з рушницями аж лягають — регочуться і на мене пальцями тичуть.
Найстарший же наперед виступає й каже:
— Саме вас нам і треба, товаришу Сичов!
А я стою проти нього — ні в сих ні в тих — голий-голісінький і тільки лопушком себе прикрашаю... Лопушком-с.
Замовк Сичов і довго дивився кудись під стіл, потім, немов прокинувшись, ковтнув востаннє горілки й промовив по-иншому, навіть не тенором, а баском поважним:
— Так-то, громадяни мої дорогі... Важко людині поєднати особисте з громадським — щось чомусь поступитися мусить. Ну а це вже не гармонія, про яку ви на початку знайомства казали,— хитнувся він до Куниці,— а мука...
І несподівано скінчив хрипко:
— А ви за правдиву автобіографію мою що-небудь від щедрот своїх пожалували б...
Змахнув зі столика карбованця Кунициного і, кланяючись низько, зник за дверима.
— Трепло! — пробурмотав Куниця, а Іван Семенович нічого не відповів, тільки подосадував, що доведеться йому ще якийсь час з Куницею бути.
XXI
Цього вечора зміряв Іван Семенович усю глибину свого падіння: в безглуздій п'янички Сичова повісті, мов у кривому дзеркалі, бачив він руїну свого життя.
Дарма, що зовні лишилось воно, як і раніше,— це була форма, не заповнена змістом; те, чим він жив досі, стало йому за звичайний обов'язок,— инше забрало на себе всю увагу його, цікавість і сили... Його особисте життя заступило йому все инше; мав рацію докоряти йому Куниця, але чи мав право винуватити,— не певен Іван Семенович. Хіба раніше, як велося йому так-сяк, віддавав він стільки уваги своїм переживанням? Ні, як і для инших, важило для нього інтимне його життя якнайменше; він, як і инші, витрачав на нього мінімум часу й уваги, беручи його так, як воно давалось... Він, як і більшість, жив за інерцією. А пізніше, як інерцію ту порушено, хіба не робив він спроби все полагодити, спроби будувати своє життя, а не підлягати випадкові? Чи, може, саме тут і початок його падіння, відходу його від дотеперішніх інтересів? Може, не почни він тоді в собі копатись, не дійшов би до того, що нині є? Але ж що мав він тоді робити? Махнути на все рукою? Жити від дня до дня, мов той пташок-співун? Може, оце і є та гармонія, що за нею так обстає Куниця?
Другого дня відшукав його Іван Семенович під час перерви:
— Мені з тобою, Кунице, поговорити треба... Той скривився ледве помітно:
— Ех, Ваніку... Тут роботи донезмогу, а ти все з розмовами...
І, відклавши газету, промимрив:
— Кажи... Тільки без психології, будь ласка, та філософії... Простіше.
— Ти, Кунице, зачепив учора болюче місце моє... Да, болюче...
Іван Семенович переступив з ноги на ногу й замовк.
— Ну? — відкрутив Куниця ґудзика на своїй шкуротян-ці й, подивившись, чи ціле вушко, заховав його до кишені.— Далі...
— Ти й инші товариші, звичайно, вважаєте, що я надто з собою панькаюсь... Надто багато уваги віддаю своєму особистому життю...
— А хіба ні? — перепитав Куниця швиденько.
— Я не заперечую, Кунице, і не виправдуюсь... Не того мені треба. Я повчитися хочу у вас... Розумієш? Повчитися. От у тебе, наприклад.
— У мене? — стурбовано глянув Куниця на годинника на руці.— Чого ж у мене вчитися, Ваніку?
Іван Семенович зло засміявся.
— Ну, як же, Кунице, як же! Ти от осуждает мене, "інтелігентиком" охрестив... Так от і навчи: що ти робив би на моїм місці...
— Я? — пожував вуса Куниця.
— Да, ти.
Куниця розсердивсь:
— Та чого ти хочеш від мене? Ну!
— Менше, як ви від мене. Ви от судите мене й осуждаете: винен! А я хочу лиш знати, як же ви мене судите? Чи взяли ви на вагу хоч те, що ніхто не стогне, раз не болить йому...
— Е, болить! В тім-то й справа, що инший пальчика вріже, а зойків і стогону, немов його надвоє перерізало! Зрозумів?
Іван Семенович хитнув головою.
— Так, по-вашому, те, що хвилює мене, задача особистого щастя,— це пусте? Зважати на це не треба? Ну, а як же тоді гармонія, Кунице? А? Ти от вчора казав, що мусить бути гармонія між особистим життям і громадським... І що в мене її нема, бо весь я в особисте пішов... Ну, а в тебе? У вас? Є ця гармонія, я питаю? Є?
Куниця мовчав.
— А може, й у вас її нема, як і в мене? — захвилювався Іван Семенович.— Може, й ви такі ж однобокі, тільки инше на перший план випинаєте — громадську роботу...
І несподівано для самого себе скінчив:
— А може, правду казав той з "Mon геро" п'яничка, що й не буває цієї гармонії?.. А?
— Не знаю,— знехотя якось промовив Куниця.— Спитай у п'янички.
І, вже щоб іти повернувшись, на мить затримався:
— Не хотів я казати тобі, Іване Семеновичу, а скажу наостанці: правий був Писаренко: міщанин ти здоровий.
— А ти...