Раптом наче важкий камінь спадає мені з шиї. Робиться чомусь легко й весело. Я не знаю, хто кого гіпнотизує, але я нічого вже не відчуваю, крім тих слів, які ось кубляться в мені, які десятками, сотнями зриваються з моїх губів, і натомість прибувають звідкілясь нові й нові.
Вони запруджують мій мозок, всю істоту, тисячі їх іще не завмерли й плавають у залі, б'ються у високі вікна.
Я вже не відрізняю окремих лиць, уже НЕМАЄ П'явок-очей, тільки чую, як мої слухові перетинки іоляче лопотять від цієї живої тиші, що лунко виграє високого мажорного марша тисячі невловимих згуків, невловимих шелехів завмерлої залі.
Ніби в блакитному незвичайному тумані, блукають на екрані якісь дивні малюнки, чудові невидані краєвиди, що їх я своєю ж рукою розкидаю в цій темній залі, серед цього дихання й стукоту трьох сотень людських сердець.
От і кінець. Я вже давно не дивлюся в конспекта, він упав мені під ноги, але я ще хочу говорити, я хочу закінчити так, щоб усі вони, вся ця живп електрична маса не отямилась і не прокинулась від мого останнього слова. Я хочу продовжити свої чари над нею й кажу ще й ще... І враз — усе. Тоді я важко дихаю й сідаю. Заля мовчить. Я — переможець!
І от я чую придушений зойк. Я схоплююсь і становлюсь струнко, як струна. Ольга ! В останньому ряді лавок і стільців вовтузиться купка людей, і звідти летить цей до болю знайомий рідний голос. Ольга !
Всі вже стурбовано відірвались, од своїх місць, і тоді між рядами, важко гупаючи чобітьми, пробіг до дверей розхристаний чоловік.
Вслід йому пронизливо шарпнулось свистіння, тюкання й лайка. І, коли стихло, зовсім ясно заколивався в залі придушений "жіночий плач. Плакала Ольга.
IV.
Минув тиждень. Комсомольські збори призначено на неділю вдень.
У кімнаті весело. Надворі день, повний квітневого сонця, і сліпучі золоті зайчики стрибають по всіх чотирьох стінах, гасають один за одним по стелі і раптом, обнявшись, падають на підлогу.
Комсомольці зібрались усі. Посідали на стільцях, на лавках, на широких віконних лутках. Але сьогодні не помітно звичайної жвавости, вільности в розмовах, у поводженні. Щось заховане, вимушене, притамовує кожний рух і слово.
Я бачу, як завжди життєрадісний, веселий Дми-трик Сагайдачний підходить іззаду до Марти й затуляє їй очі. Але та не зареготалась у відповідь, а мовчки з силою відірвала Дмитрикові руки від свого облиячя й мовчки пересіла на інше місце. Та й сам Дмитрик раптом присмирнів, притих і непомітно сів на лутку, наче відчув себе в чомусь винуватим. Мені здається, що ця весела сонячна кімната, повна золотих зайчиків, так не пасує до цих похмурих серйозних лиць.
Ольга й Ян тут уже давно. Вони сидять у різних кінцях кімнати й намагаються не дивитись один на одного. Ян сидить на стільці збоку під стінкою й увесь час трохи відхиляється праворуч від сліпучого зайчика, що вперто танцює на його сірому обличчі. А обличчя в нього сіре і, видко, невмиване. Великий орлячий ніс, тонкі чорні брови й закопилена трохи нижня губа надають йому якогось буйного, міцного вигляду. Він сидить на своєму стільці, ухиляється від сонячного проміння і мружить свої великі карі очі. Він почуває на спині колючі погляди десятка цікавих очей; це видко по тому, як він трохи кривить убік рота й іноді знизує лівим плечем. Але якай, байдужість схована в його лінивих, як у ситого кота, рухах, у м'язах його товстої короткої шиї. Я чомусь мимоволі задивився на нього й тоді почув, як Ольга сказала моє ім'я. Вона підійшла до мене, кілька волосинок її залоскотало шию, вона нахиляється через плече й каже тихо в моє вухо:
— Сергію, ти знаєш... я боюся його.
Я зрозумів, що вона каже про Яна. Але чому ж вона каже мені, мені ?
А вона на хвилинку спинилась і вже продовжує:
— Цей випадок на лекції не вперше. І розумієш— Марта просто божеволіє! Я боюся і його, і... Марти...
Це вона мені сказала ? Як багато тут слів і речень ! Що вона тут сказала? Ах, так... його й Марти Марти ?
— Ольго, — кажу я, — ти не бійся... ні його, ні Марти.
Але я повинен був їй сказати щось, може, повинен був заспокоїти ? Я ж тільки сказав холодні слова, сказав без думки. І про це я подумав уже тоді, як вона відійшла від мене й сіла в куток.
Комсомольці зараз балакають зовсім не про те, що буде розбиратись на зборах. Балакають про контрабанду, шо її вчора затримали, про польського салдата, що перебіг до нас, про польського шпигуна — ксьондза в чорній сутані. Вони стиха балакають зовсім про інше, але мені здається, що вони думають про Яна.
Хтось із дзвоном розчинив велике вікно, і, змішана з терпким вітеречком, шурхнула в кімнату тисячна гама звуків і шелехів. Упав у кімнату квітневий день і заграв, як сліпучі золоті зайчики. Тоді увійшов швиденько Лаврін і розпочав збори.
До президії обрали Лавріна й Марту. Вона тихо сіла за стіл і схилилась над клаптиком паперу. На лоба їй злізло пасмо темного волосся.
Лаврін ніби випадково зиркнув раз і вдруге на присутніх. Цього досить. Я знаю, що він зафіксував постанову зібрання, він прочитав її в куточках комсомольських губ і в напіввідкритих їхніх очах. Тоді він твердо, рішуче стукнув об стіл олівцем.
На повістці денній одно питання — вчинок Яна Когута. Довго, поволі зачитує Лаврін заяву Ольги. Туга, напружена тиша. Потім сідає — кінець. І знову схопився. Над головами виросла зелена в'язана кох-тина Ольги.
— Роблю пояснення, будь ласка. Хоча гадаю, що й так у заяві все ясно.
Стихнув на мить дзвінкий, з металевим тембром дівочий голос. Ніби вітерець пострибав, пошамотів над головами — всі повернулись до Ольги, завмерли Я зиркаю на Яна. О, як він слухає ! Я чую, як лопотять його слухові перетинки. Він розглядає своє коліно, він ніби зовсім байдужий, але... він — як струна, як відтягнута тетівка луку з убивчою стрілою.
— Товариш Лаврін запитує, коли вперше почав чіплятися до мене Ян. Цьому було, напевно, півроку. Я пам'ятаю випадок, коли на порозі сельбуду кілька місяців тому Ян зупинив мене й ' запропонував "поборюкатись". Я не схотіла, тоді він схопив мене й кинув на поріг. Останній випадок підчас лекції теж подібний. Він щипав мене за коліно, потім схопив у темряві за горло і...
Вона ковтнула слину й сіла. Тоді я здригнувся: Лаврінові очі колють мене, як два довгі зелені шила. "Він викликає мене на герць"—думаю я собі й мовчу. Тоді він сміється... Ні, він тільки злісно кривить губи й каже в мій бік:
— Може, хто з записничків хоче сказати? Прошу— висловлюються в першу чергу,—і, ніби від сміху, його рот розходиться до вух, і на мить блиснули білі зуби.
— Дайте слово,—кажу я й продовжую сидіти. Потім рвучко встаю й тру собі руки. Зиркаю в бік— Ольга бліда, як мертвяк, і не дивиться на мене. Я почуваю, що губи мої й пальці непомітно дрібно затанцювали. Я напружую сили, я голосно, виразно проказую:
— Мені відомо, що за свою поведінку, за нетовариське поводження з дівчатами Ян Когут уже двічі одержував попередження від осередку. Він не виправився. Він тероризує зараз товаришку Ольгу. Тримати його й комсомолі гадаю зайвим. Осередкові вжити заходів до захисту від. дальших нападів Когута.
Лаврін удає байдужого. Мені здається, що я читаю його думки. Тоді я пірнаю в себе, я міркую довго, старанно. Так, він спочатку думав, що я буду захищати його суперника, а тепер думає, що я хочу знищити одного з суперників своїх. Та це ж так ясно, так звичайно—я не помиляюсь.
Що це ? Я бачу—Ян встає. Його обличчя спокійне, навіть лагідне. Він хвилинку стоїть мовчки, а все зібрання дивиться на його короткий потертий піджак, на вперту, трохи сутулу постать вола, на стрункі брови й орлячий ніс.
— Годі, братва, кумедію !.. Мені не жалко, виключайте !
І раптом вогневі, гарячі півонії спалахнули йому в зіницях.
— Виключайте, плювать ! Сами ж ви — кнури ! Грюкнули важкі двері, навздогін за ним затюкала
крилами кострубата тиша...
Я пам'ятаю, я висвистував пісню, що її слів не знав. А криві вулички були повні зачинених віконниць, і над містечком лопотіли зелені смарагдові зірки. Я йшов і висвистував і думав про Ольгу, і тоді на порозі сельбуду зустрів темного Яна, що сидів. І от тепер зараз будуть голосувати, а я думаю про те, що він мене тоді, мабуть, чекав, мабуть, виглядав і знав, що я з Ольгою, і її він страшно ненавидів і страшно любив.
Ось уже голосують за те, щоб виключити його з комсомолу, і всі — "за". А коли Лаврін спитав, хто
утримується, несміливо підвелась і захиталась одна рука за столом президії— рука Марти, комсомолки з великими карими очима й смаглявим обличчям, і всі пригадали, певно, що вона божевільно кохає Яна Когута, який дві хвилини перед цим був членом комсомолу.
V.
Квітень приголомшив ніжним улесливим хором синіх, темносиніх фіялок, першим клейким листом топіль 1 вишень, ласкавими кришталевими днями з округлим, [червоним, як рубін, сонцем, з туркезовою блакиттю, ик дивна невидана пава. Зграї фіялок соромливо таїлись під кожним кущиком, на кожнім горбочку; пахуче клейке листя крислатих дерев розвивалось на моїх очах і тихо гуло голубими вечорами; стовпом .вигравали комарі на теплу ясну годину.
Квітень приголомшив зеленим галасливим бубном, і я, очманілий, не встеріг приходу прозорого бузкового травня. І коли одного разу поглянув навколо р старому занедбаному парку, зелений дим. засліпив мої очі, серце дзвінко застукало, пурхнуло з палючих Грудей, розсипалось серед білих конвалій, скалками рлиснуло в смарагдовій хащі зеленого повного листу, покотилось поклонами у високу густу траву.
Старий парк-дідуган колисав і леліяв у собі, як дитину, округле холодне озеречко. Сховалось воно, блискуче, синяво — синє в темнозелені береги, з лівого боку ряскою вкрилось, лапатим листом та жовтим лататтям. Праворуч сіріли й біліли руїни купальні, а вода тут була прозора, ясно-зелена, як туркеза. А на березі, на сірому камінні, що залишилося від купальні, вигрівались на сонці маленькі прудкі ящірки, і жовтовухий вужак просто звідци кидався в озерце й плив, підвівши з води голівку.
Щоранку я прихожу сюди купатись. Тоді все озеречко розбігається широкими колами й тікає до берегів від мого фуркання й хлюпання. Прудкі зеле-няві ящірки тоді не сміють вилізти з-під каміння, а злякана зозуля раптом ковтає своє "ку — ку", і я чую тільки її хапливе ляпання крил, що стихає в далині між березами.
Після купання я неодмінно запалюю цигарку й тихою ходою повертаюсь додому.