Допоможіть... Не поскуплюся... Знайдіть його. •
— Що ж, хлопці,— спитав Єгор,— хазяйка просить, уважимо? Гайда за мною!
— І я з вами.
— Мамо, що ви надумались? Бачите, зривається сніг. Куди вам іти з хворим серцем? Повернімось додому!
— Піду!—уперто сказала Шумейчиха.— Як же можна не йти, коли з чоловіком, може, трапилось нещастя? Піду!
Холодний вітер пригнав снігові хмари. Він то завивав у ярах, то кружляв між кручами, то виривався на звивисту дорогу, обдавав крижаним холодом людей, але вони вперто йшли далі.
Гори лишилися позаду, а попереду прослалося широке поле, окутане темрявою. Пильно вдивлялася в нього Ганна Федорівна. То вчувався їй далекий крик, то ледь вловимий стогін, і тоді вона ще уважніше прислухалась і переконувалась, що то шурхотять у полі сніжні коси. Часом їх підхоплював вітер, вихрив ними в повітрі, засліплював очі.
Ганна Федорівна гукала чоловіка, але на її голос, сповнений відчаю й тривоги, ніхто не озивався.
Попереду чорніла смуга лісу. Шуміли під вітром голі дерева, шуміло на зимових дубах листя пожовкле, пругке, яке опаде тільки весною. Цей загальний шум, що котився по верховіттях, мов хвиля морського прибою, непокоїв Ганну Федорівну, будив у неї тривожні думки.
— А може, його вже й на світі немає, та, може ж, його розтерзала вовча зграя, і кісточок не знайдемо... Горенько моє!.. Горе тяжке... Та де ж ти, мій голубе, озовися! — плакала вона, голосячи, наче за покійником.— Та я ж тебе ждала, мого сокола, богу за тебе молилася, а ти ж поїхав і не повернувся. Та, може ж, твої рученьки заклякли з морозу... та, може, твої ніженьки вже не ступатимуть по землі... Ой хлопці, постарайтеся, допоможіть! Нічого для вас не пошкодую, тільки розшукайте мого хазяїна.
— Не вболівайте, не горюйте так. Може, ми тут шукаємо, а він собі десь у теплій хаті начальника станції сидить та по чарці п'є,— говорив Єгор Шульга, намагаючись заспокоїти Ганну Федорівну.
— Як же п'є, коли Метелиця додому прибігла одна, без хазяїна. Ніколи ж такого не бувало. Серцем чую — скоїлась біда... Шукаймо його, люди добрі, шукаймо!
— Те, що прибігла Метелиця сама,— нічого дивного в тому немає. Одірвалася з припони й помчала.
— Ой не вмовляй мене, Єгоре. Не заспокоюй, бо я заспокоюся тоді тільки, як його розшукаємо.
Йшли далі в глиб лісу, раптом Єгор Шульга, зупинившись, сказав:
— Хтось стогне в кущах.
— То листя шумить на дубі.
— Ні,— настоював Єгор,— я чув стогін.
Всі затихли, напружено вслухалися, раптом стогін, тихий, невиразний, повторився, і його тепер почули всі.
— Він... Аркадій!..— скрикнула Ганна Федорівна і першою шурхнула валянком у глибокий сніг. Та молодший і здоровіший за неї Єгор обігнав Шумейчиху. Вона бачила поперед себе широку сильну спину, бачила, як вправно юнак розводив руками холодну ліщину, прямуючи навпростець.
Біля старого дуба сидів у засніженому кожусі й шапці Аркадій Павлович Шумейко.
— Ну ось і знайшли. Живий хазяїн. Так що могорич сьогодні вип'ємо! — сказав Єгор, натякаючи на обіцяну винагороду. Але Шумейчиха, нічого не відповівши Єгорові, кинулась до чоловіка.
— Аркадію! Чого ти тут? Що з тобою?
— До вітру треба було... А коли повернувся — глядь, немає Метелиці. Тоді я пішов шукати...
— То чого ж дорогою не йшов? Чому тебе у такі хащі понесло? Та чи тобі очі туманом завіяло? Чи в тебе розум помутився?
— Не гримай на мене, жінко... Чуєш? Не гримай!.. Я спати хочу.
Від Аркадія Павловича тхнуло міцним горілчаним перегаром. Він ледве повертав язиком.
— Лихая година тебе носить!.. Вставай мерщій та ходімо додому, бо ти ж замерзнеш тут навіки.
Шумейко нічого не відповів, тільки знову з грудей його вирвався стогін, короткий, нестямний, і він заплющив очі.
— А лишенько! — скрикнула Ганна Федорівна, доторкнувшись до його холодних, закляклих пальців.— Він же рукавиці загубив. У нього ж пальці подубіли. Мерщій беріть його, хлопці, підводьте!
Хазяїн лежав байдужий до всього, мов колода.
— Вставайте, Аркадію Павловичу, ходімо до саней.
— Не займайте мене... Спатиму...
— Він нічого не тямить. Ой горенько ж моє! Та біднай ж моя голівонька! Та це ж він замерзає, коли його на сон хилить. Рятуйте! Виносьте силоміць на дорогу.
— Не хвилюйтеся,— знову почав заспокоювати Єгор.— Не з морозу, з похмілля йому хочеться спати.
— Несіть,— благала Шумейчиха.— Беріть його й несіть. Хлопці були дужі. Підняли хазяїна й понесли.
Та він, трохи отямившись, почав вириватися з їхніх рук:
— Не смійте! Сам піду. Сам! Ну, пустіть!
— Куди ж тобі самому йти, коли в тебе і руки, й ноги, мабуть, задубіли зовсім?
— Піду! — сказав з п'яною впертістю Шумейко. І, одвівши парубоцькі руки, мовив: — Метелиці не бачу. Подати сюди Метелицю!
— Навіщо вона тобі? Ходімо пішки. Так буде краще. Ти зігрієшся.
— І пішки можу... Ти гадаєш — не піду? Піду! Помогоричу-вав начальника станції, і знаєш, скільки вугілля матиму? Два вагони! Он як! — І, несподівано зупинившись, обвів охмелілими очима парубків.— А це хто? Що за люди? Що їм тут потрібно?
— Не впізнаєш хіба? Це ж наші хлопці, слобідські. Я їх попросила, щоб допомогли тебе розшукати.
— Єгора пізнаю... Чому тут? Чому не в млині? Я ж наказував.
— Встигну, хазяїне. Могорич ось вип'ємо, а тоді вже й піду.
— Не буде! Ніяких могоричів не буде!
— Ведіть його під руки, бо він упаде,— попереджала Ганна Федорівна, помітивши, як хитнувся Шумейко, але не впав.
— Не смійте! Кому сказано? Сам піду. Що я, хіба п'яний? Але на його протести не зважали, і він, пручаючись, все ж
ішов, підтримуваний з обох боків сильними руками.
Привели його додому, роззули, почали розтирати снігом приморожені ноги.
— Ой Єгоре, врятуй мені чоловіка! Нічим не поскуплюся. Довіку не забуду. Не дай йому стати калікою... Відморозив... Пропали ніженьки. Ой пропали!
— Ну чого ти?. Чого про таке дурне говориш? — бурчав на дружину Шумейко, але в тоні голосу відчувалася тривога, поступово зникав хміль, світлішали очі, а в них засвічувався тепер страх.
— Невже справді відморозив? — І хазяїн уже не гримав ні на кого, з довірою позирав на Єгора, на його червоні від снігу, вправні руки, якими той розтирав ушкоджені ноги.
— Три дужче, бо не чую їх,— і він сам поривався допомагати парубкові.
— Не заважайте! — гримнув на нього Єгор, і хазяїн навіть не образився, а слухняно ліг у ліжко, прошепотів:
— І чого б це їм сталося отаке? На мені ж добрий кожух...
— Добрий кожух,— вчепилася за ці слова Шумейчиха.— Та чи ти маленький, чи ти з розуму вижив, що в дорогу отак вирушив? А чи в тебе валянців нема? Господи, врятуй і помилуй! Та невже калікою...— І вона заголосила. її ридання дуже вразило чоловіка. Нахмуривши брови, він якусь хвилину дивився на неї, а потім різко і владно наказав:
— Перестань! Не вмираю я... чого голосиш?
— Я не голошу. Я бачу твої ніженьки...
— Одійди!
В тоні голосу його вже почувалася тверезість, і Ганна Федорівна слухняно одійшла, сіла на лаві, але своїх тривожних, заплаканих очей ні на мить не одривала від Єгорових рук.
— Все буде добре, хазяїне. Я це діло знаю. Я вже отак рятував лісорубів. Ви не переживайте і не хвилюйтесь.
— А ти, знай, роби своє діло,— зауважив Шумейко.
Поряд Єгора, тримаючи відро з снігом, стояла невістка Віра, дивилася на свекра, а думала в цю хвилину про свого чоловіка.
— Коли б іще з Прохором чого не трапилось. Бач, надворі яка знялася заметіль.
— Не накликай біди! — метнула очима на невістку схвильована свекруха.— Уже й так одно горе в хаті маємо.
— Хіба я накликаю? Я тільки кажу...— промовила Віра винувато, прислухаючись, як за вікнами свистів і сипав сніговою порошею в шибки вітер.
— Ну от, уже рожевіють, значить, усе буде в порядку,— сказав Єгор, вдоволений тим, що йому пощастило оживити приморожені пальці.
— Оце вже я й не знаю, що хазяїнові зараз давати: чи піднести йому стакан горілки, чи напоїти його чаєм з малиновим варенням.
— Чаю давай, та гарячішого, бо щось холодно мені стало. Дружина вкрила чоловіка кожухом, а сама пішла приготувати чай саме з такою заваркою, яку він любить.
Холодна, прозора й швидка течія невпинно мчала під кригою. Біля ополонки стояла Зінька, виполіскуючи білизну. Руки в неї бул.ц червоні від крижаної води, а щоки аж пашіли рум'янцями.
Ніякий мороз не страшний їй за такою роботою. Ось вона полоще батькову сорочку, покраплену де-не-де незмиваними плямами мазуту. Не викручуючи, кидає її на потемнілий, добре вичовганий попередніми пралями лід і, так само як і вони, починає старанно виминати її чоботом з поруділою, але ще добротною підошвою. Знову сполоснула сорочку у воді, викрутила її, глянула па сонце:
"Час уже нести обід. Батько, певне, їсти хоче".
Бистрий кінь з'явився по той бік річки; у санях двоє: Марія Шумейко з своїм чоловіком Карпом Нехльодою.
Марія, пізнавши Зіньку, привіталась, а Нехльода, не вітаючись, пильно й нахабно оглядав розчервонілу молодицю, начб бачив її вперше.
"У гості до тестя",— подумала Зінька, проводжаючи їх очима, потім, не кваплячись, заходилася складати на коромисло випрану білизну.
Йдучи дорогою, думала про Марію.
"Щастить же людям. Як вона погарнішала... Мабуть, живе зараз ще в більших достатках". І мимохіть інша думка зринала— думка про Маріїного брата Прохора.
Аж душно стало Зіньці від тієї згадки. "Що мені робити? Не хочу думати про нього, а думаю, думаю щодня. В безсонні ночі бачу його перед собою, і нікуди не дітися від тих думок. Навіщо?.. Треба викинути з голови це все... Викинути з серця... Жонатого полюбила... До добра це не призведе... Тільки мучусь..."
А десь поміж цих думок, наче з колючих чагарників, проривалася згадка.
"Карпо загордів... Бач, навіть не привітався, а очима он як у мій бік метнув, я ж усе помітила".
Зінька не мала на нього зла. їй було приємно, що вона привертає до себе увагу.
"Ну що ж, нехай дивиться. Мабуть, гарна я, коли навіть Карпо на мене позирає".
Не помітила, коли й додому повернулась, розвісила на вірьовці білизну — нехай вимерзає, а сама заходилася ладнати батькові обід. Витягла з печі млинці, помастила їх маслом, взяла горнятко сметани та й пішла до млина.
Сьогодні тут було особливо завізно. Рядами стояли сани з розпряженими кіньми. На санях, прикриті ряднами, а то й так, лежали латані й нелатані мішки та лантухи з зерном.