Звернули у широкий двір приймального пункту.
— Ну й грушки ж у вас пахучі. Як мед! — прицмокнув язиком вагар. — Наче пасіку завезли… Давайте, хлопці, ставте ящики он туди, — показав на величезні ваги.
Микола з Сашком притьма кинулися розвантажувати воза.
І ось вони вже повертаються додому.
Палке серпневе сонце стояло майже в зеніті. Хлопці простяглися ниць на возі, а Буланий плутав ногами і ритмічно помахував головою, ніби вклонявся всім зустрічним.
Під горою звернули до криниці, витягли удвох велике й важке дубове цебро, самі напилися холодної джерельної води, почастували з корита й Буланого. Аж полегшало. І коник зразу підбадьорився й одним духом витяг воза на гору.
Звідси починалася земля їхнього, лепехівського, колгоспу.
Навкруги, скільки оком кинеш, рівне-рівне поле. Жодного горбочка, жодної улоговинки. Ніби його навмисне вирівняли велетенські бульдозери і котки.
На полі, зораному, чорному, жовтіють скирти, і лише якийсь чоловік ходить по ріллі з метрівкою. На дорозі ні машин, ні підвід.
Микола і Сашко знову повдягалися на возі, тепер уже голічерева, прикривши від сонця обличчя картузами. Та й гарно ж як! Легенько повіває вітерець, у придорожніх травах тріщать коники, в небі співає жайворон.
Потягло і хлопців до співу. Перший зачав Сашко, стиха, впівголоса:
Ой на горі та женці жнуть,
Ой на горі та женці жнуть, —
повторив двічі.
А попід горою
Яром-долиною
Козаки йдуть, —
підхопив Микола, —
Гей, долиною,
Гей, широкою
Козаки йдуть…
Проспівали цю пісню, нову затягли, про космонавтів, потім солдатську, маршову.
— Диви, я й не знав, що ви такі співучі, — промовив раптом хтось у них над головами.
Посхоплювалися — бригадир ішов поруч із возом. І де узявся? Ага, так то він ходив із метрівкою по ріллі.
— Дивлюся, віз котиться дорогою, а на ньому нікого… Підвезете мене?
— Сідайте, — посунулись хлопці в передок.
Бригадир спершу поклав на воза метрівку, тоді й сам умостився.
— Куди ж ви Сергія поділи? — поцікавився.
Микола і Сашко перезирнулися: оце халепа! Ну й гави, не могли раніше вигадати, що сказати, коли таке станеться.
Сашко схитрував — зразу вхопив батога, почав підганяти Буланого:
— Но! Но!..
Микола довгенько м’явся, плямкав губами, не знав, що відповісти.
— Чи, може, ви його заодно з грушами здали? — пожартував бригадир, бачачи, що хлопці щось приховують.
— Та ні, — буркнув Микола. — Він те… як його… захворів.
— Захворів? — звів брови дядько Василь.
— Угу, — кивнув Микола. — Живіт розболівся.
— Де ж він?
— Коло скирти зостався.
— Чого ж до лікаря не пішов?
— Не міг.
— Та-ак, — примружив бригадир очі, — справа серйозна… Що ж, оце ви самі й на станцію їздили?
— Самі.
— Знаєте, куди там здавати фрукти?
— Знаємо, — тепер уже і Сашко обізвався. — Нам не первина. Не раз туди їздили… з Сергієм.
— Ну, то поганяйте швиденько, будемо хворого лікувати.
Сашко стьобнув Буланого, і віз покотився путівцем.
Бригадир далі не розпитував. Хлопці теж сиділи мовчазні, насуплені.
Нарешті показалася скирта.
— Кличте, — звелів бригадир, коли віз спинився.
Сашко вдихнув на повні груди повітря і пронизливо свиснув. Прислухався. Сергій не озивався. Свиснув удруге, ще голосніше. Не чути.
— Мабуть, таки потюпав до лікаря, — сказав Микола.
— Ага, видно, потюпав, — і собі поспішив додати Сашко.
Сподівалися, що Сергій не розчув, і бригадир не догадається про їхню брехню.
Та дядько Василь зіскочив із воза і до скирти:
— Ану, подивимось. Може, дуба врізав.
Попростували втрьох до скирти. Микола і Сашко йшли з похлюпленими носами.
— Сергі-ію! — погукав бригадир.
Зашелестіла солома. Дядько Василь швидко ступив за ріг скирти.
— Чого? — висунулася з соломи розпатлана Сергієва голова. — Чого горланите? — побачив хлопців.
— Вилазь. Уже приїхали, — сказав Микола.
— Квитанцію не забули?
— Не забули, — буркнув Сашко, витираючи рукавом піт із лоба. Сергій неквапливо виліз, потягнувся.
— Ух, і завдав хропака. Красота-а!
— А живіт як твій? — спитав Микола.
— Який живіт? — здивувався Сергій.
— Ну, той, що болів. Забув хіба? — заморгав Сашко.
— Чого моргаєш, дурню? У кого болів? Що ви верзете?
Хлопці ладні були крізь землю провалитися.
— От артисти, от комедіанти! — вийшов з-за скирти бригадир. Сергій аж очі вилупив од несподіванки. — Треба було раніше прорепетирувати… То кажеш, Сергію, "красота"? Гм, я думаю — робота робиться, і хропака добрячого можна завдати. Тепер мені ясно, чого ти про помічника торочив. Доведеться-таки його дати тобі. Законного…
Видно, Сергій не лише Миколі і Сашкові говорив про помічника для їздового.
— Ну що ж, — вів далі дядько Василь, — паняй знов у сад, сьогодні ще раз одвезеш груші. А завтра приходь на бригаду, вирішимо, як учинити з тобою. І ви, хлопці, приходьте. Обов’язково приходьте.
Дядько Василь узяв із воза метрівку і подався навпростець через буряки до тракторів, що стояли за кілька гонів од скирти.
Ох і перепало ж тоді Миколі та Сашкові від Сергія! І дурними, і бовдурами, і розтелепами — чим тільки він їх не обзивав. А як розібратися, то сам же винен…
Другого дня рано-вранці хлопці побігли на бригадний двір. А що, коли дядько Василь і справді призначить їх до Сергія за помічників?
Та сталося несподіване.
Після вчорашньої пригоди бригадир зняв Сергія з їздового.
— Іди, голубе, на конюшню, — сказав йому. — Там буде кому тобі дрімоту розгонити. Конюх дід Михайло добре вміє це робити. То як, згода?
Сергій аж скривився. Не дуже, видно, припала до вподоби ота нова робота, але що вдієш — доведеться підкоритися.
— Де тільки знайти тобі заміну? — сушив собі голову дядько Василь, оглядаючи колгоспників, які прийшли до нього по наряд. — Всі при ділі…
Микола з Сашком до цього старалися не потрапити на очі бригадирові, — хтозна, як іще воно там буде… Тепер же й зовсім поховалися за спинами в дорослих. Гадали, як побачить він, то і їм дасть прочухана за обман…
— Були в мене на приміті одні хлопці, — вів далі своє дядько Василь. — Раніше так просилися на цю роботу, а як сказав учора, щоб прийшли на бригаду, бач, і не з’явились. Мабуть, передумали.
Микола і Сашко переглянулись, почали пробиратися наперед.
— Хто ж це такі? — зацікавилися колгоспники. — Часом не Микола з Сашком?
— А то ж хто, — відповів бригадир. — Не раз уже їздили на станцію. Кращих їздових годі мені й шукати.
— Та ось вони! — випхнули з натовпу хлопців.
— Ти дивись, а я клопочуся! — удавано здивувався дядько Василь, і Микола з Сашком зрозуміли, що він прикидавсь, насправді уже давно їх помітив. — Ач, як за літо виросли! А чуби, чуби які повикохували! — придивлявся, наче вперше бачив хлопців. — Го-го, тепер коні слухатимуться вас!.. Запрягайте Буланого і до роботи. Ну, чого стоїте? Біжіть мерщій, поки не передумав!..
МИКОЛИНІ ВИНАХОДИ
Коли б не ця пригода, Микола і Сашко возили б на станцію фрукти з колгоспного саду до кінця літніх канікул. Дарма, що Сергій ображався на них, ще більше старий Шморгун сердився. Ніби вони винуваті, що Сергія перевели на іншу роботу. Кожного разу, як виїжджали з саду, сторож нишпорив у їхньому возі, думав, може, вкрали собі тихцем яблук або груш. А якщо не було поблизу садівника діда Артема, то навіть кишені обмацував.
Хотів, дуже, мабуть, хотів спіймати на кражі, щоб і їх зняли з їздових. Але хлопці не дурні, нічого тепер не займали в саду. Хіба коли дідусь Артем чимось пригостить, тоді візьмуть, не відмовляться. Знали, за це ніхто не лаятиме.
Ще заборонив Шморгун приводити в сад Кудлая, бо собака, тільки побачить його, одразу починає гавкати.
Дідусь Артем зовсім не такий, як Шморгун! Він радий був і за онука свого Сашка, і за його друга Миколу, що вони не байдикують. Сам невтомний трудівник і шанував тих, хто трудиться. Дідусеві скоро вісімдесят виповниться, а він і не думає про відпочинок.
Трапилася та пригода з хлопцями за тиждень до початку нового навчального року.
Якось зранку повезли вони на станцію сливи. Найкращі і найсмачніші в їхньому колгоспному саду сливи з гарною назвою — "мліївчанки".
В’їхавши у двір заготівельного пункту, де стояло вже чимало вантажних машин і підвід, Микола притримав коня.
— Хто крайній?
— За мною ставай, — сказав вусатий дядько. — Звідки ви, чи не з Лепехівки, бува?
— З Лепехівки, — відповів поважно, закручуючи на поручні віжки.
— По коню пізнав. А Сергій де?
— Ми самі…
— Що це у вас в колгоспі старших не знайшлося?
Хлопці промовчали. Аби дядько не висловив свого зневажливого ставлення до них як до їздових, вони охоче розповіли б йому, куди подівся Сергій, можливо, навіть похвалилися б, що тепер самі возитимуть фрукти на станцію. А так — не варто й балачку затівати.
Розгнуздали коня, поклали йому свіженької отави.
— Сашко, держися черги, а я походжу по станції, подивлюся, — розпорядився Микола і рушив з двору.
Сашко постелив під возом трави і ліг у холодку, бо сонце вже височенько підбилося й добряче припікало.
Черга посувалася повільно, і скоро Сашко став нудитися.
"Може, попросити цього вусатого, хай за конем наглядає, а самому теж піти? — подумав. — Саме он формується состав. Ач як паровоз висвистує!.."
Уже підступив до дядька, аж тут його увагу привернув гурт станційних хлопців, що бавилися біля колонки. Один з них, затиснувши долонею відкручений кран, пускав навкруги себе віяла води, а решта з вереском намагалася оволодіти колонкою.
Сашко виліз з-під воза і так захопився грою, що й сам незчувся, як опинився серед гурту.
— З того, з того боку забігай! — кричав він, вимахуючи руками.
Коли ж його полоснув холодний струмінь, рішуче кинувся вперед і опинився біля колонки. Відтоді забув про все на світі. На нього йшли в наступ хлопці, а він захищався по-геройськи. Незабаром жоден з наступаючих не залишився сухим. Правда, і Сашко був мокрий-мокрісінький, та це пусте, тепер літо, сонце — швидко висохне.
Невідомо, чи довго ще зумів би Сашко утримувати колонку, коли б вусатий їздовий не погукав його до воза.
— Ти чого сюди приїхав, фрукти здавати чи водичкою хлюпатися? — напався дядько. — І куди тільки правління дивиться: такому ще без штанів бігати, а вони до серйозної справи приставили!..
Якби це він сказав наодинці, то Сашко, може б, змовчав. Але ж у дворі стільки народу, та ще й станційні хлопці стоять і слухають.
— Правління само знає, куди кого приставляти.