Пісня... розтривожила мене...
— Що ж пісня? Всі її співають. Хіба звикати козакам вмирати по чужих краях чи на рідній землі?..
— Отож-бо й воно, — озвався зненацька Василинин дід збоку. — Звикли ми вмирати, а не жити. І пращури вмирали, і діди, і батьки. І сини вмирають. І онуки звикають до кривавої постелі...
— А чи настане, діду, такий час, коли не буде бою між людьми? — журливо запитав Гордій, дивлячись у вогнище. — Невже ж то такий заков, щоб вікувати поміж ворогами? Та невже земля вкраїнська не стане вільною, щасливою?..
Зближаються до багать хлопці та дівчата, нишком стоять довкола, прислухаються, що скаже дід. А старий запорожець задумався вельми, ворушить сухими вустами, нібизгадує щось давно забуте.
— Чув я, ще як був на Запорожжі, — нарешті озивається дід, — прадавній переказ. Хтозна-звідки він, хто його склав. Але ж дід, від якого я почув ті слова, казав мені: "Пильно бережи той заповіт правічний, шукай у ньому корінь нерушимий, Як джерело риє з глибини земної, так і ясність
розуміння не лежить на поверхні слова..,"
— Мудра заповідь". — прошепотіли хлопці ззаду.
— А переказ той такий, діти мої, — вів далі дід. — Шаблею і вогнем плюндруватиметься земля багата вкраїнська. Не матиме вона спокою ні вдень ні вночі. Топтатимуть її орди ворожі, братимуть у полон синів та дочок її — на рабство ненависне, на муки пекельні...
— Здаємо те, діду, — гірко озвався Гордій. — А доки ж те буде? Доки?
— Довго, синку. Довго те буде. Вік, а мо'. й більше. Доля про те знає, доля Вкраїни, Та настане час... час великий, славний... Народить дівчина сина, славного лицаря...
— Дівчина? — зітхнули з подивом дівчата.
— Дівчина, — сказав дід. — І ніхто не знатиме про теє — ні вороги, ні друзі. Не видно буде того, мо', й сама вона не знатиме тії радості великої. Народиться той син, і матиме він зброю незвичайну...
— Чарівного меча? — обізвався якийсь парубійко нетерпляче.
— Ні, — повагом одказав старий запорожець. — Не візьме той лицар до рук жодної шаблі, чи списа, чи самопала. Акатиме він слово чарівне! Що скаже слово — то оживуть мертві серця. Що скаже друге — вороги впадуть на землю, спалені вогнем правдивого слова. І стане тоді земля вкраїнська славна поміж іншими народами, і не топтатимуть вже її грудей орди чужинецькі...
— От аби дожити, — прошепотів хтось серед загальної тиші.
— Не ми — онуки доживуть, — суворо проказав дід...
ДИКИЙ ЛІС
Пригорнувшись одне до одного, стояли Гордій з Василиною край узлісся, милувалися небом неозорим, мовчали. Нарешті озвалася дівчина.
— Чи дуже любиш мене, голубе ясний?
— Як серце, — палко відповів козак. — Не можу без серця й хвилини жити. Так і без тебе...
— Ходімо ж тоді зі мною, — сказала щасливо мельниківна.
— Куди?
— До Дикого Лісу.
— Не чув про такий. Що там діяти вночі?
— Саме тепер, на Йвана Купала, можна побачити там Правічну Бабу. Живе вона в Громовому Яру, серед Дикого Лісу...
— Навіщо вона тобі, голубонько? Чом до неї не можна прийти вдень?
— Вдень її не побачиш, Гордійку. Та й лісу того в Громовому Яру завидна нема. Так — кущики мізерні, глинища, та й годі. А на Йвана Купала або в горобину ніч виростає Дикий Ліс непролазний, а серед нього — хатка Правічної Баби. Кого вона любить — того допустить до себе. Хочу дізнатися від неї про долю нашу. Чи підеш, чи, може, не хочеш про спільну долю нашу дізнатися?
— Дивно мовіпи, Василинко, — прошепотів Гордій, — та я вірю тобі. Жіноче серце знає інколи таке, про що й лицарі не догадуються. Веди мене, коли знаєш путь...
Дівчина вхопила козака за руку, рушила в ліс. Вела Гордія крізь гущавину, поміж віковими соснами та товстезними дубами, через високі хащі папороті, попід темними заростями ліщини, йшла вона метко, мов ящірка, вибираючи шлях невідомо за якими прикметами. Інколи в серце Гордія закрадався острах — чи не мавка лісова вхопила його та морочить серед нетрів диких? Та гаряча хвиля линула від руки дівочої, сяяли в пітьмі її любі очі, чувся теплий довірливий подих — і козак одганяв химерні думки. Хай — що буде! Йому гарно з нею, йому любо, нехай так буде завжди, довіку. Йти, йти без кінця, без краю, в поході до казкової чарівниці. Та яких ще чар треба, коли вона — степова дівчина — на віки вічні причарувала його до себе. Не одвернуть тепер ні трави, ні шептання, ні намова...
Тихо в лісі. Ні шелесне: Не чути навіть шурхоту під ногами, і це вселяє тремтіння в мужнє серце козацьке. Що це діється, де вони? Віття дерев безшумно похитується, торкається шкарубкими пальцями за плечі, за шапку. Зірки щезають, їх уже не видно серед верхів'я, морок заповнює все зокола. А Василина йде та йде, ніби вона бачить у пітьмі.
Ось вони зупиняються на мить край долини. Прірва дихає холодом, десь унизу відлунює глухий дзвін. Ледве-ледве лине у просторі, та звучання його потужне, воно потрясає душу, тривожить, бентежить хвилюючою таємницею.
— Ти чуєш? — прошепотіла Василина.
— Чую...
— Ходімо. Вона вже е. Скоро північ...
Дівчина потягла козака по крутій стежині. Він задихався, шабля чіплялася за круті звиви коріння, ноги ковзалися. Де-не-де жевріли холодним полум'ям трухляки, кидали мертвотне сяйво на збентежене обличчя Гордія. Дівчина озиралася.
— Вже скоро. Це — Дикий Ліс...
Загорілося серед хащі віконечко.
— Вона. Ходімо...
Постояли перед низенькою темною хатиною. Гордій згадав казки, які він чув од своєї бабусі. Чорти, зачаровані хащі. Баба Яга. Невже справді в житті є така дивина? Невже то не вигадки старих людей?
Василина підступила до похилених дверей, тихенько постукала. Двері самі собою відчинилися. Почувся тихий втомлений голос:
— Добрим людям світлиця відкрита. Заходьте... Вони ступили до хати. В пічурці палахкотіло полум'я, стрибаючи по ситих соснових трісочках, кидало жовтаве проміння на низеньку світличку. Біля вогню сиділа похила бабуся — біла-біла, худесенька, з великими ясними очима. На ній легенькі шати з лляного полотна, помережані розмаїтою вишивкою. Пряла тонесеньку нитку з прозорої сріблистої куделі, надітої на великий темний гребінь, намотуючи її правою рукою на веретено. Бабуся не кинула прясти, лиш на якусь хвильку звела очі на гостей, приязно всміхнулася.
— Давно, давненько жду я вас, діти, — сказала вона.
— Нас? — вражено запитала дівчина, переглядаючись з коханим.
— Вас, горличко. Добре, що згадала про мене в грізний час. Не побоялася ночі, не злякалася сили нечистої...
— А ми... ми й не бачили нечистої сили, бабусю...
— Правду мовиш, — хитнула ласкаво головою баба. — Бо й нема її. Лише в нечистому серці панує нечиста сила. А добре, ясне серце бачить лише добро й красу. Багато людей приходило до мене, та гинули вони...
— Чому, бабусю?
— Бо йшли вони за марою. Скарбів шукали, влади над людом нещасним, приворотного зілля для кохання або згуби для брата. І бачили вони в Громовій Долині упирів кривавих, нечисту силу рогату, а в хатині бідній — Бабу Ягу, горбату, злу. Чи ж зла я, діти мої, гляньте в очі мої? Чи страшна?
— Добра ти, — щиро сказав Гордій. — Ясна. Як мати...
— Правду сказав, синку, — щасливо озвалася'бабуся. — Я — Правічна Мати, Баба. З давніх-давен сиджу у самотині, пряду нитку оцю. Не можу кинути й на годину праці, бо перерветься доля народна. А мусить вона бути цілою, єдиною. Тому й сиджу в Громовій Долині, серед Дикого Лісу, щоб, не дай Боже, ніхто злий не пошкодив нитки безцінної. В ніч на Йвана Купала або в громову горобину ніч можна побачити мене. Та злобне серце не побачить ні куделі срібної, ні. нитки ясної, ні веретена древнього. Вам відкрилася ця таємниця, отже, ви суджені, діти мої. Чого бажаєте?
— Про долю нашу запитати в тебе бажаємо, — тремтячим голосом озвалася дівчина, — Покохала я сокола ясною та не проста доля наша, втаємничена...
— Запитай коваля, — суворо одказала бабуся, — хто йому кує підкову для коня? Чи сама вона твориться з холодного заліза? Ні, вогнем і молотком гне коваль залізо, щоб підкувати вірного коня. Запитай сіяча, чи їде він жати жито в Дике Поле, серед бур'янів буйних? Ні, він виорює ниву, ніжить її, як дитину, засіває ярим зерном, щоб добути багатий врожай. Діти мої любі, послухайте Правічну Матір, не сподівайтеся на долю ласкаву, готову. Доля — як скеля гірська. Або проб'єш крізь неї шлях тяжкою працею, або обійдеш. Тільки ж гору можна обійти, а долі — ні! Чи збагнули мене?
— Мудро кажеш, мамо, — сказав Гордій. — Любо мені слухати твою моду хорошу. Добрий кінь, шабля в руці — ось наша доля!
— Не тільки, не тільки, — похитала сивою головою бабуся, і срібна нитка заблищала розмаїтими вогнями перед полум'ям. — На шаблю є шабля. На силу е сила. А на мудрість — нема мудрості. Мудрість одна-єдина...
— Хіба вона одна для всіх людей? — вражено запитав Гордій.
— Одна. Та не знають її люди. Колись прийде час. підшукають її люди. Вона близенько від них. Ой як близенько...
— Де, бабусю?
— Шукайте. Не можу сказати. Кожен досягне тієї мудрості сам. Чого ще бажаєте?
— Хочемо побратися, — сказала Василина. — Скажи нам, бабусенько люба, чого нам ждати: лиха чи радощів?
— Життя, як дорога далека, — мовила бабуся сумовито, — всього трапиться, діти 'мої. Буде й горе, буде й щастя. Не захопіться радощамя-любощамя, не впадіть у горі. Візьми, доню, за божницею квітку папороті, неси до вогню...
Василина, гамуючи подих, підійшла до божниці, відшукала за темною іконою божої матері мерехтливу квіточку, принесла До бабусі. Квіточка заграла синім вогнем, заіскрилася.
— Кинь у полум'я, — наказала бабуся, — і дивись. Дивіться обоє. Візьміться за руки...
Василина виконала веління, в пічурці спалахнуло зеленкувате полум'я, білий дим жухпув на хату, оповив усіх прозорою хмаринкою.
Баба дивилася на вогонь, а руки її невпинно пряли чарівну нитку.
— Бачу, бачу, — сказала вона. — Церкву... і вінець в руках панотця...
— Бачу і я...
— Добре, доню. Судилося бути вам парою... Бачу діток веселих трійко... Двоє хлопчиків і одна дівчинка...
— Я не бачу, — прошепотіла дівчина. — Не бачу... Але то добре, бабусю... Ой, як добре! Двійко хлопчиків, козаків! Чи чуєш, Гордійку? Чи чуєш?
— Чую, — схвильовано сказав Гордій.