Заграли в труби. Міщани привітали посланцiв радiсно. Київ уже давно мав магдебурзьке право: своє міське самоправленство і свiй суд. Кияни боялись, щоб польськi пани та магнати не одняли од їх мiського самоправленства, i дуже були раді, що тепер польськi пани, пущені Богданом на Україну ще по Зборовському трактатові вже не вернуться нi в свої маєтності, ні до Києва, i само по собі не накладуть руки на магдебургію Києва.
По обiдi, провівши з козаками посланцiв по дорозі на Нiжин, Виговський вертався на Старий Київ. Його баский кiнь летiв, мов птиця, по узеньких улицях Старого міста, обставлених невеличкими дерев'яними шляхетськими та козацькими домками, серед котрих подекуди манячiли кращі й бiльшi домки українських i польських магнатів з мезонiнами та стародавнiми баштами серед розкiшних старих садкiв. Кiнь басував пiд Iваном Остаповичем, гнув набiк круту шию прихкав тонкими дрижачими нiздрями, котрi парували на морозi при ясному сонцi, як кипучий казан з водою, розпечений в полум'ї. Кiнь ніби чванився перед людьми своєю красою, своєю розкiшною грівою та рiвною статтю, позуючи на всi свої кiнськi лади. Червоні вильоти кунтуша метлялись на вiтрi, закидалась на плечі, нiби пустували, грались з вітром і неначе показували прохожим жовтогарячу пiдбiйку з дорогого шовку; сап'янці червонiли як жар. Мужній, з широкими плечима, з дужими руками, тонкий та рівний станом Іван Остапович був гарний верхом на конi, неначе вiн зiйшов вкупi з конем з картини якогось великого маляра i несподiвано загарцював серед тiсної узької улички Старого мiста, неначе пишний середньовiковий лицар серед чорного задимленого німецького бурга.
Не доїжджаючи до Данилового двору, Виговський несподiвано вглядiв на улицi гарну бiляву панну і старшу панiю, її приятельку. Обидвi панiї спинились, стали i притулились пiд барканом, поки їх поминав сміливий верховець з своїм козаком. Виговський впiзнав їх обох, і його рука несамохiть опустила поводи. Серце в його закидалось, заграло. Вiн придержав коня, минаючи обох паній, і кинув на молоду панну довгий-предовгий ласкавий погляд.
257
— Який пишний козак! — промовила старша панi.
— Який на йому пишний та багатий кунтуш! А кiнь же то гарний та прудкий, як вiтер! Певно, якийсь багатий козак, — обiзвалась панна.
— Певно, з козацької старшини, бо я його вчора примiтила на процесiї рядом з посланцями. Та який же вiн гарний на конi, неначе намальований! Чи ти, Олесю, примiтила, якi в його пишнi блискучi очi та густi високi брови?
— Примiтила, — тихо одповiла Олеся.
— Ото диво! Чи знаєш ти, Олесю, що в його очi й брови неначе твої, неначе вiн украв їх у тебе. Ото диво!
— Украв, та не вмiв сховати, бо виставив їх на показ людям, так що й я бачила вкрадене добро, — промовила Олеся i засмiялась; вона й сама не знала, чого вона стала така весела.
Поминувши панiй, Виговський оглянувся i примiтив, що обидвi панiї одчинили хвiрточку i увiйшли у двiр.
"Певно, вони тут живуть, в цьому домi... Треба розпитати Катерину. Катерина цiкава, язик у неї гострий як бритва, вона, певно, їх знає", — подумав Виговський, в'їжджаючи в подвiря.
Iван Остапович увiйшов у хату i застав Катерину в свiтлицi. Вона сидiла коло маленького вiкна на стiльцi i шила сорочку, поставивши ноги на маленький низенький стiльчик, вироблений в формi якогось звiра, схожого на ведмедя з плисковатою спиною. Ясний свiт сонця лився на її кругловате лице, на широке чоло з густими бровами. Поздоровкавшись з невiсткою, Iван Остапович сiв на стародавнiй канапi з високою спинкою, застеленою пiстрявим килимом. Катерина просила розказати їй про обiд в магiстратi. Виговський тепер був веселий, говорючий. Добра чарка венгерського, старий мед за обiдом i сонячний погожий день розворушили в йому природжену веселiсть та охоту до веселої розмови. Вiн розказував, до всього докладав жартiв та смiху. Цiкава Катерина слухала його, неначе читала цiкаве оповiдання.
— Оце, Катерино, я вдруге вже стрiв отут, в Києвi, якихось панiй: одна молода, повненька, бiла, як сьогоднiшнiй свiжий снiг, а очi в неї блискучi й темнi; друга багато старша за неї i дуже схожа на неї. Видко, що то її або мати, або тiтка. Обидвi вони закутанi в бiлi тонiсiнькi хустки поверх очiпкiв чи шапочок. Молодша гарна, приємна й бiлява, як бiла квiтка. Оце, вертаючись з Подолу, я несподiвано стрiв їх обох на улицi отут недалечко, i мiй кiнь трохи притрусив їх снiгом з-пiд копитiв. Чи не знаєш ти, Катерино, хто вони такi? Чи шляхтянки, чи козачки? чи українки благочестивої вiри, чи католички? Вони увiйшли в хвiрточку низенького домка, обсадженого тополями.
— Ага-га! догадуюсь! Одна з їх, старша — то удова Павловська, сестра новогрудського каштеляна Стеткевича, а друга, бiла й повненька, то не дочка її, а небога, дочка того старого каштеляна.
— Вони живуть тут, в Києвi, завсiди чи тiльки бувають наїздом?
— Удова живе тут завсiди в домi свого покiйного чоловiка, шляхтича Павловського. Вона має двi дочки. А Олена Стеткевичева приїхала до неї з Новогрудка в гостi i вже гостює в неї тижнiв зо три, коли не бiльше. Вона наїжджає в Київ до тiтки кiлька раз на рiк, i я знаю, задля чого: певно, виглядає собi в Києвi гарного жениха. Я їх обох знаю. Це мої добрi знайомi. Я буваю в їх в гостях, а вони в мене.
— Невже! — аж крикнув Виговський i скочив з мiсця так швидко, що коротенька люлька випала в його з рук i з неї висипався на пiдлогу i попiл, i тлiючий тютюн.
— Чого це ти скочив, наче обпечений? Певно, тобi на очi нависла ота снiгова Олена? — сказала Катерина i поклала шиття на колiна, а сама втупила в Виговського свої невеличкi темнi очi, розумнi, як у її батька, гетьмана Богдана.
— То ти їх обох знаєш? — промовив Виговський, i його очi неначе засмiялись до Катерини, такi вони стали веселi.
— Авжеж, знаю. Якби я не знала, я б тобi про їх i не говорила. Казала менi Павловська, що покiйник Стеткевич був чоловiк заможний, довго служив на короннiй польськiй службi, але вiн не був багатир. Зате ж був гордий, як сатана! гордий i собою, гордий i рiднею, своєю дочкою. Це менi на вушко розказала Олесина тiтка, його рiдна сестра. А я тобi говорю це все так само на вушко. Вiн мав рiдню мiж сенаторами, магнатами, князями Соломирецькими й Любецькими, Друцькими, Четвертинськими i пнувся й собi за значною рiднею, бо сам був роду сенаторського.
— Чом же вiн не видав своєї дочки замiж?
— Певно, ждав жениха для своєї дочки якогось сенатора, а може, й князя. Сенатори й князi не сватали її, бо були високi задля неї, а за нижчих її батько не давав, хоч її вже сватало зо два вiйськових чи шляхтичiв, — сказала Катерина. — От i вийшло для Олесi нi тпру, нi ну! А старий був упертий, надутий, аж роздутий. Пнувся, мов жаба на купинi, яка збирається квакнути з усiєї сили.
Не встигла Катерина доказати свого оповiдання, як попiд вiкнами майнули двi жiночi постатi. Вони простували стежкою, протоптаною в снiгу попiд самою стiною. Проти сонця на стрiсi снiг почав розтавати. З навислої на стрiсi льодової бахроми вода стiкала просто на стежку. Обидвi панiї повернули з стежки на снiг i загрузли трохи не по колiна. Вони обернулись до, вiкна i вглядiли Катерину. Катерина махнула на їх рукою: заходьте, мов, сюди, до мене в гостi! Старша панiя пiдвела очi вгору, кивнула головою, неначе говорила: та до тебе ж iдемо, не куди! Але краплi води полились їй на лице. Вона втерла вид хусточкою, вийнявши її з рукава. Iван Остапович чогось стривожився i нiби трохи злякався, вглядiвши в вiкно молоду бiлу паняночку з тiткою. Вiн вхопив з стола люльку i почимчикував в далеку кiмнатку.
Незабаром увiйшли в свiтлицю Павловська та Олеся, роздяглися в самiй свiтлицi i поклали свої кунтушi на стiльцях. Катерина попросила їх сiсти на канапцi, а сама присунула дзиглик до канапи i сiла з шиттям проти їх. Почалась розмова про вчорашнi й сьогоднiшнi процесiї та церемонiї. Катерина не втерпiла i похвалилась, що й до їх приїхав з Чигирина писар гетьмана Богдана, був на тих церемонiях i розказав їй про все. Катерина розказала все, що говорив їй Виговський, так гарно, що обидвi панiї слухали її з великою цiкавiстю, їм обом хотiлось побачити того гетьманського писаря i од його почути дещо цiкаве i про Чигирин, i про гетьмана.
Виговський, увiйшовши в невеличку кiмнатку, причепурився перед дзеркалом, закрутив свої вуси вгору, по-шляхетськи, причесав короткi кучерi i незабаром вийшов до гостей, щоб зблизька подивитись на ту бiляву Олесю. В маленьких дверях свiтлицi з'явилась його здорова, мужня фiгура. Вiн низько нагнув голову, щоб не черкнутись лобом об одвiрок, переступив через порiг i випростався на ввесь свiй високий зрiст. Рiвний, як стрiла, широкий в плечах, з тонким станом, до котрого влип червоний жупан, з високим чолом, над котрим хвилями нависли темно-русi короткi кучерi, Виговський був гарний i в сорок рокiв. Вiн одразу вразив молоду Олесю своєю мужньою фiгурою i делiкатною красою матово-бiлого лиця. Олеся глянула на його, зирнула йому в вiчi i почервонiла, як макiвка.
Iван Остапович привiтався до обох панiй, сiв осторонь на ослонi з високою спинкою, накритому червоним сукном, i все придивлявся до молодої панни. Олеся сидiла кiнець стола. Вона була в блакитнiй шовковiй юбцi, обшитiй золотими парчевими узькими позументами. На ногах неначе горiли червонi черевички. Голова була оповита двома товстими русими косами, заплетеними в дрiбушки i оповитими синiми кiсниками та разками дрiбних перлiв. На шиї лиснiли три золотi дукачi-червiнцi. Стара Павловська сидiла з закутаною в намiтку головою; бiла намiтка обвивала шию й голову, коричнева юбка була облямована срiбною парчевою стрiчкою, а на шиї висiв здоровий срiбний хрест, якi носять тепер нашi протопопи. На ногах в неї були жовтi сап'янцi, трохи задрипанi на снiгу.
Iван Остапович накадив повнiсiньку свiтличку, так що на диму можна було повiсити сокиру, як кажуть в приказцi. Катерина й Виговський розговорились з старою Павловською. Розпитавшись у Виговського про обiд у митрополита, проворна Павловська несподiвано бовкнула, мов з кiлочка:
— А ми, пане писарю, бачили вас вчора!
— Де ж ви мене бачили? — спитав Виговський.
— А коло святої Софiї, як ви йшли слiдком за владикою поплiч з посланцями.