Волами.
Д і д. Чим? Чим?
В с і (кричать разом). Волами!
Д і д. Ага... пішки.
К о т и г о р о ш к о. А волики були невеликі. Можна отак їх... на пригорщ узяти.
Сміх.
Ж і н к а (до матері Котигорошка). Та й втішний же син у тебе, Катерино. Втішний і розумний.
М а т и. Добрий син. Не жаліюсь. Рости б йому швидше.
К о т и г о р о ш к о (позирнув у бік матері). Не перебивайте, мамо, а то побрехенька не вийде.
М а т и. Мовчу, мовчу.
К о т и г о р о ш к о. Так отож їдемо ми та й їдемо. Бачимо, ломаччя валяється. Я зирк, а там шестеро яєць. Такі ж вони великі, що я їх ледве в жменьку забрав. А в нас, як на те, свиня квоктала. Ось я й підсипав їх під свиню, а вона вилупила мені аж шестеро...
Х л о п ч и к. Курчат.
Д і в ч и н к а. Каченят... Гусят...
Х л о п ч и к. Поросят.
К о т и г о р о ш к о. Аж шестеро... волів!
Сміх.
Д і д. Каченят?
В с і (кричать разом). Волів!
Д і д. Ага... кошенят. Котигорошко. А тоді ми з дідом стали хазяйнувати — землю орати та засівати. А як уродила в нас яра пшениця, дід і питає в мене: "А де ж ми будемо, сину, скирти складати?"
Д і в ч и н к а. На полі.
Х л о п ч и к. У клуні, щоб під дощем не замокали. Котигорошко. Ні, на печі. Там і скирти складати, там і молотити. А тут уже й батько мій підріс.
З хати виходить батько з лопатою.
М а т и. Таке наговориш!
К о т и г о р о ш к о. Батько, правда, рибалка добрий.
Б а т ь к о. А що ти там, сину, з мене смієшся?
К о т и г о р о ш к о. Отож, кажу, тато в мене добрий рибалка. Як закине вудочку в добру річечку, так і тягне, коли не сома отакенного (показує, який він великий), то краснопірочку. (Показує, яка вона маленька).
Ж і н к а. І таке ж вигадає.
Б а т ь к о (ніби суворо). Та я ж тобі і їсти не дам... Я ж тебе і в хату не пущу! (Хоче піймати Котигорошка, але його заступають собою діти).
М а т и. Годі тобі, сину, жартувати. Іди батькові допомагай криницю копати.
К о т и г о р о ш к о. Добре, мамо. Тільки ось потанцюємо — та й піду.
Б а т ь к о. Погуляй, Котигорошку, погуляй. Я і сам упораюсь.
К о т и г о р о ш к о (до дітей). Ану давайте "Подоляночку"
танцювати.
В с і. "Подоляночку"... "Подоляночку"... Котигорошко. А хто буде Подоляночкою?
Д і в ч а т к а. Я! Я! Я!
К о т и г о р о ш к о. Ти будеш Подоляночкою.
Діти починають танцювати навколо берізки. Дівчині Подоляночці одягають на голову віночок з квітів, і вона виконує все, про що співається в пісні.
Д і т и (співають).
Десь тут була Подоляночка,
Десь тут була молодесенька,
Тут вона сіла, Тут вона впала,
До землі припала.
Дівчина схиляється біля деревця.
(Танцюючи, просять).
Ой устань, устань, Подоляночко,
Витри очі свої так, як скляночку,
Та візьмися в боки,
Та піди у скоки,
Та піди у скоки!
Дівчинка включається у загальний танок.
Хлопчик (вбігаючи). Тікаймо! Тікаймо! Змій летить, Змій!..
Діти розбігаються, розбігаються й дорослі. Лишився стояти на своєму місці Котигорошко.
М а т и (гукає). Котигорошку, сину мій, ховайся! Котигорошко. А чого ж ховатися, мамо? Я подивлюся на нього, який він є.
Падають з дерева окремі листки.
М а т и (позираючи на небо). Хвалити бога, пролетів. Ти-бо тепер у мене єдиний, сину. (Втирає хусткою очі).
К о т и г о р о ш к о. Мамо, ви плачете?
М а т и. Та як же мені не плакати, коли стільки горя я зазнала від отого Змія!
К о т и г о р о ш к о. А що ж він вам зробив?
М а т и. Ох, важко і згадувати. Була в тебе сестра Оленка і було шестеро братів.
К о т и г о р о ш к о. Мамо, а чого ж я їх не пам'ятаю? Пі сестриці, ні братів.
М а т и. Тебе ще й на світі тоді не було.
К о т и г о р о ш к о. А де ж вона, моя сестричка Оленка? Де брати рідні?
М а т и. Змій заманив Оленку до себе, заманив і братів твоїх. Може, й на світі їх уже нема. Ніхто мені звістки не приносить, Котигорошку.
К о т и г о р о ш к о. Мамо, а чому ви звете мене так — Котигорошком? Адже ім'я моє Іван, а всі кличуть Котигорошко та Котигорошко.
М а т и. Отож як трапилося в нас горе, що не стало ні Оленки, ні синів моїх, пішла я до річки. Стою над водою, дивлюсь, виглядаю, чи не пливуть вони човном, бо річка ця в море тече, а десь там, над морем синім, живе Змій ненажерливий... Стою та гірко плачу. Коли де не візьмись вітер, здійняв хвилю на воді, вихрить курявою по дорогах, котить горошину. Підняла я тую горошинку, принесла додому, посадила в себе на городі. Виріс з неї отакенний кущ — густий та рясний. А на тому кущі тільки один стручок, а в тому стручку тільки одна горошина якась незвичайна, бо коли вечір настає, то вона вся так і засяє, мов лісовий світлячок. Тобі тоді ще й двох років не було. Підійшов ти до куща, зірвав стручок, випала з нього ота дивна горошина, а ти догнав її та з'їв. Від того й прозвали тебе...
К о т и г о р о ш к о. Котигорошком... Котигорошком. Мамо! (Надія раптом спалахнула в його оченятах). Мамо, а може, наша Оленка ще жива? Може, брати мої у неволі томляться, на злого Змія роблять?
М а т и (з виразним сумом). Хто ж до нього добереться? Хто його здужає? Старі люди кажуть — тяжкий до нього шлях, тяжкий і небезпечний.
Вбігають діти.
Б а т ь к о. Агов, сину, а йди-но сюди, щось покажу тобі.
К о т и г о р о ш к о (підходить). Що покажете?
Б а т ь к о. Бачиш?
К о т и г о р о ш к о. Камінь.
Б а т ь к о. Камінь-то камінь, та глянь, сину, який він великий! Це ж нам тут криниці не викопать, коли його звідси не забрати. Ось я людей гукну, хай допоможуть.
К о т и г о р о ш к о. А може, не треба, тату? Може, самі впораємось?
М а т и. Ой ні. Де там його вам підійняти.
Б а т ь к о (гукає). Агей, сусіди, а йдіть на хвилинку. Куме Павло! Куме Грицько! Степане! Микито! Агей! Ходіть-но сюди!
Сходяться чоловіки, жінки.
С у с і д и. Що тут у тебе?
Б а т ь к о. Та камінь. Сам не виверну, може, гуртом якось.
Ану, беріться!
Пробують.
Ану, ще раз, дружніше візьмемось!
Скидають свити, пробують знову.
С у с і д и. Бачу я, нам цього каменя не викинути. Тут треба пару добрих волів запрягти...
— Та й то чи витягнуть.
— Без волів навіть з місця не зрушимо.
К о т и г о р о ш к о. А дайте, тату, я попробую.
Б а т ь к о. І не пробуй. Де це видано, щоб у твоїх літах...
Всі сміються, але сміх уривається, коли Котигорошко вивертає камінь, бере на руки.
М а т и (злякано кричить). Сину!.. Ой сину, що ти робиш? Покинь, бо розчавить тебе. Сусіди. Покинь!
— Підірвешся!
— Скалічиш себе!
К о т и г о р о ш к о. І чого це ви так злякалися? Він не важкий для мене. Ось я його віднесу звідси, та й хай собі котиться до річки.
Б а т ь к о (здивовано). Камінь... Такий камінь підійняв.
Входить Капшивий дід, обвішаний торбами.
Д і д. А подайте милостиню старому, немічному... Подайте. не минайте...
К о т и г о р о ш к о. Почекайте, діду, ось камінь віднесу. (Несе, кидає).
Чути, як загуркотіло.
С у с і д и. Радій, мати, що такого сина маєш.
— Лицар зростає в тебе.
— Коли б мені отакого сина.
— Це наш захисник росте.
— Жили по сусідству, а й досі не знали, що в хлопця така сила богатирська.
М а т и. Люди добрі, я й сама не знала.
С у с і д к а. І звідки вона в нього взялася?
М а т и. Мабуть, від отієї дивної горошини, що він її з'їв маленьким.
Входить Котигорошко.
М а т и (обмацує його). Цілий... не ушкоджений... Руки теж цілі, плечі... голова...
К о т и г о р о ш к о (до жебрака). Зараз, дідусю, щось вам винесу. Почекайте. (Побіг до хати).
Старого оточили люди.
С у с і д к а. Здалеку йдеш, жебраче?
Д і д. Ой, здалеку. Ходжу по землі, прислухаюся, до горя людського придивляюся.
Б а т ь к о. І що ж ти, діду, побачив, що почув?
Д і д. Коли б сльози зібрати народні — повноводної ріки не було б на світі. Плачуть сироти, плачуть вдови, плачуть матері. Проклинають Змія, ждуть богатиря. Та на світі ще немає такого молодця, який би міг помірятися з ним своєю силою.
С у с і д к а. Не кажи, діду. Росте такий богатир.
К о т и г о р о ш к о (вибігав з окрайцем хліба). Візьміть, дідусю!
Д і д. А де ж той богатир?
С у с і д к а. Та оцей хлопчина, що стоїть перед тобою.
Д і д (розглядає Котигорошка). Звати ж тебе як?
К о т и г о р о ш к о. Та ім'я моє просте — Іван, а прозивають Котигорошком. Беріть же, діду, окраєць.
Д і д. Спасибі, сину, за твоє добре серце, що бідним людям "е відмовляєш. Хай тобі сили прибавиться. Я по землях ходитиму, я людям говоритиму: у такому-то селі, у таких-то батьків росте син-богатир, який, може, колись піде воювати зі Змієм.
К о т и г о р о ш к о. А піду! Неодмінно піду!
Д і д. І здолаєш його?
К о т г о р о ш к о. Не знаю. Пролітав оце він над селом. Листя з дерев обсипалось. А який з себе Змій — так і не довелось побачити.
Д і д. Він сильний. Його важко звоювати. (Пильно приглядається до Котигорошка).
К о т и г о р о ш к о. А що це ви так дивитесь на мене?
Д і д. Запам'ятати хочу, який ти є молодець. Та ще хочу тебе попередити: тяжкий до Змія шлях, небезпечний. Не раджу тобі, хлопче, з дому вирушати, бо не дійдеш ти до синього моря.
К о т и г о р о ш к о. Дійду! По сонцю та по зорях потрібні шляхи шукатиму, а дійду!
Д і д (кричить). Ні! Ти світу сонця більше не побачиш! (Зводить руки до неба).
Враз настає тьма, вітер. У тьмі чується зляканий голос матері: "Людоньки! Це не старець, це — Змій! Рятуйте!" Кидається, щоб захистити сина, але дужий вітер звалює її, як і інших, на землю. Блискавка, грім. Зникає тьма. Всі люди, повалені вітром, лежать. Тільки один Котигорошко стоїть, закривши очі ліктем. Підбігає до нього мати.
М а т и (з жахом). Сліпий...
К о т и г о р о ш к о. Ні, мамо, я... бачу! (Одводить лікоть від очей). Авжеж, бачу... тільки очі дуже болять.
М а т и (обнімає його, цілує). Синочку мій!
С у с і д к а (придивляється до своєї дитини, скрикує). Убив!.. Люди... Змій дитя моє вбив... (Виходить).
В с і. Дитя убив...
Хтось б'є в залізну рейку. Вбігає хлопець.
Х л о п е ц ь. Чи чули, люди, що Змій наробив?
В с і. Що? Не чули... Кажи!
Х л о п е ц ь. Хати поспалював, людей повбивав на тому кінці села.
Б а т ь к о. Гляньте, он знову горять.
В с і. Теж Змій підпалив.
— Життя нам від нього нема.
— Спокою не знаємо...
— Доки терпіти будем?
Б а т ь к о. А що робити? Що? Хто може силою своєю з ним помірятись? Хто?
К о т и г о р о ш к о. Я поміряюсь... Я піду!..
М а т и. Куди, сину? Куди ти зібрався йти?
К о т и г о р о ш к о.