Де ж вона? Все сильніше палить проміння, жаром дихає розпечене каміння. Хочеться пити… Смішно — хочеться пити, як і на Землі! А він думав, що в іншому світі буде не так, як у себе, на рідній планеті. Йде він по чорному базальту, і дві тіні від двох сонць — одна світліша, а друга темніша — химерно супроводжують його…
Святослав втомлено зупиняється, важко дихає… І ось з кам’яної долини прямо перед ним з’являється дивне видіння — закутана в довгу білу накидку істота. Барвицький затремтів від якогось передчуття. Нарешті! Хто ж ця істота?
А білий привид наблизився і зупинився перед Святославом. Покривало падає з голови, і він бачить жіно-че обличчя — але ніяк не зрозуміє, які в неї очі, не збагне, що ж приваблює його в ній?! В якомусь чарівному тумані блискають її зіниці, біле волосся вільно спадає локонами на груди. Вона підіймає свою тонку прозору руку, прикладає до чола Святослава, і йому здається, що в його груди теплою хвилею вливається безсмертя.
Жінка нового світу мовчки робить запрошуючий жест. Вона показує в бік пустелі, щось промовляє не-звичайно мелодійним голосом, і він розуміє, що мусить пройти разом з нею через палючий простір, який тепер розстилається навколо… І вони йдуть. Жінка дивиться чарівним поглядом в очі Святослава, бачить в них те нез’ясовне почуття, що горить тепер в його душі. І здається йому, що без кінця триватиме блаженство, що він, нарешті, в іншому бутті і безсмертя відкрило йому свої сяючі ворота…
Та що це? Йому перехопило дихання, вона також судорожно хапає повітря широко розкритим ротом. Спека нестерпна. Від каміння пашить таким жаром, що, здається, загориться взуття. Він зупиняється, підіймає обличчя догори і бачить, що два світила опускаються донизу, стають все ближчими, і це від них така пекельна спека! Нікуди сховатися! Значить, це смерть! Це — космічна катастрофа! Жінка дивиться в небо, і її погляд теж стверджує безвихідь!
Святослав зупиняється, повертається до супутниці з чужого світу:
— Значить, я поривався до далекого світу, щоб загинути разом з тобою, чарівне створіння?
Вона слабо усміхнулася, поклала руки на його груди… Святослав схопив її в обійми, припав до прозоро-рожевих уст. І тоді відчув, як серця їх забилися в єдиному ритмі, і зрозумів, що ця жінка присуджена в книзі Буття йому, хоч і родилася за більйони кілометрів від нього! Та було пізно думати і мріяти! Від нестерпно гаря-чих променів на них загоралась одежа…
Кохана (вона була вже кохана!) підняла променисті очі, глянула в лице Святославу, і велика безсмертна любов обвінчала їх — людей різних світів!
А в наступну мить обоє спалахнули полум’ям і хмаркою прозорого туману відлетіли в йебо…
Барвицький здригнувся, застогнав, зірвався на ноги… Видіння зникло. Перед ним знову була набережна, парапет, велетенський міст, метушня людської юрби… І як завжди, розчарування було таким сильним, що Свя-тослав хвилин двадцять сидів непорушно, до болю стискаючи руками гарячу голову…
Та ось він відчув, як хтось підійшов до нього. Постояв, а потім поклав руку на голову. Барвицький бай-дуже підняв лице. Перед ним стояла дівчина — елегантно одягнена, висока, худорлява, з блідим обличчям і каштановим коротким волоссям. її сірі очі уважно і дружньо дивилися на професора.
— Хто ви? — здивовано запитав Барвицький.
— Ваш друг…
— Що ви хочете?
— Пробачте мені, містер Барвицький… Я не внаю, як це вийшло. Я слухала вашу доповідь… Стежила уважно за тим, що відбулося потім. Я захоплена вашими поглядами, вашими планами. Коли я довідалася, що вам погано, прийшла сюди… Може, я зумію допомогти вам…
Барвицький гірко усміхнувся, згадавши свої галюцинації… А потім вдячно потиснув її маленьку суху руку.
— Як вас звати?
— Мері. Мері Стін.
— Дякую, Мері… У вас прекрасна душа… Але що ж ви зможете мені допомогти, коли для здійснення моїх мрій дорога закрита?
— Але ж хіба життя тільки в ваших мріях? Хіба нічого більше не залишилось для вас цікавого на Землі?..
— Для мене — ні!..
— Мабуть, це не так, містер Барвицький… Але я вас дуже прошу — розкажіть мені про ваші мрії, я зро-зумію, я все життя теж захоплювалася астрономією…
І так благаюче дивилася Мері в очі професору, і так її погляд нагадував погляд неземної красуні, що кри-га розтанула в його душі, і тоді між ними почалася задушевна розмова…
Вони сіли в таксі-гелікоптер, який безшумно підняв їх в повітря і поніс над залитим вогнями містом. Під час польоту Барвицький знову в зрозумілій формі викладав перед Мері свої погляди на життя, на суспільство, на перспективи Буття у Всесвіті, на доцільність життя взагалі. Мері уважно слухала, задумано втопивши роз-ширені очі за вікно гелікоптера…
…Вперше в житті Барвицький запросив жінку до себе в квартиру. Мері згодилась. Вона з цікавістю роз-глядала його кабінет. На її подив у професора була дуже невелика бібліотека — всього біля трьохсот томів.
— Не дивуйтесь, навіть серед цих є ще зайві,— усміхнувся професор, перехопивши її погляд.— Основну і необхідну людську мудрість можна вмістити в десяток томів… Все інше— сміття!..
На портативній плитці Барвицький зігрів чай і, посадивши гостю за стіл, став викладати свої думки. Вона так уважно слухала і давала такі розумні зауваження, що Святослав з вдячністю схилився до її руки і поцілував її.
В той же час він відчув поцілунок на своєму волоссі, і коли підняв лице догори, то в його очі подивилися інші — жіночі, наповнені великою любов’ю…
Губи Мері ворухнулися, і Святослав почув пристрасний шепіт:
— Я давно знаю вас!.. Але ви не помічали мене… Я ходила на лекції, де ви читали про зоряні світи… Я вже кілька років люблю вас!;:
— Мері! — хотів зупинити її Барвицький, але дівчина захоплено продовжувала говорити, дивлячись ся-ючими очима в лице професора:
— Не зупиняйте мене!.. Я все скажу! Не осудіть мене!.. Я спеціально студіювала астрономію, яка мені ні на що не пригодиться. На це йшли нужденні центи моїх батьків… Вони — прості робочі!.. Не проганяйте мене, дозвольте мені інколи бачити вас!..
Слухаючи безтямні слова дівчини, Барвицький відчував, що її очі проникають глибоко йому в душу, і не можна вже відвернути погляду від тих прекрасних дівочих очей.
Він якось негадано потягнувся назустріч непереможному поклику її серця. їхні губи зустрілися…
— Святославе, — шепотіла Мері, — невже й тепер ти будеш пориватися у Космос?..
— Тепер ще більше,— промовив Святослав.— Я хочу безкінечного щастя, а не миттєвого… А проте, що тепер говорити! Тепер мені залишається лише одне — мрії, безумні мрії…
— І я… — почервонівши, тихо сказала Мері.
— І ти, — ласкаво відповів Святослав…
В цю хвилину подзвонили. Барвицький вийшов. До кімнати зайшов високий джентльмен в темному одя-зі.
— Містер Барвицький?— запитав він.
— Так.
— Вам лист.
— Від кого?
Але джентльмен мовчки вийшов. Барвицький здивовано розірвав конверт і на невеликому синьому папі-рці прочитав:
"Пане Барвицький!
Прошу Вас прибути до мене о 12 годині дня, 20 серпня. Справа буде йти про реалізацію Ваших задумів.
Роген".
У Барвицького перехопило дихання Роген — це ж один з найбільших магнатів Нового Світу, мільярдер. Про нього ходить недобра слава, та дідько з ним! Головне те, що знову для Барвицького народжується перспек-тива…
Святослав радісно повернувся до Мері. Кинувся до неї, поцілував:
— Ти мій добрий ангел!
— Що таке?
— Розкажу завтра! А тепер — ти залишаєшся зі мною…
— Як?— здивовано підняла брови Мері.
— Так! — перебив Святослав.— Я тебе нікуди не відпущу. Будь зі мною, мила дівчино, давай поділимо і мою нову надію, і радощі та горе, які судилися мені…— і він знову гаряче обняв Мері…
Світло погасло.
А в небі, як і мільони років тому, спокійно мерехтіли Далекі зірки і кликали буйні серця в глибини Кос-мосу…
Наступило 20 серпня 19… року…
ПРОПОЗИЦІЯ РОГЕН А
Другого дня таксі-гелікоптер приземлився на майданчику-гаражу, який містився на даху розкішного осо-бняка Рогена. Барвицький вийшов з таксі і відразу ж зустрівся з самим господарем цього будинку — знамени-тим мільярдером. Той, стримано привітавшись з професором, запросив гостя вниз.
По крутих спіральних східцях з якогось рожевого матеріалу зійшли вони у велику залу, а звідти — до ка-бінету Рогена.
Барвицький сів, оглянувся.
Письмовий стіл, кілька стільців. Телефони, телевізори. В стелі — отвір, з нього падає приємне м’яке сві-тло.
Роген сів навпроти. Це був сорокалітній чоловік, невеликий на зріст, повний, з хижим яструбиним носом, з пронизливим неприємним поглядом.
— Містер Барвицький, — почав він. — Будемо говорити начистоту…
— Я слухаю вас…
— Я уважно слідкував за всім, що трапилося з вами. Я знаю, що ви на розпутті. Ви не можете здійснити своїх задумів? Чи не так?
— Так, — твердо мовив Барвицький.
— Я допоможу вам їх здійснити, — просто сказав Роген.
— Яким чином? — схвильовано запитав Святослав.
— Я повністю фінансую всі витрати на побудування космічного корабля. Конструювати і керувати всім будете ви!
Професор схвильовано встав з крісла.
— Зачекайте, — жестом посадив його Роген. — Я не все сказав. Ніякої гуманної мети перед собою я не ставлю. Я не думаю про прогрес. Я думаю про себе. Я егоіст. Корабель роблю для себе…
— Хто ж полетить на ньому?
— Я! І ви!
— Для чого це вам?— з подивом вигукнув Барвицький.
— Ось тепер ми якраз і підійдемо до діла. Я буду до кінця відвертим. Слухайте мене. Вам зараз треба ви-рішити, так чи ні! В разі підмови, ви забудете, що я говорив! Ясно?
— Гаразд! — не замислюючись, кивнув головою Барвицький.
— Так от… Мене не задовольняють ті 20–30 років життя, які мені дає природа. Я ділова людина, я люб-лю гроші, я хотів би бачити, як мій капітал через сто років розмножиться… Доки я не вмру, мої нащадки не наслідують спадщини. Отже я вирішив пережити їх. Я слухав ваші лекції, виступ на Асамблеї. Я вірю вам! Я лечу з вами. Ми повернемось через століття по земному часу. Я оформлю юридично справи так. щоб мене не вважали мертвим, і тоді капітал буде рости безперервно аж до мого повернення. Я хочу стати фінансовим воло-дарем світу з допомогою вашої машини часу. Ви зрозуміли мене?
— Цілком! — відповів Барвицький і внутрішньо здригнувся від огиди, зрозумівши мерзенність і жадіб-ність цієї нелюдської душі.
— Отже, я жду вашої відповіді.