Несуть у прийдешні віки. І нема тому кінця-краю.
3
Будинок, у який потрапив Котляревський, стояв недалеко від Золотоноші на пригорбі серед лугів, що стелилися низиною до Дніпра. Господар після подорожі в Полтаву почав заводити нові порядки. Вимагав, щоб усі дворові величали його "вашим сіятельством", хоч ніяким "сіятельством" він не був, а вибився у дворяни з міщанства і добув за послуги від Потьомкіна хутір на півтораста кріпацьких душ. Бентежило Герасима Петровича не зовсім шляхетське прізвище — Сухопень, але боявся переінакшити його, щоб не було розбіжності з дворянським реєстром. Бо його рід хіба що уславився тим, що Герасимів дід, об'ївшись вареників з сметаною, відправив свою душу до безславних предків.
Родина Сухопеня невелика. Найпомітніша в ній — огрядна, богом суджена Гликерія Степанівна. Обіцяла бути не менш огрядною і дев'ятнадцятилітня донька Марта. Менші хлопчик і дівчинка почали навчатися в Івана Петровича.
Тоскно і одноманітно минали дні в панському будинку. Особливу нудоту нагонили обіди, які тяглися довго і томливо. "Його сіятельство" вимагав, щоб учитель під час таких обідів розповідав щось жартівливе, бо господиня дому вважала, що від сміху смачнішає страва. Вона сперечалася з донькою Мартою, яка доводила, що краще під час довгого обіду перечитувати сторінки якогось сентиментального роману, а після обіду співати найулюбленішу пісню: "Стонет сизый голубочек". Тоді її біле лице здавалося ще блідішим, а темні очі наливалися самовтіхою.
З цією піснею Марта залишала їдальню, а діти сідали за свій стіл для занять. Поважно поруч з ними займав крісло Герасим Петрович, а господиня, начепивши на голову святковий оксамитовий кораблик, сідала біля вчителя. Вона вважала, що найкраще для дітей слухати уроки після обіду, бо на голодний шлунок наука не піде в голову.
Починався урок. Діти вивчали заповідь: "Чти отця свого і матір свою". Учитель добирав до заповіді ілюстрації з біблійних легенд, розповідав про Ноя та його дітей. Вставляв своє і Герасим Петрович:
— Кожне созданіє да убоїться свого создателя!.. Потім починався урок арифметики. Іван Петрович вигадував задачі, в яких треба було довідуватися, як діти в лісі збирали гриби й квіти та як поділили між собою і скільки дісталося кожному. Хлопчик і дівчинка охоче розв'язували задачі. Але тут втрутилася Гликерія Степанівна і запропонувала учителю вигадати таку задачу, де б говорилося про гоноровиту сусідку поміщицю Голубецьку.
— І щоб її, кляту, потрясла трясця так, щоб аж волосся повилазило на голові, — поставила категоричну вимогу Гликерія Степанівна.
Котляревський посміхнувся, подумав.
— У поміщиці Голубецької, — став складати задачу, — 200 кріпацьких душ, а волосся на голові стільки, що вистачило б кожній кріпацькій душі висмикнути по чотири волосинки. Коли ж напала на Голубецьку трясця, то стільки повипадало у неї волосся, що залишилося по одній волосині на дві кріпацькі душі. Отже, треба обчислити: скільки залишилося волосся на голові у Голубецької, а скільки повипадало, коли її била трясця?
Господиня задоволено слухала задачу, втішно посміхалася.
— Подумайте, діти, — сказав Іван Петрович. Швидко хлопчик відповів:
— У поміщиці Голубецької залишилося на голові сто волосинок.
— Правильно. А випало скільки? Відповіла дівчинка:
— Випало сімсот волосин...
— Сімсот волосин забрала трясця у поміщиці Голубецької... Щоб їй і ті, що залишилися, повипадали! — поправила мати і оголосила закінчення уроку.
Коли почало вечоріти, Котляревський, переодягнений у парубоцьке вбрання, пішов на вулицю. Молодь збиралася віддаля од села аж на березі Дніпра, під старезним крислатим дубом, який здавна звався дубом Івана Сірка.
І знову в збудженій уяві поставали герої добре вивченої в семінарії поеми мудрого Вергілія. Помандрували вони світами після руйнування Трої шукати пристановища на новій землі. Описи тих мандрівок перелицьовували наступні поети різних народів. Земними просторами пішов безстрашний Еней, якого зустрічали всюди в країнах, де шанувалася лицарська відвага, сміливість і духовна дужість. Прибуває він з своєю ватагою троянців і до Дніпрових берегів, а звідси вирушає і за Дунай та на Кубань.
Думки напрошуються розповісти історію країни переінакшеними з Вергілія епізодами, наповнити їх промовистим гумором, показати незламність волі до перемоги лихоліттям перестражданих людей. Долею биті, гартовані негодами, засмаглі під вітром і сонцем ідуть по рідній землі кремезні, великодушні, несхибні в побратимстві, незламні переможці пригод. Здається, сама природа вселяє мудрість товариського єднання в запеклі душі одчайдушних шукачів незвіданих тривог.
Пізно повертався Іван Петрович до двору. Ще довго не спав. Брався читати книгу, яку придбав на ярмарку в Кременчуці. "Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку" Осипова. В її гуморі знаходив розважливу принаду, та не відчував тієї історії, в таємниці якої з благоговінням входить потомок, перегортаючи літописи своїх предків. Уява обгортала прочитане. Заглиблювався в нерозгадані таємниці народного життя і вів за собою в думках ватагу моторного козака Енея в далекі мандрівки по широкому світу. Здавалося, ніби янтарними зорями ніч освітлювала їх безмежну путь...
4
З кожним днем більше проникав у глибину задуманої поеми — перелицьованої "Енеїди", прагнув надати їй народного змісту, поєднати повсякдення з героїкою історичних подій. Адже проблиски онароднення літератури принесли просвітителі, а народні рухи XVIII століття відкрили завісу нового осмислювання літературних тем, привели Радіщева до сміливого викриття кріпосництва. Проймаючись тими ідеями, молодий поет не обмежувався своєю учительською працею, наполегливо брався писати фрагменти задуманого твору. Народжувались волелюбні герої, здатні на подвиги, побратимство у взаєминах. Тут пригодились поетові знання народних пісень і дум та життє-стверджуючого гумору. Кожен задуманий епізод наснажував здоровим, дотепним сміхом. Адже то разюча зброя в житті несхибного у своїх шуканнях народу.
Творив не в тихому кабінеті, не за насидженим столом, а усамітнюючись на роздоллі. Вітер з Дніпрових низин обгортає думне чоло, а сонце мережить веселкою писані рядки. У творенні знаходив своє покликання і наче сам вирушав у далекі мандрівки з ватагою одчайдушного товариства, очоленого безстрашним Енеєм. У слові ніс життєву мудрість народу.
Минала осінь, зима... Одного погожого весняного дня пан надумався всією сім'єю виїхати на берег Дніпра, щоб там у прохолоді провести день. Служниця Наталка та учитель супроводили поміщицьку сім'ю. Коли пан і пані з дітьми поснули в холодку під деревом, а Марта захопилася читанням роману, Котляревський відійшов і сів під своїм улюбленим дубом, що звисав вітами над урвищем. Шепіт молодого дубового листя навівав думки. Здавалося, що то пестливо перешіптується лист з шелестом степової тирси і в таємничих звуках срібною ниткою снується казка, лине в мережану даль минувшини. Може, родилась вона ще тоді, коли дикий половець або злий татарин підстерігали тут під дубом свою здобич. А розквітала та казка, заповнювалась подихом волелюбства тоді, як десь під цим дубом сходилися покривджені під прапори Богдана Хмельницького або Залізняка. Ніби вчувалося іржання бойових коней...
Розкритою залишалась книга на сторінках, де йшлося про зруйнування Трої, а її герої помандрували морями і понесли до берегів нової землі свої звичаї і завзяття. Так і нескоримі запорожці пішли шукати нові шляхи, щоб понести ними свою життєву силу, розвіяти тугу просторами несходимої землі, в синьому безмежжі морів, повитих грізними вітровіями.
Ось вони постають в уяві — засмаглі під вітром і сонцем, кремезні, великодушні, несхибні у товаристві, незламні в боротьбі. Уміють пити, гуляти і рубати ворогів. Перед ними постелилися шляхи мандрівок, пригод, героїчних подвигів... Знову й знову перегорталися сторінки історії, живої, наснаженої подихом пісні, найближчої подруги надії. Легко промайнула тінь і обірвала думки поета. Біля нього стояла задумлива Наталка. Рівна, гнучка, вона ніби принесла з собою шелест запашних трав і подих рути-м'яти.
— Чого ви відбилися від гурту? Там Марта так мило наспівує про сизого голубочка, що він скоро здохне від тої пісні... — Лукава посмішка промайнула на устах дівчини. Зникла з її лиця жура, голос бринів рівно, привабливо. — Ви можете тут під дубом так довго сидіти?
— З дубом я поділяю свою самотність.
— І часто ви тут буваєте?
— Приходь сюди, то ще частіше буватиму.
— Заважатиму вам думати...
— Ні... Не заважатимеш, я ділитиму з тобою свої думи...
Розмова раптово обірвалася. Рвучкою ходою наблизилась Марта.
— Наталко! — гукнула. — Мама кличуть тебе допомогти одягнутись.
Дівчина зірвалась, побігла. Марта залишилася.
— Чого ви відбилися від гурту? — з докором, ніби підслухавши, повторила вона слова Наталки.
— Люблю самотність...
— І в романах люблять самотність ті, що закохані або мають намір закохатися.
— Ні того, ні другого за собою не помічаю.
— Ой, як шкода, як шкода...
— Нема чого шкодувати.
— Чогось ви сумуєте...
— Бо прикро жити тій людині, яка не здатна сумувати.
— А я думала, що ви не такий...
— Такий, як бачите.
— Ні, не такий...
— А який?
— Скажу потім, коли ви не будете шкарубким і колючим, — зітхнула так, наче героїня недавно прочитаного французького любовного роману...
Часто приносив Іван Петрович свої пекучі думи і хвилювання до Сіркового дуба. Кожного разу слухав у шелесті листя нескінченну казку, зачаровувався нею. Щось просторе, незмірне чулося в ній. Внизу хвиляста течія підмивала дубове коріння. Душа ставала ніби натягнута струна, вразливо вловлювала кожен дотик повітря, гойдання кожного трав'яного стебельця, тремтіння листу. Все те зливалося у великий гомін, і в ньому чулась розповідь про буття могутнього народу, поставали історичні його шляхи і роздоріжжя. Віки розкривали перед ним обійми, і вимальовувалася жива неозора історія. Треба розповісти про неї, передати дотепними словами про подвиги і походи, про боротьбу за рідний край.
Народжувалися нові сторінки сповненої народної мудрості поеми, героєм якої виступає сам народ, що увібрав у своїй мові, в незрівнянному гуморі та задушевній пісні живлющу красу сонця.