Мусиш здогадатися.
— А що їй буде за це?
— Побачимо.
Входить Тарсилія, вклоняється ігумені, передає книгу. Іліодора, не поспішаючи, розгортає її, обводить усіх очима.
Іліодора. Що пишеться в святому уставі нашому? (Читає). "Смотреть того накрепко, чтоб чин был монастырский и всякое благочиние и смирение. Из монастыря без благословения игуменьи не виходить, нигде на ночлег не оставаться, в шинки отнюдь не входить... А если кто из монахинь явится дерзкая...
Людмила слухає, губи в неї тремтять. Ось-ось вона, не стримавшись, знову
заридає.
(Продовжує). ...явится дерзкая,— из обители вон высылать, а таковых отнюдь не держать, и другим соблазна не чинить, и регулу не нарушать". (Закриває книгу, дивиться на Людмилу). Ти залишила монастир без мого благословіння й без дозволу своєї наставниці. Три ночі пустувала твоя келія. Де була? Скажеш правду — матимеш єпітимію — суворий піст і поклонів... скільки визначать тобі наші стариці за твою провину...
Манефа. Єпітимії замало. Суворішої кари достойна блудниця! (Наче батогом стьобнула Людмилу).
Проте змовчала послушниця, опустила голову від сорому й ганьби.
Іліодора. Хто він?
Людмила мовчить.
Богиня. Вонмем!
Отець Сергій. Ти що, сп'янів?
Богиня. Шапку забув... (Тихо). Хай самі тут розбираються: хто правий, хто винуватий... (Зникає у вівтарі).
Іліодора (до послушниці). Будеш критися — накличеш грізнішу кару. Подумай і скажи, де була три ночі?
М а н е ф а. З ким грішила?
Мовчить Людмила. Чути, як Андрон б'є у дзвін до повного завмирання звуку.
Іліодора. Говоритимеш?
Л ю д м и л а. Не мучте... Не мучте мене! (Ридає).
Ігуменя закриває книгу, передає Тарсилії. Ризнича відносить туди, де брала.
Отець Сергій. Дозволь мені, преподобна ігуменіє, сказати слово.
Прокотився по церкві шумок.
Черниці. Отець Сергій говоритиме.
— Слухаймо отця Сергія. Отець Сергій. Можливо, послушниця Людмила не винна в тому... а винний диявол, що спокусив її на гріх.
Людмила дивиться на священика. їхні погляди зустрічаються.
Мабуть, не так легко їй назвати людину, яку вона любить.
Людмила схиляє голову.
Але, щоб застерегти інших сестер, треба визначити єпітимію...
Загомоніли невдоволено старі черниці.
Черниці. Отець Сергій ще не знає добре нашої обителі.
— Єпітимії замало.
— Самі скажемо, чого вона достойна.
І л і о д о р а. Яку кару визначите — така й буде. Слухаю вас, мої сестри.
Черниці. Так думаю, якщо противиться сказати правду,— значить, грішна! Значить, справді її душею володіє диявол.
— Я б її роздягла і в одній сорочці вигнала з монастиря. Нехай іде світ за очі в хуртовину, в сніги холодні...
— А я б викручувала їй руки й ноги. Я б її тіло грішне вкрила синяками, щоб інші бачили й боялися гріха.
— Вкинути її до церковного підвалу на прісний хліб та воду, прикувати ногу ланцюгом до стіни. Нехай там відбуває єпітимію і молиться, спокутуючи гріх.
І л і о д о р а. Ти чула все. Запитуєм востаннє... Говоритимеш? Людмила (обводить очима всіх, хто визначив їй кару). Ні!..
М а н е ф а. Карати вогнем! Сестри мої во Христі, раджу свічкою, яку тримає блудниця в руках, підпалювать їй пальці!
Ар сен і я (зривається з місця, підбігає до ігумені, падає перед нею навколішки). Ви не дозволите цього робити, тітонько Іліодоро. Захистіть!.. Благаю вас.
Біля Арсенії опинився Савка. Стоїть, обурений, гнівний.
Савка. Карати вогнем? (Метнув очима в бік Манефи). Немає в вас серця! Немає душі! Ви чули, яка вона майстериця? Хіба ж можна такі руки... свічкою?
М а н е ф а. Боже мій, що робиться в нашому храмі? Пастух повчає, як нам діяти во славу Христа і обителі нашої... (Підходить ближче). Та як ти смієш?
С а в к а. А от і смію! Ще й людям на скотному дворі розкажу, як ви тут глумитесь з послушниці.
І л і о д о р а. Як ти сюди потрапив?
Савка. Провідував Андрона... Змерз і вирішив трохи обігрітися.
І л і о д о р а. На скотний двір! Там твоє місце.
Хлопця оточують старі черниці.
Арсенія. Савко, іди... іди з церкви... прошу тебе, бо щось лихе можуть тобі тут заподіяти.
Савка. Хай тільки спробують доторкнутися.
Іліодора. Геть звідси!
Старі черниці. Геть, бузувіре!
— Геть, голодранцю!
— Геть!
Савка. Сам вийду!.. Чуєте? Ви... Богу молитесь, а де ваша совість? Де ваша душа? Немає! Нема! Каменюки, замість серця, б'ються у ваших грудях... (Сміливо і швидко виходить).
Манефа. Сатана! (Хреститься). Порушив праведний суд.
Арсенія. Тітонько Іліодоро, не дайте, щоб здійснилася люта розправа.
Іліодора. Сестри мої! У нашому уставі сказано: "Телесного наказания и цепи да не будет!"
Полегшено зітхнула Арсенія і послушниці.
Манефа. Тоді я раджу іншу, але достойну кару. Старі черниці. Яку? Скажи! Манефа. Відрізати їй коси і вигнати з монастиря! Іліодора. Хто з вас, сестри, зможе виконати нашу волю? Манефа. Дозволь мені, ігуменіє Іліодоро, покарати зло! Іліодора. Пономарко Німфодоро! Ножиці!
Напружена тиша. Людмила дивиться на отця Сергія, а він одводить очі. Людмила оглядає послушниць. Дехто з них витирає сльози. Обличчя мантійних черниць суворі, скам'янілі, холодні. По помарка приносить ножиці. З жахом дивиться на них Людмила.
Німфодора (співчутливо). Спаси й помилуй! Арсенія (з криком і риданням кидається до Людмили). Не дам!.. Не дам! Змилуйтеся!.. Що ви робите? Іліодора. Вивести з церкви!
Дві черниці беруть Арсенію під руки.
Арсенія. Згляньтеся!.. Благаю вас... Згля-а-ньте-ся-а! (Зникає за дверима).
Манефа бере ножиці. Знадвору чути удар дзвону. Пономарка Німфодора забирає з рук у Людмили свічку
Людмила (повними жаху очима дивиться на ігуменю). Пожалійте!.. Пожалійте!..
М а н е ф а. Во ім'я отця, і сина, і святого духа! Всі черниці. Амінь!
209
8 А. Шиян. т. 2
І л і о д о ра. Заждіть!.. (Мимоволі простягає руку, щоб зупинити кару).
В цю мить Манефа різким рухом нагинає голову послушниці Людмилі.
Коси відрізано.
Манефа. Спокутуй тепер свій гріх, блуднице, між людьми! Іліодора. Амінь!
Німфодора гасить свічку.
Людмила (нестямно оглядає всіх. Найдовше її погляд зупиняється на ігумені, яка схиляє голову). Не люди ви — звірі! Звірі! Звірі!.. (Ридаючи, йде до дверей).
У дверях з'являється солдат на милицях. Одна нога у драному чоботі, друга поранена, замотана в ганчір'я, перев'язана мотузкою. В руці сіра шапка
з кокардою.
(Стрілася з ним очима, затихла на якусь мить, а потім з більшим риданням вибігає з церкви, не причинивши за собою дверей).
Іліодора підходить до воїна, дивляться одне на одного.
Іліодора (вражено і водночас радісно). Степан?! Степан Соколенко?.. Живий...
Степан. Із станції йду, та збився з дороги в лісі. Мабуть, замерз би десь у хуртовині, коли б не дзвін.
Чути удар дзвону.
Хто вона? (Хитнув головою в бік дверей). Що тут у вас трапилось, ігуменіє Іліодоро?
Завіса
ДІЯ ДРУГА КАРТИНА ТРЕТЯ
Крізь розчинені двері церкви видно вівтар, засвічену люстру, ікони, лампади, свічі. Багато прочан. Кілька кам'яних східців ведуть на паперть, де стоять жебраки. Ліворуч і праворуч видно ближні й дальні корпуси келій. Багато зелені, квітів.
Правиться святкова служба. До церкви йдуть черниці, йдуть слободяни, і до них тягнуться жебрацькі руки.
Жебраки. Копієчку... На пропитаніє...
— Не зоставте сиріт. Чоловік загинув на германській війні... Дайте, що ваша ласка.
— Дайте, не минайте від щедрот ваших!
Входить Степан Андрійович Соколенко з дружиною. Сте пан у солдатському одязі, наваксованих чоботях, у картузі з кокардою. Груди його прикрашають георгієвський хрест і медаль.
С т е и а н. І ти, Хомо, тут стоїш?
Хома. Стою, Степане, бо що маю робити? Рана не загоїлась, а їсти нема чого вдома... Змушений простягати руку до людей.
Степан. Розумію. (Дістає з кишені гроші). Бери, Хомо, бери...
Хома. Знаю, ти теж небагатий... Як же мені брати від тебе?
Степан. Ми обійдемось, а в тебе діти... Не соромся. Я, може, якесь замовлення дістану в монастирі. Переказувала ігуменя, щоб навідався сьогодні. Бери, Хомо.
Хома. Спасибі тобі, Степане... Я не забуду... Колись віддам. (Одвернувся, здригаються тільки плечі).
Обійняв Хому столяр, мов брата.
Степан. Не треба, друже!.. Що ти? Не твоя це провина, коли довелося йти жебрати. Заходь до мене, порадимось... Може, якусь роботу для тебе підшукаємо.
X о м а. Де вже мені роботу... покалічений я...
Степан. Загоїться рана, я тебе столярному ремеслу обуча-тиму. Ти тільки духом не падай.
Хома (зворушено). Спасибі тобі, Степане... Спасибі на добрім слові... Я, мабуть, піду звідси, бо соромно жебрати. (Виходить).
Степан з дружиною зникають за дверима храму. Прибув сюди Савка з довгим батогом, бідно одягнутий, босий.
Улита. Що, Савко, і тобі кортить на преосвященного епіскопа глянути?
Савка. А я вже його вчора бачив. Череду з лісу пригнав на водопій, дивлюсь, а він їде з ігуменею... На рисаках.
Улита. їде... Мало ж ти побачив. А як дзвонили у церквах, немов на Великдень... Чув?
Савка. Чув.
Жебрачка. Зайшов би, Савко, в церкву... глянув на нього.
Савка. Та глянув би... Тільки як же заходити? Босий... І корів треба знову гнати на пасовисько.
Улита. Ати не зважай, що босий.
Савка. Мабуть, таки гляну. (Зникає в церкві).
У л и т а. Це ж сьогодні буде винос чудотворної ікони Тіхвін-ської божої матері. Вже біля монастирської брами ждуть її сліпі, і каліки, й одержимі бісом.
Жебрачка. Допомагає?
Улита. Аякже! Чули про благочестиву старицю Афанасію? В с і. Не чули. Розкажи!
Улита. Стариця Афанасія була пономаркою, засвічувала невгасиму лампаду перед чудотворною іконою. Ось одного разу пішла вона до слободи та й затрималася там у родичів, а коли вже опівночі поверталася до монастиря, несподівано зустріла дорогою дівицю, надзвичайної краси й царської величності... у білому одязі.
Ж е б р а к. У білому одязі...
Улита. Стариця вклонилася їй і запитала: "Звідки йдеш, госпожа?" — "З обителі".— "А давно ти прибула туди?" — "Я завжди там живу".— "Чому ж я тебе ніколи не бачила?" — "Ти щодня перед моєю іконою засвічуєш лампаду і ставиш свічі".— "А куди ж ти йдеш такої пізньої пори?" — "Іду провідати хвору дівицю"... І відразу хтозна-де поділася. Афанасія знала хвору. Це була бідна дівчина, яка змалечку лежала на одрі, розслаблена всім тілом. Стариця пішла до неї на другий день і побачила дівицю зовсім здоровою.
Жебрак. Чудеса!
Сліпий. Кому яке щастя випадає в житті.