А що вже казати про Глину, йому доводилося найважче. Він, звичайно, намагався не відставати, але стільки разів бідака падав, скочувався вниз, вигукував собачі образи!..
— Годі! — нарешті сказав Лисий. — Запалюй свій хмиз. Тільки не весь.
Василько швиденько відсунув більшу частину оберемку, а решту згорнув докупи й підпалив. Світла було мало, але воно допомогло спланувати сходження.
Довший із двох стовбурів Лисий скільки міг глибоко ввігнав у землю так, що той трохи не діставав до найбільшого куща на схилі. Леля й Василько вперлися в нього щосили з двох боків, а сам Лисий, відв’язавши з ніг мокроступи, швидко поліз угору, ставлячи ноги на довгі сучки, які навмисне для цього залишив на стовбурі. Ось він дістався до самого верху, а тепер було найскладніше — дотягтися до куща. Драбина закінчилась, і хоч ноги ще є куди ставити, триматися руками вже нема за що. Припавши до похилої стіни, хлопчик обережно підняв ліву взуту ногу й уперся нею в сучок. Втискаючись усім тілом у пісок, переніс вагу на ліву ногу й почав її розпрямляти.
Успішно.
Тепер праву. Вона була сильно поколота малиною. Щоразу, коли спирався на неї, Лисому було боляче, він підозрював, що зі ступні в кількох місцях сочиться кров — принаймні про це свідчила вогкість, яку він постійно відчував. Втім, то міг бути й вечірній холод повітря. Ще одне зусилля. Ще підтягтися — і все. Щоб перепочити, він глянув униз.
Василькове багаттячко ще горіло, відкидаючи навколо рухливі величезні тіні. Лисому здалося, що там, де вгадувалася вода болітця, відбуваються кипучі події. Але то, мабуть, тільки здавалося. Він притиснувся щокою до кручі й зробив останній рух. Потім випростав руки вгору й ухопився за нижню гілку куща.
Потягнув її на себе — і вона витримала. Хоч якась добра новина.
За мить він уже зручно стояв над кущем і піднімав за мотузку другий стовбур, що мав служити наступною драбиною. Аби тільки знайти йому опертя. Найпростіше, звичайно, приладнати його над кущем. Але тоді навантаження на коріння буде занадто великим, а воно, коріння, все ж таки не в щільному ґрунті, а в піщаному. Та ще й на схилі.
Однак іншого рішення Лисий знайти не міг. Нічого кращого за цей кущ поблизу не було.
— Почекайте, поки я вилізу нагору, — тихенько сказав він униз, — потім Василько. Прив’яжіть Глині мокроступа під живіт. Хай Василько його витягне, а тоді вже Леля. Тільки будьте обережні. І підкиньте хмизу в вогонь, щоб ті звірюки з болота не напали на вас.
— Гаразд, — так само тихо відповіла Леля.
Лисий прилаштував драбину, ввігнавши залишені в її основі гілки в землю. Потім наліг усім тілом, щоб добре ввійшли в пісок верхні гілки. Це виявилося непросто, бо земля там була значно твердіша, ніж тут, посередині схилу. Це могло означати, що драбина дістала майже до краю кручі. Втім, упевнений він не був, бо в такій темряві щось розрізнити вгорі годі було сподіватися. Він пошарпав деревину. Драбина трималася, хоча й не так добре, як хотілося б. Тож притискатися до неї треба якомога тісніше. Схил тут значно крутіший, ніж унизу. Це вже взагалі не схил, а прямовисна стіна.
Аж ось і роздвоєна верхівка стовбура. Чи далеко до краю?
Тепер найважча частина всього сходження. Обережно, намагаючись не смикатися, долаючи пекучий біль, коли зранена права нога ставала на гілки, Лисий дуже повільно піднімався. Триматися він міг тільки за невірні грудки піску.
Ось останній крок. Якщо після цього не дотягнеться руками до краю кручі, тоді просто невідомо, що робити далі. Лисий підняв руки вгору і з подивом зрозумів, що все найскладніше — позаду. Руки намацали кущ, який ріс не з вертикальної стіни, а на рівній землі. Підтягнувшись на руках, хлопчик нарешті ліг животом на горизонтальну поверхню, вкриту густою травою.
І живіт тут же звело, як завжди, коли насувається небезпека. Може, це внизу згасло багаття й болотні потвори наближаються до Лелі й Василька? Хоч якою б та небезпека була, подумав Лисий, треба негайно зробити те, що мусить зробити людина, яка першою подолала складний шлях. Він скочив на ноги й роздивився навколо. Тут, нагорі, було трохи світліше, хоча й не набагато. Неподалік Лисий помітив стовбур, до нього й прив’язав мотузки. Тепер Лелі й Васильку буде значно легше лізти вгору, знаючи, що драбини закріплені, не впадуть.
Відчуття небезпеки посилилося. Лисий дістав із-за спини арбалета, витяг стрілу й почав заряджати зброю. І тієї ж миті холодний гострий метал уперся йому між лопаток.
— Кинь на землю! — тихо промовив чоловік, що стояв у нього за спиною.
У такій ситуації не сперечаються. Лисий кинув арбалет не просто перед собою, а ліворуч.
— Тепер шаблю.
Хлопець відв’язав паска, на якому було прикріплено піхви шаблі, й також кинув — тільки вже праворуч від себе.
З темряви виступили ще дві постаті. Це були не так високі, як кремезні чоловіки, озброєні довгими списами. Отже, їх щонайменше троє. Хто вони? Звідки? Це важливі питання, але зараз є важливіші.
— Дядю, відпустіть мене, — плаксивим дитячим голосом завів Лисий. — Я ж нічого не зробив.
— Замовкни, — кинув один із чоловіків.
— Відпустіть, дядю, — не послухався Лисий.
— Я що тобі сказав! — гримнув чоловік і дуже швидко, хоча й несильно вдарив Лисого долонею по щоці.
Хлопець схопився рукою за щоку.
— За що, дядю! — проскімлив він уже значно тихіше.
І відчув, що залізо в спину вже не впирається. Чоловіки, цілком очевидно, розслабилися, побачивши, що перед ними просто хлопчина, та ще й такий плакса. Ті двоє, що стояли перед ним, також опустили списи, поставили їх держалнами на землю. Це було саме те, чого Лисий і добивався від них.
— Дядю, не бийте мене більше, — знову заскиглив він. — Я ж нічого не зробив, просто помочитися хотів…
Чоловіки розреготалися, а Лисий різко нахилився вперед і прожогом кинувся посередині між тими двома, що стояли перед ним.
— Стій! — разом закричали всі троє, й за спиною почувся тупіт.
Лисий знав, що не втече від них — тим більше з однією зраненою босою ногою, в темному лісі, якого він не знав. А вони знали. Але він і не розраховував на те, що вдасться загубитися. Мета у нього була одна: відвести їх подалі від того місця, де за кілька хвилин повинні з’явитися Леля й Василько з Глиною.
Він пробіг кроків із двадцять, потім різко звернув ліворуч, подалі від яру. Потім знову праворуч. Тупіт ззаду не відставав. Лисий сподівався тільки на те, що ці люди відрізняються від підземників, із якими він познайомився на початку літа. Ті стріляли дітям у спину без попередження.
Попереду хлопець побачив якесь слабеньке світло між деревами й зрозумів, що то галявина. Він різко звернув ліворуч, і відразу ж відчув сильний удар по гомілках. Біль був нестерпний. Хлопець покотився по траві і, вдарившись спиною об дерево, завмер.
Над головою почувся сміх.
— Ото дурний! — сказав один із трьох чоловіків, що схилилися над ним. — Від кого ж ти тікаєш!
Любина підказка
Троє чоловіків ішли з городів, несучи на плечах високі кошики з огірками й помідорами. Кошики можуть почекати. Нарешті Івась і Петрусь позбулися важкої ноші. Один із чоловіків узявся допомагати Вуханеві, а хлопцям доручив постерегти його кошика, поки він повернеться. То була добра робота. Вони нарешті лишилися вдвох, та ще й перекусити є чим.
Івася гнітило тяжке почуття провини, однак він знайшов у собі сили й усе розповів Петрусеві. Той слухав мовчки, а коли Івась замовк, поставив єдине запитання:
— А навіщо на городі пастки?
— На якому городі? — здивувався Івась.
— Ну, ти кажеш, у Пластуна на городі Люба наставила пасток. Що там можна знайти? Навіщо там пастки?
Івась жував огірка, дивився на Петруся широко розплющеними очима й дивувався: як же це він сам не здогадався! Мабуть, його збило те, що заднє подвір’я Пластуна закінчується такими ж непролазними хащами, як і ті, що впираються в стіну хати. Але якщо Люба так довго працювала, приховуючи ці пастки, значить, вона думала, що хтось із них ходитиме цим подвір’ям.
— Побігли до Пластуна!
Про обов’язок стерегти чужі овочі хлопці забули.
Тепер дуже важливо дістатися туди так, щоб ніхто нічого не запідозрив. А ще — треба дорогою зайти до Лисого й перевірити, чи не з’явилася, бува, Марічка. Івась не дуже в це вірив, бо не міг придумати, звідки б це вона могла повернутися. Точніше, куди перед тим вона могла б піти, кинувши таку важливу справу.
Вдома її не було. І з усього видно, що вона так і не Приходила. Знаючи Марічку, Івась був майже переконаний у тому, що якби вона хоч на мить заскочила додому й побачила тріски від порубаного замка дверей, то неодмінно попідмітала б долівку. Спочатку підмела б, а тоді вже подумала, навіщо вона це робить і чи не варто було б залишити так, як є. Отже, єдиним місцем, де вона може бути, лишається дальня частина Пластунового городу.
Домовилися, що Петрусь зайде перший і спробує забалакати Пластуна, щоб Івась міг непомічений пробігти під стіни й далі — на заднє подвір’я. Але нікого забалакувати не довелося. Пластуна, як і сподівався Івась, не виявилося вдома. Звідкілясь він мав принести Любиних курей. Цю загадку Івась поки що вирішив залишити на потім. Навіть Петрусеві нічого про це не сказав.
Залишив друга чергувати за рогом хати, щоб Пластун не застав його зненацька, а сам подався вглиб заднього подвір’я. З подивом відзначив, що пам’ятає всі ямки, на жодну не наступив — та якби й наступив, тепер це не страшно.
Густющі бур’яни вище Івасевого зросту постали перед ним нездоланною стіною. Щось тут шукати було марно — кожен так сказав би. Але ж Люба навіщось лаштувала ті пастки!
"Я їх зустріну, хай начуваються!" — сказала вона Пластунові. Тож була впевнена: хтось сюди прийде. Щось тут шукатиме. І навіть сама не підозрювала, що тим самим дає дітям підказку — де шукати. От тільки б знати, як шукати. І що. Звісно що. Марічку. Ні про що інше Івась зараз не думав.
Він повільно пішов уздовж стіни будяків, кропиви, коноплі та ще казна яких трав, що стали справжнім лісом. Що він видивлявся, Івась не знав. Може, якісь сліди. Може, якийсь знак. Власне, він більше прислухався. Бо якщо Марічка там, вона не може не подати йому голос.
— Марічко, — неголосно, але й не тихо погукав він.
Відповіді немає. І слідів немає.
Густішали сутінки.