Лісом, небом, водою. Частина 1: Лисий

Сергій Оксеник

Сторінка 30 з 45

— Нам треба до греблі. Ти нас проведеш?

Єгор здивувався — це було помітно, але нічого не сказав, лише кивнув.

— Ти знаєш цей ліс?

— Його ніхто не знає, крім Микити і його брата… Тепер уже тільки орел і знає… Якщо тільки…

— Що?

— Якщо тільки справді одного з них убити неможливо — тільки обох одразу. Тоді Микита ще живий.

Запала мовчанка. Нарешті Лисий її порушив:

— Тоді йдемо так, як я пам'ятаю за картою. Вийдемо з лісу, буде зрозуміліше.

— Нам не можна з нього виходити, — не погодився Єгор. — Там поле. Поки перейдемо, нас усіх перестріляють.

— Не перестріляють, — заспокоїв його Лисий. — Вони зараз самі боятимуться поткнути носа з лісу. Їх не так багато лишилося. До того ж, я думаю, вони не знають, що робити. Микити немає…

— Якщо немає, — поправив Єгор. — До того ж там не тільки Микита був…

Лисий знову розгорнув карту. Тепер він дивився на неї іншими очима.

Зараз підземні переходи цікавили його найменше — тільки виходи на поверхню. На південному узліссі їх було всього два. Відстань між ними становила не менше п'ятисот кроків. На відкритому полі п’ятсот кроків — це не відстань. Їх побачать і доженуть.

На заході, схоже, узлісся не було зовсім. Ліс підходив аж до ріки — до її колишнього русла. Хоч дерева й не були позначені на карті, але зовсім близько до виходів проходила суцільна лінія. Лисий зрозумів, що це той паркан, за яким починається прибережний ліс.

— Що тут? — спитав Лисий.

— Тут ліс підходить до самого берегового лісу. Вони зрослися. Через береговий ліс пройти можна, але то дуже складна дорога, небезпечна.

— Небезпечніша, ніж через цей ліс?

— Ні, — твердо відповів Єгор. — Туди треба йти. На півдні вони нас чекають — якщо не на узліссі, то в селі. Вони напевне послали туди загін, щоб зробити засідку в моїй хаті. Тільки як пройти до прибережного лісу?

На західному узліссі було аж три виходи з підземелля. Відстань між ними зовсім невелика — кроків сто — сто двадцять. Такою великою групою проскочити між ними просто неможливо.

— Отуди й підемо… — промовив Лисий.

Ніхто нічого не відповів, але хлопець зрозумів, що з ним усі згодні.

Дзеркало

Карта не давала повної реальної картини. Вона добре відображала підземні переходи, однак зовнішній світ можна було лише дуже приблизно вгадувати. До того ж на поверхні не було ніяких слідів підземних будівель. Все замасковано надзвичайно ретельно. А це означало, що треба рухатися дуже тихо, щоб їхні кроки чого доброго не почули під землею.

Сутінки швидко густішали. Рухаючись на захід, діти наближалися до річки. Вже долітало далеке кумкання жаб. Хоч би не наступити на гадюку! Відлякувати їх з-перед себе голосом теж не можна. Та й на гілки наступати не слід… А найгірше те, що вони не знали, чого шукають. Може, це пагорб, як минулого разу, а може, щось інше. Хоча Лисий і не міг придумати, що ще могли підземники використати як вихід із тунелю.

Це не була прогулянка по прямій, тож рахувати кроки не дуже вдавалося. Діти рухалися, немов по кризі: про те, що в цьому місці вона тонка, довідаєшся тоді, коли вже буде пізно. Стріла могла вилетіти будь-якої миті, і зреагувати на неї вже буде ніколи. І мітли немає. Лисий уповільнив ходу.

Попереду було невеличке узвишшя. Він зробив знак решті дітей, щоб зупинилися, набрав під ногами шишок і кинув дві з них на верхівку горбка — одну, і тут же другу.

В лісі панувала така ж тиша, як і вранці. Ні рипу дерев від вітру, ні пташиних голосів — тільки все ще далекі жаби. Діти також затамували подих. Головне тепер — не витикатися з-за дерева. Якщо це вихід з підземелля, то там зараз воїни очі видивляються, намагаючись зрозуміти, звідки той стук.

Втім, відчуття небезпеки Лисого не відвідувало. Він був майже переконаний, що це не те, але ризикувати не міг. Мусив ретельно все перевірити.

Перечекавши не менше як чверть години, Лисий знову кинув дві шишки. Результат той самий. Рушили далі. Горбок про всякий випадок обійшли.

Знову зупинка, знову Лисий покидав шишки. Знову далі.

І тут вони майже вийшли з Орлиного лісу. В небі сяяли зірки, перед ними був невеличкий відкритий простір, за яким починався прирічний ліс, що стояв такою ж непрохідною стіною, як і там, де вони знайшли табір вовкулаків. Цей ліс був повний звуків, і небезпекою в ньому не пахло. Там не могло бути безпечно — гадюки, їдючі жаби, хтозна, що ще. Але то все були небезпеки зрозумілі й тому не дуже страшні.

Лишилося перетнути нешироку галявину — якихось п'ятдесят — сімдесят кроків. Але Лисий не міг ступити й кроку.

Хлопець сів навпочіпки й обдивився землю навколо себе. Ні зламаної гілочки, ні шишечки — як під землею. Він зробив дітям знак рукою, і ті відійшли назад у тінь дерев. Там їх не було видно. Його теж важко помітити, якщо тільки ворог не за спиною. Лисий вдивлявся в темряву, намагаючись не ворушитися й навіть не дихати.

Спливла одна хвилина, друга, десята. Все лишалося так, як було й досі, але він животом відчував, що витикатися з-за дерева не можна. Тільки півчола, тільки щока й одне око. Він уже не сумнівався в тому, що ворог попереду — десь тут, зовсім близько. Ворог так само вдивляється в темряву, не маючи впевненості в тому, що там хтось є. Лиш неясне відчуття небезпеки. Лисому раптом спала на думку божевільна ідея: їх ніби розділяє дзеркало. Вони однакові — однаково причаїлися в темряві, однаково намагаються щось роздивитися, однаково бояться одне одного. Вони можуть до ранку так стояти, і нічого не зміниться.

Але дзеркало можна розбити. Можна просто вистрілити вперед і подивитися, звідки вилетить стріла у відповідь. Тоді хтось із них може загинути… А може, обоє. Лисому стало раптом зрозуміло ще одне: воїн у своїй надійній схованці один. Він просто відчував одну людину, одне дихання, один страх. Якби решта дітей і Єгор були ближче, хлопцеві було б не так самотньо й не так страшно, але він сам відіслав їх подалі — одного його в цьому мороці помітити важче, ніж одразу двох чи кількох.

Отак само Лисий бачив у дзеркалі лішака. Страх дідугана був ніби віддзеркаленням хлопцевого страху. Вони всі живуть у постійному страху. Побачив щось незнайоме — страх. Зустрів когось незнайомого — страх. Нічого не видно — теж страх. Усе добре видно і звично — ще більший страх, бо так не буває…

Як він тоді боявся галявини, на якій ріс кущ із їдючими жабами. А з'ясувалося, кущ боявся його. І жаби його — то ніякі не жаби. То виплодки цього страху. Він і Лелі боявся. І вона боялася його. І Микита їх боявся, і Єгор…

"Страх, роздратування і лють, — знову пригадалися слова Інженера, — потрібні людині для того, щоб вона могла бути мудрою…"

А мудрість — це подолання. То що, кинутися вперед — і що буде те й буде? Ні, це не мудрість. Це означає розбити дзеркало.

Лисий зловив себе на тому, що він стоїть уже дуже давно — і вагається. Він, людина, яка завжди діяла, вміла приймати рішення й виконувати їх, зараз стоїть і не знає, що робити. Йому так хотілося порадитися! А її не було. Це добре, що вона тоді втекла від підземників. Але як же тепер її не вистачає! Де вона? Що з нею? Чи жива? Як же вона хвилюється про них!..

Дерева навколо стояли тоненькі. Він зараз непомітний, бо не рухається. Просто покрутити головою — і ворог знатиме, де він стоїть. Тоді перевага буде на боці ворога. Він у глухому куті. Виходу просто немає. Хіба що…

— Послухай, воїне! — Лисий говорив не голосно й не тихо — якраз так, щоб підземник почув його. — Я бачу, де ти сховався… Ти знаєш, нас багато. Тобі нас не перемогти. Ми все одно прорвемося. Тільки й того, що ти вб'єш когось із дітей, а ми вб'ємо тебе… Сьогодні й так уже пролилося чимало крові. Багато ваших людей загинуло… І Микита вбитий… Нам пощастило вирватися від вас, і ми втечемо все одно…

Лисий помовчав. Підземник не відповідав, але хлопець чомусь був упевнений, що той його чує.

— Один із ваших убив сьогодні Микиту… Правильно зробив, хоч і сам при цьому загинув. Він був справжньою людиною. Його Микита на вовкулаку не перетворив. Просто не зміг. Багатьох зміг перетворити, сам став вовкулакою, а цього хлопця не зміг перетворити…

— Як його звуть? — долинув дуже приглушений голос.

— Я не скажу, — відповів Лисий. — Я не знаю, хто ти і який ти… Якби я збирався тебе вбити, тоді сказав би. Але я якраз і хочу, щоб ми припинили вбивати одне одного. Для вас ми підозрілі зайди, які прийшли вивідати ваші підземелля. Ви, звісно, не вірите, що ми нікому не розкажемо. Ми знаємо все — де у вас що розташоване, де виходи з-під землі, де комора зі зброєю та харчами… Тому ви вважаєте нас небезпечними. Це ваша правда. А ми просто діти, у яких немає батьків і немає свого села. Нам просто треба було пройти через цей ліс, нікого не чіпаючи й нічого не вивідуючи… Це наша правда. Правди завжди дві… Завжди дві… От і дивишся з однієї в другу, мов у дзеркало…

— До чого тут дзеркало? Що ти мелеш?

— До того, що ти — наче моє віддзеркалення. Я боюсь тебе, а ти боїшся мене. І так і будемо боятися все більше й більше, доки один не уб'є другого…

— Звідки я знаю, що ти не брешеш, щоб я вийшов до тебе? — в голосі підземника з'явилося вагання.

Лисий подумав. Ніяких доказів навести він не міг. Він і сам не вірив підземникові.

— Не знаю, — просто сказав він. — Чим я можу тебе переконати! Ти все одно повіриш або мені, або покійному Микиті. Я вважаю, що вірити мертвому Микиті не можна. Йому й живому не можна було вірити… Заблудилися ви там, у тих підземних коридорах…

Запала мовчанка. Ворог думав. Він вагався, і це вже було перемогою. Втім, іще нічого не відомо… У Лисого так само не було підстав йому вірити.

— Скажи мені, як звали того воїна, що вбив Микиту, — знову заговорив воїн. — Тоді я зрозумію, брешеш ти чи ні.

— Не можу я тобі сказати, — відповів Лисий. — Якщо ти такий же хробак, як і Микита, ти уб'єш матір цього хлопця.

— Нікого я не вб'ю… — воїн почав говорити тихіше, Лисий ледь розбирав слова. — Невже ти думаєш, що ми всі тут такі нелюди?

— Не знаю… — Лисий згадав перше знайомство з підземниками. — Я про вас нічого не знаю і не розумію. Ми просто йшли через ліс. Кілька дітей. І тут ваші люди почали стріляти нам у спину… Я вже не кажу про те, як Микита нас зв'язаних гамселив… Не тільки мене, а й малих дітей. Як я можу вірити вам? Не можу…

— То чого ж ти тоді хочеш?

— Я хочу, щоб ти нас пропустив.

27 28 29 30 31 32 33

Інші твори цього автора: