І, може, трохи смішний. Василь, мабуть, уже уявив собі, що я з кимось пішла танцювати, а він сидить десь у кутку, терпляче жде. І така хлоп'яча образа на його обличчі з'явилася, що я від душі засміялася.
— Не люблю танцювати!..
Василь умів глянути на себе збоку — так, як бачить тебе інша людина. Я в собі боролася за таке вміння, бо вважаю його елементарною ознакою розуму. Мені це важко дається, я нерідко втрачаю критичну оцінку власних настроїв та хвилинних емоцій, які зумовлюють нашу поведінку серед людей. Потім, коли вже заспокоюсь, дістану змогу їх добре обміркувати, мені доводиться пекти раків. Та вже пізно, бо не завжди є змога вибачитись.
Василь відразу ж побачив, як смішно він виглядає в моїх очах. Ті риси його обличчя, які мене колись так привабили, — мужня чоловіча врода, що й сама себе не помічає, — зараз ніби довершились, здобули спартанську силу, котра приходить у боротьбі та стражданнях, про які інші люди навіть не догадуються.
Василь теж засміявся. То був сміх, за яким уже не ховався смуток.
— Так я тобі й повірив!..
Тепер ми сиділи поруч, його рука опинилася в моїй руці. І дивно: я й думати забула про те, що так травмувало його душу. Він був такий, як і раніше, — тільки, може, трохи кращий. Те, що він пережив, надало його очам глибини, вони мовби навчилися не лише оглядати зовнішній світ, а зазирати в душу, якій належали. То був погляд, обернений у себе самого, він освітлював обличчя таким світлом, яке нагадує літнє надвечір'я, коли природа занурюється в себе саму, а людей відпускає на спочинок.
— Соню, невже це серйозно? — тихо запитав він. — Зрозумій, тут
стільки дорогого для мене... І твій батько, і Олександр... До речі, ти
нічого про нього не знаєш?
Я розказала про повідомлення, яке, власне, й кинуло мене в обійми Юрка.
— Та-ак, — дивлячись кудись крізь стіни, проказав Василь. — Безвісті... Він був у тій армії, яку Власов здав німцям. Тепер із них "визвольники" вербуються. А хто не згоден — концтабори... Боюсь, що ми його більше не побачимо. Сашко не з тих, хто здатний запродати душу.
Я вже наплакалася раніше, тому зараз у мене вистачило сил стримати сльози.
— Ну, от бачиш, Соню, — продовжував Василь, — нам легковажити
гріх. Так ми назавжди залишимось рідними. А якщо в нас не вийде... Тоді
вже ми чужі. Навіть гірше, ніж чужі. Не повинно б так бути, але... Скажи
мені, дитино, ти добре зважила?.. Я не вперше ставлю це запитання.
Раніше я ставив його тільки собі. Ще тоді, коли ти в інституті вчилася. Твої
листи... Вони зберігаються. Я, може, й не приїхав тоді через те, що боявся.
— В моїх очах, мабуть, з'явилося щось відчужене, холодне, бо Василь відразу ж пояснив: — Гадаєш, за себе боявся? О, ні! Мені вже й сам чорт не страшний. Знаєш, які дерева восени цвітуть? Ті, в яких коріння ушкоджене... Навіщо ж тобі бути осінньою квіткою на такій колоді, як я?..
Мене завжди лякали пишні, урочисті слова, тому я сказала:
— Я все зважила. А ви... Як хочете. Мушу попередити, що я вже
виходила заміж. Тоді, коли ви мені не відповідали. Знала, що ви одержуєте мої листи. Одержуєте, а чомусь мовчите. Ну й вирішила, що... Що
таких, як я... З погонами й без погонів...
Мені бракувало повітря. З грудей щось важке підкочувалось до горла, до язика, а в очах знову з'явилися сльози. Василь відірвав свою руку.
— Мовчіть!.. — І відразу ж тихо, винувато: — Я так і сподівався.
Вийдете заміж, старе забудеться. А потім навіть самій смішно стане: як це
ви могли таке писати людині, котра... Де ж ваш чоловік?
Я підхопилася з крісла, мені хотілося крикнути йому щось образливе, я, може б, крикнула, якби ми не зустрілися поглядами. Очі у Василя були вологі. Ні, то не сльози, — такі люди, як він, плакати не вміють, — але у Василевих очах можна було побачити неприхований біль, і я його побачила.
— Не питайте більше про мого чоловіка. Добре?.. Якщо я тут, біля
вас, то значить, його немає.
У двері хтось постукав. Це ординарець приніс обід. Коли пообідали, Василь сказав:
— Тепер забудьте, що це кабінет начальника політвідділу. Це не
тільки кабінет, а й моя квартира. Постіль у шафі. Відпочивайте. Про мене
не турбуйтесь, я знайду собі місце.
Відзначила для себе, що Василь перейшов на "ви" одразу ж після того, як я повідомила про своє одруження. Попрощався з підкресленою чемністю й вийшов. Потім відхилив двері й додав:
— Ключ ось тут.
В цьому кабінеті я прожила майже тиждень. Василь тримався так, мовби між нами не було тієї розмови, в якій я все йому висловила. Вранці йшла оглядати музеї, поверталася надвечір, коли у Василя закінчувався робочий день. Ми разом обідали, потім він затримувався біля мене на півгодини, не більше, і вирушав до сусідньої кімнати з якоюсь книжкою в руках.
І тільки вже перед моїм від'їздом Василь несподівано сказав:
— Все ж таки, Соню... Бачите, для мене це дуже складно. І все ж
таки ми — рідні. У мене нікого немає, крім вас. От я й вирішив запитати:
чи ви б не погодились...
— А може, не "ви"... Чого це раптом?
— Тут потрібна рівноправність, — трохи розгублено усміхнувся Василь.
— Мені ще рано, — кинула я на нього лукавий погляд, а сама намагалася вгадати, як зараз — без окулярів — виглядає моє обличчя.
Він же сказав колись, що без окулярів я зовсім інша. "Добра вдача
вгадується", — прозвучав до мене з минулого його голос. Із такої неймовірної далини, ніби то було десь по той бік мого земного життя.
Василь і справді прикипів поглядом до мого обличчя. Та навмисна суворість, якою він відгородився від мене, враз ніби розтанула.
— Переїздіть ближче... Ось що я хотів вам сказати.
— Як же я переїду? Це ж служба...
— Вас викличуть, якщо ви не заперечуєте.
— Заперечую! — засміялась я. — Киньте викати, називайте мене на
"ти". Тоді, може, й подумаю.
Василь, мабуть, переживав те, що йому належало пережити. Моє заміжжя вже його не бентежило. Він теж засміявся, його обличчя наблизилось до моїх очей.
— Гаразд... Якщо ти не заперечуєш. Я вже розмовляв у санупрі. Яка
їм різниця? Переведуть до якогось із наших госпіталів.
— В Москву? — вихопилось у мене.
— Побачимо, — таємниче посміхнувся Василь. — Не вік же німцеві
під Москвою товктися... Ну як, згодна?..
— Згодна! — вигукнула я, не приховуючи радості.
Василь пригорнув мене й поцілував. Це був той поцілунок, якого, здавалося, я очікувала від самого свого народження.
Зошит третій
І. ВЯЗЬМА
Далі все було так, як хотів Василь, — невдовзі я опинилася в одному із московських госпіталів. Та не встигла ознайомитися з Москвою — тільки й того, що подивилися з Василем "Лебедине озеро" — як почався наступ наших військ на Західному фронті. ЕП відразу ж перетворився на ПЕП (польовий евакуаційний пункт), а десятки великих і малих госпіталів, які були йому підпорядковані, вантажили своє майно на "студебекери" й рушали вслід за військами. ПЕП можна було б назвати санітарною дивізією. Районом її дислокації стала звільнена Вязьма.
Пригадую березневу ніч 1943 року, коли наш "студебекер" в'їхав туди, де колись було велике місто, а тепер лежали мертві руїни. Мої нові подруги, що ховалися від холоду під купою матраців, видиралися зі своїх теплих схованок, з жахом оглядали пожарища, де тліли чорні колоди. То догоряли дерев'яні будинки, яких у Вязьмі було багато, — так само, як і по всій Росії. Але тут багато також кам'яних будинків, і майже всі вони зруйновані!..
Ми чули про те, що німці лишають після себе мертвий простір, та все ж якось не вірилось, щоб отак зникали з поверхні земної цілі міста, які виростали упродовж століть, — виростали, мов діти велетнів, повільно, але цупко, з великою певністю, що їм тут належить стояти вічно.
Василь, мабуть, знав, коли прибуде до Вязьми наш госпіталь, — він зустрів "студебекер" у захлюпаній багном легковій автомашині, які тоді, здається, називалися "емками". Дівчата почали перешіптуватись, потім потихеньку захихотіли. Що я могла їм на це сказати? Мені відомо, що вони між собою називають мене "мадам ППЖ", але я змушена була терпіти.. Розшифровувалось це як "полевая подвижная жена". Наші стосунки з Василем зовні справді підходили під це визначення, але ми поки що лишалися тим, ким були й раніше, — просто друзями. Приховувати нашої дружби я не хотіла, — та й не можна її приховати, — а мої пояснення, що вона виникла не сьогодні, тільки б викликали кепкування. Отож, мабуть, краще нічого не пояснювати, щоб не гадали, що я шукаю для себе виправдань. Хай собі перешіптуються — що тут можна вдіяти? До Василя, мабуть, ці розмови не доходили, а я переказувати їх не хотіла. Він усе ще гадав, що я можу передумати, і тому був такий обережний. Якби він розумів неприємну двозначність мого становища — в очах подруг я заслуговувала майже презирства, — то, напевне, зважився б на якесь рішення. Але все це зрозуміло було тільки для капітана Красоткіна, і він підтримував мене, як тільки міг. Обіцяв навіть поговорити з Василем, що так, мовляв, не можна, та Василь, як на гріх, саме в цьому разі чомусь не вмів глянути на себе збоку, а Красоткін був надто молодий, щоб напучувати свого начальника.
Отож мені лишалося тільки терпіти. За себе я була певна, а Василь має право подумати.
"Студебекер" поїхав далі — госпіталь наш мав розташуватися десь у лісі, — а я лишилася з Василем. Ніч була місячна, до гіркого диму від пожарищ долучалися пахощі березневих лісів, що звідусюди обступали Вязьму, і це посилювало гнітючість враження від того, що ми бачили довкола себе.
Я, мабуть, не зумію передати всього, що заволоділо моїми думками в ту місячну ніч. Я відчувала, що беру участь у такій трагедії людства, з якою ніщо попереднє зрівнятися не може. На якусь мить мені здалося, що й людства вже немає, — стоїмо тільки ми з Василем, і нам належить або загинути, або започаткувати новий родовід. Руїни справді були безлюдні — люди ховалися десь по лісах, — а місячне світло викликало такі почуття, в яких було щось від невимовного жаху.
Я можу тільки позаздрити тим стійким, врівноваженим натурам, які ніколи не відчували чогось подібного. Зі мною, на жаль, це інколи траплялося.
Те, що нас із Василем поєднало, сталося тоді, коли ми вже хотіли їхати до політвідділу, котрий містився в землянках десь на околиці Вязьми.