Добре, мамо!
Марія Степанівна. Ну, ідіть же, мої любенькі хлоп'ятка, ловіть рибку і малу й велику. Ні пуху вам ні пера! (Знімає з тину глечик, горщик і зникає).
Забудько. А глянь-но, глянь, Телесику, яка рибка скинулася під вербою.
Телесик. Тут доброї риби нема. Хіба що разок закину, а потім попливемо на човнику в інші місця, де риба завжди ловиться. (Закидає вудку). Клює... Клює...
Забудько. Дивись, як поплавець шугнув у глибочінь.
Телесик. Окунь. А може, й щука. Підсікаю! (Витягає з води рибу, скрикує). Золота! Ніколи ще не ловив такої.
Забудько. Золота!
Голос рибки. Любий хлопчику, Телесику! Телесик (сторопів). Чуєш? Це вона... Це золота рибка промовляє людським голосом. Забудько. Втікаймо! Телесик. Зажди.
Голос рибки. Не лишай мене, Телесику, на піску. Без води, під палючим сонцем, я швидко помру. Зглянься, вкинь мене в річку. Повік твоєї послуги не забуду. Може, і я тобі колись у пригоді стану.
Забудько. А може, це Баба Яга перетворилася в золоту рибку?
Рибка. Ні, я не Баба Яга — костяна нога. Я справжня золота рибка. Я щодня тебе, Телесику, на човнику бачу, знаю твою матір, батька, знаю друзів твоїх.
Забудько. А як же мене звати?
Рибка. Забудьком тебе звати, а ще є у вас друг Незнайко. Забудько. Правду сказала золота рибка. Що ж ми з нею будемо, робити?
Телесик (відчепив з гачка). А ось що... Пливи, золота рибко, куди хочеш, тільки на гачок більше не потрапляй. Рибка. Спасибі тобі, Телесику!
Телесик. Попливла. Бачив, як вона одразу поринула у глибінь.. (Глянув на небо). Ну, ось сонечко піднялось, а його і досі нема. Запізнимось на ранній кльов, то вже нічого не піймаємо. Мабуть, ходім до човника.
Виходять. З'являються Баба Яга і Зміючка. Яга. Попливли.
Зміючка. Я вже простежила... Знаю. В оцю пору завжди, а бува, що й на зорі вирушає Телесик по рибу. Я г а. Де живе — знаєш?
Зміючка. Знаю. (Показує). Оце над річкою його хата. Яга. Запам'ятаю.
Зміючка. Він, бабусю, хотів мене вбити. Він і вас лаяв, нахвалявся хату спалити, щоб і духу, каже, їхнього в лісі не було! Коли б тільки нам його піймати.
Яга. Піймаю.
Зміючка. А кару я сама придумаю для нього. Яга. Придумаємо разом. Зміючка. Хтось іде сюди.
Яга. Не люблю я людей. Ходімо сховаємося в лозах.
Виходять. Лине мелодія сопілки. З вудками, підсакою входить Незнайко.
Незнайко. Спізнився. Човника вже немає на причалі. Що ж, сам винен. Умовлялись зустрітися на сході сонця, а я так заснув... Нічого, половлю з бережка, а потім пройдусь по греблі, там добре ловляться окуньці. (Стає біля верби, закидає вудку).
Входить Орися з відрами на коромислі, ступає обережно, як всі сліпі.
О р и с я. Чи тут хтось є? Незнайко. Є.
Орися. Незнайко. По голосу тебе впізнала. Що ти тут робиш зраночку?
Незнайко. Рибу ловлю. А ти, Орисю, по воду прийшла?
Орися. Атож. Та боюся, щоб у річку не впасти.
Незнайко. Давай відра. (Забирає відра, черпає ними воду). Розсаду поливатимеш?
Орися. Розсаду я вже полила, а це для квітів. Ти любиш квіти?
Незнайко. Не знаю.
Орися. А я люблю... Дуже люблю... Вони моє темне життя скрашують... квіти...
Незнайко. Тобі не страшно ото самій у хаті жити?
Орися. Чого ж страшитися? До мене подружки ходять. Іноді провідує мене батько. Сьогодні теж обіцявся бути.
Незнайко. А хто тебе осліпив? Адже ти, Орисю, була зрячою?
Орися. Дівчини тієї не знаю. А трапилось це два роки тому. Пішла я до лісу по ягоди суниці. Уже глечик доверху назбирала, коли дивлюсь — виходить з кущів дівчина, посміхається до мене, а очі в неї, як у вовка, горять. Злякалась я, мовчу. А вона підійшла до мене: "Дай мені ягід!" Я дала жменю. Вона зразу їх в рот собі вкинула, ще просить: "Дай мені ягід!" Я знову дала. Вона втретє просить: "Дай мені ягід!" А я тоді їй і кажу: "Чому ти, дівчино, просиш у мене ягід? Дивись, скільки їх у траві росте. Сама збирай". То вона дуже розсердилась, зірвала квітку, що зветься сліпотою, і бризнула росу з тієї квітки мені на очі. Одразу світ переді мною потемнів. Два дні я блукала в лісі, поки знайшов мене батько.
Незнайко. Ну хто ж вона, та дівчина лиха?
Орися. Не знаю. Вперше ото її в лісі тоді побачила.
Незнайко. А коли б знову довелося тобі з нею зустрітися, чи пізнала б її по голосу?
Орися. Пізнала б.
Незнайко. І ти ніколи тепер не побачиш світу сонця?
Орися. Маю надію побачити. Отож як засліпила мене дівчина, через кілька днів уночі приходить до нашої хати Баба Яга — костяна нога. "Я,— каже,— чула, що хтось затемнив твою дочку. Я зможу повернути їй зір, якщо ти підеш до мене наймитом".— "А на який строк і яка мені буде плата?" — запитує батько, а Баба Яга відказує: "Плати тобі не буде ніякої, а робитимеш у мене сім літ, робитимеш все, що звелю". Подумав батько та й питається в мене: "Орисю, ти зможеш сама вдома хазяйнувати?" Я кажу: "Зможу, таточку". Ото він і погодився стати наймитом, щоб тільки Баба Яга повернула мені зір. Два роки вже тато відробив, а ще робити йому лишилося п'ять літ. І ще п'ять літ бути мені незрячою.
Чути сопілку.
(Прислухається). Це пастухи так добре грають?
Незнайко. Не знаю.
Орися. Заговорилася з тобою. А працювати хто за мене буде? Ти вже набрав мені води?
Незнайко. Набрав. Ось твої відра, Орисю. (Допомагає їй почепити на коромисло).
Орися. Спасибі тобі.
Незнайко. Нема за що. Може, тебе, Орисю, на дорогу вивести?
Орися. Я тут дорогу сама добре знаю. Незнайко. Щось не клює риба. Піду, мабуть, до греблі. (Виходить).
Входить Зміючка.
Зміючка (до Орисі). Зажди, дівчино, зажди трохи. Орися (вражено). Що чую я? Той самий голос. Хто ти? Хто?
Зміючка (змінює голос). Я бідна дівчина, подорожня. Тутешніх країв не знаю. Йду вже два місяці ще й два дні до рідної матінки. Сонце припікає. Спрага мене мучить. Дай мені, дівчино, води напитися.
Орися. Не дам! Це ти... ти мене осліпила в лісі росою невидющою! Пізнала... Я тебе по голосу пізнала...
Зміючка (витягає з вузлика отруту, кидає у відра). Ще ти про мене згадаєш! (Втікає).
Орися (кричить). Люди! Ловіть її, ловіть... Тримайте... Вона... Та сама лиха дівчина... Я її пізнала...
Вбігає Кирило.
Кирило. Що трапилось, доню моя?
Орися. Тату... татоньку. Вона ось зараз була тут, біля мене.
Кирило. Хто? Про кого ти говориш?
Орися. Про дівчину, що осліпила мене. Я її по голосу пізнала.
Кирило. Доню моя, тобі, мабуть, вчулося, бо нікого поблизу немає. (Пройшовся в один бік, потім у другий). Ніде ані шелесне.
Орися. Втекла. Я, таточку, не помилилась. Я довіку той голос не забуду і пізнаю його завжди.
Кирило. Давай мені, Орисю, відра, та підемо додому. (Забрав відра, лишив дочці тільки коромисло).
Орися. Прикинулась бідною дівчиною подорожньою, що вже йде два місяці ще й два дні...
Виходять.
Лине здалеку пісенька, що її співають, мабуть, на лузі дівчата. З'являється Марія з вузликом, гукає.
Марія Степанівна.
Івасику-Телесику,
Приплинь, приплинь
До бережка!
Зварила тобі борщику
У глиняному горщику.
Ще дам тобі кашки,
Кільце ковбаски.
Приплинь, приплинь, Івасику,
Приплинь, приплинь, Телесику!
Голос Телесик а. Пливу, пливу я, матінко, пливу, пливу до бережка-а-а!
З'являється човник.
Марія Степанівна. А що, хлоп'ята, дуже їсти хочете?
Телесик. Дуже. Беріть, мамо, рибу, а я ще поїду, бо на хороше місце натрапили. (Дає в'язку риби).
Забудько. Беріть і мою до гурту.
Марія Степанівна. Ідіть же снідати.
Телесик. А ми там, мамо, поснідаємо, бо зараз у нас часу нема. Саме почався добрячий кльов. Несіть, смажте рибу, а ми ще зловимо.
Марія Степанівна (передає вузлик Телесику). Дивися ж, сину, як принесу обід та кликатиму тебе, то пливи до бережка, а як хто чужий гукатиме, то відпливай далі.
Телесик. Добре, мамо!
Відпливає човник. Марія Степанівна з в'язками риби виходить. З'являються Баба Яга і Зміючка.
Зміючка. Чули, бабусю, як вона його гукає?
Яга. Чула. (Подивилася в один бік, подивилася в другий). Хтось наче йде сюди. Ану поглянь, Зміючко, в тебе очі молодші.
Зміючка. Якийсь хлопчисько з вудками. Може, сховаємося в лозах?
Яга. Не треба ховатись. Гляну на нього.
Входить Незнайко з вудками.
. Не знаю, будеш такий мо-
А що, хлопче, ловиться риба?
Незнайко (недовірливо позирає на Ягу)
Яга. Ото рибалка. (Сміється). Чий же ти лодець?
Незнайко. Не знаю.
Яга. А як тебе звати?
Незнайко. Не знаю.
(Сміється). Ну...
Яга. Звеселив мене... Втішний хлопчина... ну, а куди ж ти... оце збираєшся йти?
Незнайко. Не знаю. (Хоче йти).
Яга. Стривай. Ще хочу з тобою поговорити.
Незнайко. Я людина зайнята. Нема часу з вами тут теревені розводити. (Рішуче виходить).
Яга. Втішний хлопчина. Простеж, де живе, щоб можна було його вкрасти. У хвилини журби він мене звеселятиме.
Зміючка. Піду... Простежу за ним.
Яга. Ні, Зміючко, ти ще мені тут потрібна.
Зміючка. Для чого, бабусю?
Яга. Очі в тебе молодші. Ану поглянь, чи далеко відплив на своєму човні Телесик?
Зміючка (підходить до верби, дивиться на ріку). Бачу його човен за лозами.
Яга. Зараз він причалить до оцієї ось верби, а ми його тут і вхопимо.
Зміючка. Бабусю, обох їх... Обох треба взяти. Забудько на мене аркан накидав. Я не хочу йому прощати, я хочу його теж карати.
Яга. Вартуй, щоб ніхто сторонній сюди не зайшов. Зміючка (зорить на всі боки). Нікого нема, бабусю. Яга (підходить до ріки, гукає товстим голосом).
Івасику-Телесику, Приплинь, приплинь До бережка! Зварила тобі борщику У глиняному горщику, Дам грудочку кашки, Ще й кільце ковбаски. Приплинь, приплинь, Івасику, Приплинь, приплинь, Телесику!
Голос Телесика. Чую, чую, то не матінка промовляє. У моєї матінки голос тонкий та дзвінкий. Пливи, пливи, човнику, далі. Пливи, пливи, човнику, далі.
Яга. Ану ти, Зміючко, його погукай!
Зміючка (гукає).
Телесику, Івасику, Приплинь, приплинь, Дам тобі їсти...
Яга. Та не так же, не так промовляєш... Зміючка (ніяковіючи позирає на Бабу Ягу).
Синку, синку Івашечку, Припливи, припливи, їсти тобі дам горщику, В полив'янім борщику...
Яга. Що ти верзеш? Якого горщику? Що це за полив'яний борщик? Куряча в тебе пам'ять. Повторюй за мною.
Івасику-Телесику, Приплинь, приплинь До бережка! Зварила тобі борщику.
Зміючка. Зварила тобі горщику.
Яга (сердиться). Якого горщику? Борщику, борщику!
Зміючка (розгублено).
Борщику, а не горщику В полив'янім борщику.
Яга (люто). Борщику! Борщику! У глиняному горщику.
Зміючка.